Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос
Але він помилявся. Бо Бернард залишив кабінет із шиком, ще й грюкнув дверима, радіючи, що самотужки став на боротьбу з існуючим порядком речей; його окриляло й п'янило усвідомлення своєї індивідуальної значимості й важливості. Навіть думка про можливу кару не злякала його, вона радше підносила, ніж гнітила його хороший настрій. Він почувався досить дужим, щоб зустріти й перемогти біду, досить сильним, щоб не боятися навіть Ісландії. І його впевненість зростала, бо він ані на хвилину не припускав, що йому щось загрожує. За таку дрібницю так просто не переводять. Ісландія — не більше як погроза. Стимулююча і життєдайна погроза. Ідучи коридором, він навіть насвистував.
Героїчним був звіт Бернарда того вечора Гельмгольцові про сутичку з Директором. А закінчувався він так:
— Я просто послав його в Бездонне Минуле і вийшов з кабінету. Ось так.
Бернард поглянув на Гельмгольца Вотсона, сподіваючись, що він висловить йому своє співчуття, заохочення, захоплення. Але у відповідь ані словечка. Гельмгольц сидів мовчки й дивився в підлогу. Він любив Бернарда, був удячний, що з ним, єдиним серед знайомих, міг говорити на теми, які, на його думку, були справді важливі. Але Бернард мав риси й украй неприємні. Ну, хоча б оці хвастощі, що чергуються з виявами жалю до себе. А ще — неприємна звичка хоробритись після бою і цілковита нездатність зберігати у скруті присутність духу. Гельмгольц терпіти не міг подібного, а все тому, що любив Бернарда. Гельмгольц уперто не підводив очей. Спливали секунди.
І раптом Бернард почервонів і теж опустив очі.
З
Подорож була цілком без пригод. "Синя тихоокеанська ракета" прибула до Нового Орлеана на дві з половиною хвилини раніше належного часу, на чотири хвилини запізнилася через торнадо над Техасом, але, підхоплена сприятливим потоком повітря на дев'яносто п'ятому меридіані, змогла приземлитися в Санта-Фе, запізнившися лише на сорок секунд.
— Сорок секунд на шість з половиною годин лету. Не так уже й погано, — констатувала Леніна.
Заночували в Санта-Фе. Готель прекрасний — незрівнянно кращий від того жахливого "Аврора-Бора-Палацу", в якому Леніна так намучилася минулого літа.
Конденсоване повітря, телевізори, вібровакуумний масаж, радіо, закип'ячений розчин кофеїну, підігріті контрасепти й вісім різних парфумів на вибір.
У холі їх зустріла синтетична музика. Нічого кращого й бажати не треба. Реклама в ліфті повідомляла, що в готелі шістдесят ескалаторно-тенісних арен і запрошувала до парку на електромагнітний гольф та гольф із перешкодами.
— Це просто чудово! — вигукнула Леніна. — Яз радістю тут залишуся. Шістдесят ескалаторних кортів!..
— А в резервації не буде жодного, — попередив Бернард. — Ні парфумів, ні телевізорів, ні навіть гарячої води. Якщо ти без цього не можеш, то залишайся тут і чекай, поки я повернуся.
— Чому не зможу? — образилася Леніна. — Я тільки кажу, що тут так хороше, тому що... ну, тому що прогрес — таки хороша річ, хіба ні?
— П'ятсот повторень на тиждень від тринадцятої до сімнадцятої, — сумовито пробурчав Бернард собі під ніс.
— Ти щось сказав?
— Я сказав: прогрес — хороша штука. Тому, якщо ти не дуже хочеш, то не треба в ту резервацію.
— Але ж мені справді хочеться.
— Гаразд, їдемо, — сказав Бернард майже з погрозою.
На перепустці мав бути ще підпис хоронителя резервації, і вранці вони з'явилися до нього. Негр, епсилон-плюс, узяв Бернардову візитну картку, і майже відразу їх запросили.
