Воно - Кінг Стівен

Відкрили статую 13 травня 1957 року — на сто п'ятдесятий день народження Деррі як поселення з офіційним статусом міста. Одна фракція передбачувано відгукнулась на це стогонами обурення; інша рівнозначно передбачувано стогнала від захвату.

Коли того дня з Пола зняли завісу, він постав у своєму традиційному комбінезоні з нагрудником і в картатій сорочці в білу й чорну клітинки. Бороду мав преславно чорну, преславно пишну, преславно лісорубську. Пластмасова сокира — безперечно, справжня Ґодзила серед усіх пластмасових сокир — лежала в нього на плечі, а сам він безугавно щирився до північного неба, яке в день відкриття було таким же синім, як шкура славного Полового компаньйона (втім, Бейб на відкритті не був присутнім, кошторисна вартість додавання в композицію пам'ятника синього бика виявилася непомірною).

Присутні на церемонії діти (їх там було сотні, і десятирічний Річі Тозіер у супроводі свого тата також між ними) були від пластикового велетня у цілковитому й беззастережному захваті. Батьки підсаджували зовсім малят угору на квадратний п'єдестал, на якому височів Пол Баньян, щоб їх сфотографувати, а потім зі змішаним почуттям тривоги й задоволення дивилися, як діти вилазять і повзають, сміючись, по Полових велетенських чорних чоботах (уточнення: по велетенських чорних пластмасових чоботах).

Це трапилося в березні наступного року, коли Річі, зморений і переляканий, опинився на одній із лавок перед цією статуєю, після того як відірвався — заледве не дивом — від містерів Баверза, Кріса й Хаґґінса, які почали за ним погоню біля Деррійської початкової школи і гналися майже через усе середмістя. Врешті-решт він відірвався від них тільки в іграшковому відділі універмагу "Фрізіс".

Деррійська філія "Фрізіс" була благеньким закладом, порівняно з величним універмагом у центрі Бенгору, але Річі перебував поза цікавістю до таких порівнянь — на той момент посеред бурі йому годився будь-який порт. У нього просто за спиною біг Генрі Баверз, а Річі вже був дуже виснажений. Він пірнув до пащі обертових дверей універмагу, як до останнього притулку. Генрі, котрий, вочевидь, не розумів фізики подібних пристроїв, мало не позбувся пучок своїх пальців, намагаючись ухопити Річі, коли Річі вертнувся в дверях, опиняючись у крамниці.

Кидаючись униз сходами, коли поли його сорочки летіли позаду, він чув, як обертові двері видали чергу пострілів, майже так само гучних, як револьверний вогонь по телевізору, і зрозумів, що Ларрі, Мо й Керлі не припинили за ним погоні. Він реготав, збігаючи вниз сходами до підвального поверху, але то був лише нервовий тик; Річі був переповнений жахом, як той кролик, що втрапив у дротяну пастку. Цього разу вони збиралися віддубасити його по-справжньому (він уявлення не мав, що через якихось тижнів із десять він вважатиме, що ці троє, зокрема Генрі, здатні на будь-що, хіба крім убивства, і напевне сполотнів би, якби знав про ту апокаліптичну битву каменюччям, яка трапиться у липні, коли навіть це останнє застереження зникне йому з голови). А все ж почалося абсолютно типово, по-ідіотському.

Річі з іншими хлопцями з його п'ятого класу заходили до спортзалу. Звідти виходили шестикласники, і Генрі незграбно тупцяв серед них, як бик серед корів. Хоча й навчався все ще у п'ятому класі, Генрі ходив на фізкультуру разом зі старшими хлопцями. З верхніх труб знову капало, а містер Фасіо поки ще не з'явився зі своїм маленьким штативом, щоб установити на ньому табличку: "ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА!" Генрі послизнувся на калюжці й приземлився на дулу.

Перш ніж Річі встиг себе зупинити, його зрадливий рот протрубив: "Молодчаго, бананові п'яти".

Вибухом сміху відповіли однокласники як Річі, так і Генрі, але не сміялося обличчя самого Генрі, коли він підводився — тільки спалахнуло тьмяно-червоним кольором свіжовипаленої цеглини.

