Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос

Там, у галасливому й веселому товаристві споживались чудові страви. До кави подавали сому. Леніна взяла дві півграмові таблетки, а Генрі — три. У двадцять по дев'ятій вони пішли через дорогу до нововідкритого кабаре у Вестмінстерському абатстві. Ніч була майже безхмарна й безмісячна, але цього, по суті, гнітючого факту Леніна й Генрі, на щастя, не помічали. Космічну темряву забивала світлова реклама. З фасаду нового абатства заклично палахкотіли величезні літери: "Кельвін Стоунс і його шістнадцять сексофоністів", "Найкращий у Лондоні кольоро-запаховий орган", "Програма найновішої, синтетичної музики".

Вони зайшли. На них війнуло гарячими й задушливими пахощами амбри й сандалового дерева. На купольному склепінні зали кольоровий орган саме малював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів грали давній улюблений мотив — "Ти моя найкраща ампула". Чотириста пар танцюристів совалися в файв-степі по вилощеній підлозі. Леніна й Генрі тут же стали чотириста першими. Сексофони завивали, як мелодійні коти на місяць, вони стогнали альтами й тенорами, ніби сама смерть насідала на них. Рясніючи обертонами, їхній вібруючий хор голоснішав, сягаючи кульмінації. І накінець помахом руки диригент викликав останню приголомшливу ноту неземної музики, що здула шістнадцять людців-дударів, вони перестали існувати. Грім великого бемоля. А потім, майже в онімінні й темряві поступово наблизився спад, димінуендо — поступове, повільне сповзання в домінантний акорд, який звучав тихо, майже пошепки, поверх ритму (в розмірі 5/4) і наповнював секунди напруженим чеканням.

І ось нарешті наступило сподіване. Пролунав вибух сходу сонця й одночасно шістнадцятка гримнула піснею:

Ампуло моя, як мені бракує тебе!

Ампуло моя, пощо я покинув тебе?!

Небеса сині в твоїй середині —

Блаженна блакить забуття.

О ти, найкраща на цілому світі,

ампуло моя.

Танцюючи з іншими чотирмастами пар по Вестмінстерському абатстві, Леніна й Генрі в той же час перебували в іншому світі — теплому, барвистому, безконечно дружному світі, у святковому світі соми. Які ласкаві, які красиві, які приємно потішні всі навколо! "Ампуло моя, як мені бракує тебе..." Але Генрі й Леніні вже нічого не бракувало... Вони вже закупорилися під ясними небесами, в блакиті неба. Виснажена шістнадцятка відклала сексофони, й апарат синтетичної музики заграв найновіші мальтузіанські мелодії. Генрі з Леніною заколисувало, ніби пару ембріонів-близнят на хвилях ампульного кровозамінника.

— На добраніч, дорогі друзі, на добраніч, дорогі друзі, — стали прощатися репродуктори, пом'якшуючи накази щирою музичною чемністю. — На добраніч, дорогі друзі...

Слухняно, разом з іншими, Леніна й Генрі залишили кабаре. Гнітюче далекі зорі уже значно перемістилися на небі. Але хоча рекламні вогні порідшали, пара молодих людей усе ще блаженно не помічала ночі.

Повторна доза соми, яку вони проковтнули за півгодини перед закриттям кабаре, непроникною стіною відгородила їхню свідомість від реального світу. Все ще закупорені, вони перейшли вулицю, піднялися ліфтом на двадцять восьмий поверх, де було помешкання Генрі, і зачинили за собою двері.

Однак, хоч як Леніна була закупорена другим грамом соми, вона не забула використати всі рекомендовані правилами протизаплідні засоби, майже автоматично й неуникно, як кліпання очей.

— О, до речі, — сказала вона, повернувшися з ванної, — Фенні Краун цікавилася, де ти роздобув мені на подарунок цього прекрасного зеленого сап'янового пояса з капшуком.

2

Щодругого четверга Бернард мав брати участь у Дні Служби Солідарності. Після раннього обіду з Гельмгольцем в "Афродиторії" (куди Гельмгольца нещодавно обрали згідно з параграфом два Клубного Статуту) він попрощався з друзями, сів на даху в таксі, наказав пілотові летіти до Фордзонівської громадської співальні. Піднявшись метрів на двісті, таксі помчало на схід; на повороті перед Бернардовими очима розкрився красень-палац. Затоплені світлом його триста двадцять метрів білого штучного каррарського мармуру сніжно сяяли на Ладгейтському пагорбі; на кожному з чотирьох кутів гелікоптерної платформи у вечірньому небі багряницею сяяло гігантське Т, а з отворів двадцяти чотирьох величезних золотих сурм гриміла урочиста синтетична музика.

"А бодай йому Форд, я запізнююся", — подумав Бернард, глянувши на циферблат "Великого Генрі" на вежі палацу. І справді, не встиг він розрахуватися за проліт, як Великий Генрі озвався.

— Форде, — вдарив густий басюра з усіх двадцяти чотирьох золотих сурм. — Форде... — і так десять разів.

Бернард кинувся до ліфта.

Великий актовий зал для урочистостей Фордового дня й інших масових фордовідправ був на нижньому поверсі. Над залою — сім тисяч кімнат, по сотні на поверх, де Групи Солідарності відправляють свої щодвотижневі урочистості. Бернард опустився на тридцять третій поверх, пробіг коридором, повагавшись, постояв під дверима 3210-ї кімнати, а потім наважився — відчинив двері й зайшов.

Слава Форду! Він не був останнім. Три стільці з дванадцяти за круглим столом ще були вільні. Наскільки міг непомітно Бернард сів на найближчий із них і приготувався з докором зустрічати тих, хто прийде ще пізніше.