Хоронителем був альфа-мінусовик, короткоголовий блондин низького зросту, червонопикий, із широкими плечима, що залюбки проголошував гіпнопедичні мудрощі. Він був невичерпним джерелом недоречних інформацій і непрошених порад. Раз почавши, він торохтів і торохтів без кінця.
— ...560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири окремі райони, кожна оточена дротяною огорожею під високовольтною напругою...
Тут Бернард раптом без видимої причини згадав, що не закрутив одеколонний кран у своїй домашній ванні.
— ...яка постачається з електростанції Великого Каньйона...
— Це мені влетить у копієчку, доки я повернуся. — Бернард подумки бачив, як стрілка одеколонного лічильника невтомно, як мурашка, оббігає коло. — Треба негайно зателефонувати Гельмгольцеві.
— ...понад 5000 кілометрів огорожі під напругою в 60 000 вольт.
— Та невже! — чемно зреагувала на драматичну паузу Леніна, зовсім не маючи уявлення, про що саме говорив хоронитель. Як тільки він знову почав гудіти, вона непомітно проковтнула таблетку соми і тепер сиділа безтурботно, не слухаючи й не думаючи ні про що, хоча її великі сині очі пильно дивилися на хоронителя з виразом зосередженої уваги.
— Торкнутися до огорожі означає негайну смерть, — урочисто проголосив хоронитель. — Отже з дикунської резервації втекти не можна.
Слово "втеча" прозвучало багатозначно.
— Мабуть, — сказав Бернард, підводячись, — нам пора вже йти. (Маленька чорна стрілка лічильника оберталася безнастанно, вона була наче комаха, що поїдає час, а разом з ним і його гроші.)
— Не можна втекти, — повторив хоронитель, запрошуючи сісти знову на стілець. А що перепустка ще не була підписана, Бернардові довелось послухатися. — Для тих, хто народився в резервації. І пам'ятайте, моя дорога... — додав він, непристойно підморгуючи Леніні й переходячи на масний шепіт. — Не забувайте, що в резервації діти ще народжуються, хоч як це огидно виглядає...
Він сподівався, що ця сороміцька тема змусить Леніну почервоніти, але вона лише осміхнулася з удаваною розсудливістю і сказала:
— Та невже?
Розчарувавшись, хоронитель почав знову:
— Ті, що народжуються в резервації, я повторюю, приречені там і вмерти. Їхнє життя протече...
Протече... Децилітр одеколону кожної хвилини. Шість літрів за годину...
— Може, — спробував знову Бернард, — нам слід...
Нахилившись уперед, хоронитель постукав по столу вказівним пальцем.
— Ви запитаєте мене, скільки живе людей у резервації. І я відповім, — прогудів він переможно, — я відповім, що ми не знаємо. Ми можемо тільки здогадуватися.
— Та невже?
— Саме так, дорога дівчино.
Шість на двадцять чотири, ні, точніше шість на тридцять шість. Бернард поблід, тремтячи від нетерпіння. Але гудіння хоронителя невблаганно тривало.
— ...приблизно 60.000 індіанців і метисів... геть дикі... Наші інспектори іноді відвідують... ніякого іншого зв'язку з цивілізованим світом... ще зберігають свої огидні навики і звичаї... одружуються, якщо ви знаєте, що то таке... сім'ї... ніякого кондиціювання... повторні забобони... християнство, тотемізм, культ предків... вимерлі мови, як зуні, іспанська, атапаська... пуми, дикобрази й інші люті звірі... інфекційні хвороби... жерці... отруйні ящірки...
— Та не може бути!..
Нарешті вони вирвалися. Бернард побіг до телефону. Швидше, швидше, але щоб добитися до Гельмгольца, витрачено майже три хвилини.
— Ніби ми вже між дикунами, — поскаржився він Леніні. — Проклята некомпетентність!