— Побачимося пізніше, чотириокий, — промовив він і пішов далі.

Сміх умент ущух. Хлопці в коридорі дивилися на Річі так, ніби він уже був мертвий. Генрі не затримувався, щоб оцінити реакцію; він просто пішов геть, голова похилена, лікті червоні від прикрого падіння, велика волога пляма на заду штанів. Дивлячись на ту вологу пляму, Річі відчув, як знову відкривається його самовбивчо меткий рот… проте цього разу він його заклацнув, і то так швидко, що ледь не ампутував собі кінчик язика спадною брамою власних зубів.

"Та ну, він забуде, — втішав він себе непевно, перевдягаючись у спортивну форму. — Та звісно ж, він усе забуде. У друзяки Генка не так уже й багато клітин працюють у схемі пам'яті. Кожного разу, коли він сідає срати, мабуть, шукає настанови в інструкції з цього діла, ха-ха".

Ха-ха.

— Тобі смерть, — сказав йому Вінс "Віскряк" Таліендо, натягуючи спортивний бандаж на пісюн, що розміром і формою приблизно нагадував анемічний арахісовий горішок. Він це промовив із певною сумовитою повагою. — Але не хвилюйся. Я принесу квіти.

— Відчикрижиш собі вуха й принесеш цвітну капусту, — відказав спритно Річі, і всі засміялися, навіть друзяка "Віскряк" Таліендо засміявся, а чому ні, всі вони тут могли дозволити собі посміятися. Що їм турбуватися? Усі вони сидітимуть удома, дивитимуться Джиммі Додда з Мишкетирами в "Клубі Мікі Мауса"[554] або як в "Амерікен Бендстенді" Френкі Лаймон співає, "Я не малолітній правопорушник"[555], у той час як Річі рятуватиме свою сраку, прориваючись крізь відділи дамської білизни й кухонного причандалля в напрямку іграшкового відділу, і піт стікатиме йому по спині в улоговину між сідницями, і його нажахані яйця підтягнуться так високо, що йому здаватиметься, ніби вони звисають йому на пупок. Авжеж, їм легко було сміятися. Га-де-га-га-га.

Нічого Генрі не забув. Річі про всяк випадок вийшов крізь двері в дитсадівському кінці шкільної будівлі, але Генрі поставив там Ригайла Хаґґінса, також про всяк випадок. Га-де-га-га-га.

Річі побачив Ригайла першим, інакше б ніякої гонитви зовсім не трапилося. Ригайло якраз дивився в бік Деррі-парку, тримаючи непідпалену сигарету в одній руці, а іншою задумливо виколупуючи собі з гузна зад власних штанів. З важко калатаючим серцем Річі тихенько перетнув ігровий майданчик і вже подолав добрячий відтинок Чартер-стрит, коли Ригайло повернув голову й побачив його. Він заволав, гукаючи Генрі з Віктором, і з тієї миті розпочалася погоня.

Коли Річі дістався відділу іграшок, там було повністю, панічно пусто. Там не було навіть нудьгуючого продавця — дорослої людини, яка б поклала край неподобству, перш ніж воно цілком вийшло за межі. Річі вже чув наближення трьох динозаврів апокаліпсису. А він уже попросту не міг бігти. Кожен вдих віддавався глибоким, болючим уколом у лівому боці.

Очі його уп'ялися в двері з написом: "ТІЛЬКИ АВАРІЙНИЙ ВИХІД! ВМИКАЮТЬ СИГНАЛ ТРИВОГИ!" Надія зажевріла в його серці.

Річі бігом кинувся по проходу, забитому Доналдами Даками у версії "чортик-з-коробочки", зробленими в Японії танками Армії СІЛА, пістонними револьверами Самотнього Рейнджера й заводними роботами. Діставшись дверей, він щосили попхнув їх штовхальний важіль. Двері прочинилися, впускаючи до середини прохолодне березневе повітря. Пронизливо задзеленчала сигналізація. Річі вмент відскочив назад й упав рачки в сусідньому проході, сховавшись раніше, ніж устигли знов зачинитися двері.

Генрі, Ригайло й Віктор увірвалися в іграшковий відділ, якраз коли двері із грюком затріснулися, разом урвавши дзеленчання сигналізації. Вони кинулися до дверей — Генрі попереду, із закам'янілим, рішучим обличчям.