— Ти в який гольф грав сьогодні? — обернувшися, запитала дівчина, що сиділа ліворуч од нього. — З перешкодами чи в електромагнітний?

Бернард глянув на неї (Форде, та це ж Моргана Ротшілд) і, червоніючи, зізнався, що він узагалі не грав. Моргана пильно й здивовано подивилася на нього. Зависла незручна мовчанка. Потім Моргана підкреслено відвернулася й заговорила до більш відданого спортові чоловіка, що сидів ліворуч од неї.

"Нічого собі початок для сходки Служби Солідарності", — подумав Бернард, передчуваючи ще більшу невдачу в досягненні спокути. Розглянутися треба було як слід, а не бігти до найближчого стільця! Був би сидів тепер між Фіфі Бредло й Джоанною Дизель. А він натомість втелющився до Моргани. Моргани Ротшілд! О Форде! Оці її чорні бровища — швидше одна суцільна брова, бо ж вони сходяться над переніссям. Форде! А праворуч — Клара Детерлінг. Правда, брови в Клари не зрослися, але вона занадто вже пневматична. А от Фіфі й Джоанна — якраз що треба. Пухкенькі блондиночки й не занадто тлусті... А тепер той здоровило Том Кавагучі усівся між ними.

Останньою прийшла Сароджіні Енгельс.

— Ви запізнилися, — суворо сказав президент групи. — Щоб більше цього не було.

Сароджіні вибачилася й тихенько сіла між Джімом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Тепер група була в повному складі, досконалий і цілісний Круг Солідарності. Чоловік, жінка, чоловік, жінка чергувалися кругом столу. Дванадцять були готові переплавитися в одного, щоб зійтися, злитися, розчинити дванадцять особистостей у спільній вищій істоті.

Президент підвівся, осінив себе знаком Т і ввімкнув синтетичну музику: квазідуховий, суперструнний ансамбль щемливо завів під невтомне биття барабанів коротку нав'язливу мелодію Першого Гімну Солідарності. Знову й знову, і вже не лише в ушах, а й десь під серцем залунав цей пульсуючий ритм; дзенькання й голосіння сприймалися вже не розумом, а всім стисненим нутром.

Президент знову осінив себе знаком Т й сів. Відправа почалася. Посеред столу лежали освячені таблетки соми. Любовна чаша суничного морозива з сомою переходила з рук у руки і з неї дванадцять разів пили, примовляючи: "Я п'ю за свою загладу". Потім під акомпанемент синтетичного оркестру заспівали Перший Гімн Солідарності.

Нас дванадцятеро, Форде, —

Злий в єдиний нас потік,

Щоб летіли й мерехтіли,

Як авто твоє вовік.

Дванадцять побочних строф. Іноді любовна чаша подавалася другий раз. Тоді була формула: "Я п'ю за Вищу Істоту". Всі випивали. Музика невтомно грала. Били барабани. Від усього того ставало млосно. Проспівали Другий Гімн Солідарності.

О Форде, суспільний наш Отче,

Що єднаєш Дванадцять в Одне!

Ми прагнемо смерть — ми вічності хочем,

Ми мріємо зріти Тебе.

На цей час сома вже почала діяти. Заблищали очі, почервоніли щоки, в душі кожного засяяло світло доброзичливості, і кожне обличчя розквітнуло щасливими, люб'язними усмішками. Навіть Бернард відчув, що він трохи розслабився. Коли Моргана Ротшілд оглянулася, усміхнена, до нього, він також усміхнувся у відповідь. Але брова — та чорна брова, суцільна брова — на жаль, не зникла. Він не міг зігнорувати її, хоч як силкувався. Розслабитися повністю не вдалося. Можливо, якби він сидів між Фіфі й Джоанною... Любовна чаша пішла третім колом.

— Я п'ю за близькість Його Пришестя, — проголосила Моргана Ротшілд, бо настала її черга пустити чашу по колу. Проголосила гучно, з тріумфом. Випила й передала чашу Бернардові.

— Я п'ю за близькість Його Пришестя, — повторив він, щиро намагаючись відчути те Пришестя. Але бровище чорніло невідступно, а пришестя для нього було жахливо далеким. Він випив і передав чашу Кларі Детерлінг. "Мені знову не пощастить, — подумав про себе. — Я певен цього", — але продовжував з усіх сил усміхатися.

Любовна чаша обійшла коло. Президент подав знак, — і всі хором заспівали Третій Гімн Солідарності — пісню єднання.

Гряди, о Господи Наш Форде,

З'єднай нас в радісній юрбі,

Злий у музичні нас акорди —

Ти завжди в нас, а ми в Тобі.

З кожним рядком гімну збудження зростало. Повітря вібрувало, наелектризоване наближенням Пришестя. Президент вимкнув музику, і з останньою нотою останньої строфи запанувала повна тиша — тиша напруженого чекання, дрижання й тремтіння ніби нагальванізованого тіла. Президент простягнув руку, і раптом Голос, гучний Голос, музичніший від просто людського, багатший, тепліший, сповнений любов'ю, тугою і співчуттям, — чудесний, таємничий надприродний Голос пролунав над їхніми головами. Повільно знижуючись, стишуючись, проказав: "Форде, Форде, Форде". Солодке відчуття теплоти тремтливо проникало в кожну клітинку тіла слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі нутрощі, здавалося, жили самостійним життям. "О Форде!" — і вони танули; "О Форде!" — і вони розтанули. І тут раптом — іншим тоном, приголомшливо:

— Увага! — засурмив Голос. — Слухайте! — і вони прислухалися. Пауза, і Голос знизився до шепоту, але такого шепоту, що пронизував сильніше зойку. — Кроки Вищої Істоти...