— Ковтни таблетку, — порадила Леніна.
Він відмовився, воліючи гніватися. І нарешті, дякувати Форду, додзвонився. Гельмгольц слухав. Бернард роз'яснив, що сталося, і той обіцяв відразу ж піти й закрутити кран. Так, негайно. А принагідно повідомив, що Директор Вирощувально-Кондиціювального Центру вчора ввечері публічно говорив...
— Що? Він шукає когось на моє місце? — перепитував Бернард голосом, сповненим болю. — Уже й вирішено? Говорив про Ісландію? Форде! В Ісландію... — він повісив слухавку й повернувся до Леніни. Блідий як крейда і геть пригнічений.
— Що сталося? — запитала вона.
— Сталося... — він важко впав на крісло. — Мене відсилають в Ісландію. Раніше, бувало, він часто роздумував, що непогано б спробувати (без соми, покладаючися тільки на свої власні внутрішні сили), пережити якесь велике випробування, якийсь біль, переслідування; він часом навіть прагнув, щоб його спіткала біда. Усього тиждень тому, у Директора, він уявляв, що відважно чинить опір і стоїчно страждає без скарг. Директорові погрози лише окриляли його, і він відчував себе героєм. Але, як він тепер зрозумів, окриляли, бо він не сприймав ті погрози всерйоз, не вірив, що Директор їх здійснить. Тепер, коли погрози стали здійснюватися, Бернард перелякався. Від уявного стоїцизму, позірної відваги не лишилося й сліду. Він лютував на себе — який же дурень! На Директора — як несправедливо не дати йому можливості виправитися. Адже немає жодного сумніву — Бернард завжди хотів виправитися. А тепер пошлють в Ісландію, в Ісландію...
Леніна похитала головою.
— Щоб зняти втому, — процитувала вона, — прийми сому.
Накінець вона упросила його проковтнути чотири таблетки. За п'ять хвилин минуле й майбутнє зникло, зникли корінь і плоди, а рожево розквітла квітка теперішності.
Подзвонив портьє й повідомив, що, згідно з наказом хоронителя, за ними прибув сторож із резервації й чекає їх у літаку на даху готелю. Пішли відразу. Мулат у гамма-зеленій уніформі відсалютував і ознайомив із програмою цьогоденної екскурсії.
Зранку — обліт і огляд десяти чи двадцяти головних індіанських поселень, потім приземлення на обід у Малпайській долині. Там непогана туристська база, а далі вгору, в поселенні у дикунів має бути літній фестиваль. Це найкраще місце, щоб провести ніч.
Вони сіли в літак. Через десять хвилин перелетіли кордон, який відокремлював цивілізацію від дикунства. Через гори й долини, через соляні й піщані пустелі, через ліси в синій глибині каньйонів, через стрімчаки, вершини й плоскогір'я гордовито й нестримно простягалася огорожа, прямою лінією символізуючи тріумф людської мети. А в підніжжі огорожі, сям і там, біліла мозаїка з висохлих кісток або темніла на бурому ґрунті ще нерозкладена туша, позначаючи місце, де олень чи бик, дикобраз, койот, пума чи приваблені духом падла ненажерливі грифи злетілися на мертвечину й були вражені нищівним струмом, ніби небесною карою за ненажерливість.
— Вони ніяк не навчаться, — сказав зелений охоронець-пілот, вказуючи на кістяки внизу під ними. — І ніколи не навчаться, — додав і засміявся, ніби особисто здобув перемогу над забитими електрикою звірами.
Бернард також засміявся; після двох грамів соми жарт здавався дотепним. Засміявся й тут же поринув у сон і так перелетів над Тоосом і Тесукве, над Намбое, Пекурісом і Похоакве, над Сіо й Кочіті, над Лагуною, Акомою й Зачарованою Месою, над Зуні, Сіболою й Охо-Кальєнте.