Нарешті з'явився продавець, і то бігом. У блакитному нейлоновому плащі-пильовику поверх картатого піджака спортивного крою й нестерпної огидності. Оправа окулярів у нього була рожевою, як очі білого кролика. Річі подумав, що той схожий на Воллі Кокса в ролі містера Піперса[556], й відтак мусив уткнутися своїм зрадливим ротом собі в товсту частину передпліччя, щоб не залитися бурхливими хвилями реготу.

— Агов, хлопці! — вигукнув містер Піперс. — Вам не можна тудою виходити! Це аварійний вихід! Гей! Ви! Хлопці!

Віктор глянув на нього трохи нервово, але Генрі з Ригайлом не відвернули зі свого курсу й Віктор рушив слідом за ними.

Сигналізація завелася знову, цього разу надовше, поки вони вибігали у провулок. Ще до того, як вона припинила дзеленчати, Річі опинився на рівних і риссю кинувся назад, до відділу дамської спідньої білизни.

— Вам, хлопці, до нашої крамниці більше ходу не буде, — крикнув йому вслід продавець.

Озирнувшись через плече, Річі заверещав у відповідь своїм Голосом Бабусі Буркотухи:

— Молодий чоловіче, вам хтось коли-небудь казав, що ви точнісінький містер Піперс?

Відтак він і втік. І опинився майже за милю від "Фрізіс", перед Міським центром, як на те щиро сподівався, поза небезпекою. Принаймні на якийсь час. Він був виснажений. І сів на лавку якраз ліворуч від статуї Пола Баньяна, бажаючи лише трішки спокою, аби опанувати себе. За хвильку він підведеться й вирушить додому, але наразі було так хороше просто сидіти тут, на пополуденному сонечку. День відкривався холодною, похмурою мрячкою, але зараз можна було повірити, що дійсно надходить весна.

Далі на галявині Міського центру йому було видно стенд, на якому цього березневого дня яскраво синіми літерами сяяло оголошення:

АГОВ, ЮНЬ!

УЖЕ 28 БЕРЕЗНЯ

РОК-Н-РОЛОВЕ ШОУ АРНІ "ВУ-ВУ" ҐІНЗБЕРГА

ДЖЕРІ ЛІ ЛЬЮЇС

"ПІНГВІНИ"

ФРЕНКІ ЛАЙМОН & "ТИНЕЙДЖЕРИ"

ДЖИН ВІНСЕНТ & "БЛУ КЕПС"

ФРЕДДІ "БУМ-БУМ" КЕННОН

ВЕЧІР ЗДОРОВОЇ РОЗВАГИ[557]

Це був концерт, на який Річі дуже хотілося б потрапити, але він розумів, що не має на це жодного шансу. До уявлень його матері про здорову розвагу не входив Джері Лі Льюїс, який повідомляє американській молоді про те, що "в нас уже є курчата в коморі, чиїй коморі, якій коморі, моїй коморі"[558]. Як на те пішло, не входив також і Фредді Кеннон, чия "милочка з Талахасі має високе шасі"[559]. Вона була готова визнати, що підлітком-малявкою віддала данину моді й упаданню за Френком Сінатрою[560] (якого тепер сама називала Френкі Чванько), але, як і мати Білла Денбро, смертельно ненавиділа рок-н-рол. Від Чака Беррі її кидало в жах, вона проголошувала, що від Річарда Пеннімена, відомого його підлітковому й передпідлітковому електорату як Малюк Річард, їй хочеться "ригати, як курці".

Річі ніколи не просив у матері пояснити цю фразу.

Батько Річі залишався нейтральним щодо рок-н-ролу, і його, можливо, можна було б схилити на свій бік, але в душі Річі розумів, що бажання матері-щодо цього будуть панівними — у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять чи сімнадцять, — а на той час, як непорушно була впевнена його мати, вся ця рок-н-ролова манія, що охопила країну, вже минеться.

Річі ж вважав, що Денні й "Джуніори" мають більше рації щодо цього, аніж його матуся — рок-н-рол ніколи не помре[561].