Прекрасний новий світ - Гакслі Олдос
— О, пробачте, — сказала вона, помітивши Ленінину бридливу гримасу. — Як я могла так! Пробачте. Але що ж робити, коли нема носовичків? Я пам'ятаю, як я переживала через цей бруд, суцільну нестерильність. Мене принесли сюди з розбитою головою. Ви не можете собі уявити, що вони до неї прикладали. Бруд, сам бруд. "Цивілізація — це стерилізація", — пробувала я повчати їх, ніби дітей. Але вони, звичайно, не розуміли. Звідки їм розуміти? І накінець я, мабуть, звикла до цього всього. Та й як ви можете тримати себе й свої речі в чистоті, коли немає крана з гарячою водою? А гляньте на тутешній одяг. Ця капосна вовна — не ацетат. Вона носиться й носиться. І коли порветься, ви мусите її латати. Але я бета, я працювала у Відділі запліднення, мене ніхто ніколи не вчив чогось подібного. Це було не про мене. Крім того, латати одяг у нас взагалі не заведено. Викидай, коли порветься, і купуй новий. "Чим більше латок, тим менший достаток". Хіба не правда? Ремонтувати одяг — антигромадський вчинок. А тут усе навпаки. Живеш як із ненормальними. В них усе безглузде. — Вона оглянулася, помітила, що Джон із Бернардом прогулюються між покидьками попід будинком, проте все одно таємниче понизили голос і прихилилася до Леніни так близько, що та відчула її ядучо-алкогольне дихання на своїй щоці, дарма що як могла відхилялася. — Наприклад, — шепотіла Лінда, — погляньте, як вони тут взаємовикористовуються. Божевілля, скажу тобі, просто божевілля. Адже кожен належить кожному іншому. Хіба не так? Хіба це не всіх стосується? — наполягала Лінда, смикаючи Леніну за рукав. Леніна кивнула напіввідвернувшися, видихнула повітря, яке затримувала, й ухитрилася вдихнути чистішого. — Але тут, — продовжувала Лінда, — кожен повинен належати тільки комусь одному й нікому більше. Якщо ж ти спробуєш тут, не приведи Форде, взаємоспілкуватися цивілізовано, то тебе вважатимуть за зловмисника й антигромадянина, порочного й розбещеного. До тебе ставитимуться з презирством і ненавистю. Одного разу до мене прийшла юрба жінок із криком і гвалтом: бачте, їхні чоловіки мене відвідували... Ну, а чому б мені їх не приймати? І тоді вони накинулися на мене... Страшно й згадати. Я не можу тобі цього передати. — Лінда, здригнувшись, закрила обличчя руками. — Тутешні жінки такі ненависні. Скажені, скажені й жорстокі. І, звичайно, вони нічого не знають про мальтузіанські заходи, ампули, випорожнення чи щось подібне. Тому вони народжують дітей повсякчас — як собаки. Просто огидно. І подумати, що я... О Форде, Форде, Форде! Але все-таки Джон був великою втіхою для мене. Не знаю, що б я робила без нього. Хоча він, бувало, і лютував щоразу, коли якийсь чоловік... Навіть коли був ще зовсім малим хлопцем. Одного разу (він тоді вже підріс) він ледь не убив бідного Вайкусиву. Чи це був Попе? І лише за те, що я іноді приймала їх. Я ніколи так і не змогла йому втовкмачити, що серед цивілізованих людей інакше й не можна. Безглуздя, мабуть, заразливе. Джон, в усякому разі, заразився від індіанців. Він завжди воловодився з ними. Дарма що вони завжди з ним грубо поводилися, не дозволяючи бути на рівних з іншими хлопцями. З одного боку, це було ніби й на краще, бо полегшувало мої намагання хоч якось формувати його. Хоч ти не можеш собі уявити, як це важко. Багато чого людина не знає, але це й не моя справа — знати. Приміром, дитина запитує, як працює гелікоптер або хто створив світ. Ну, що ти відповіси, якщо ти бета й завжди працювала у Відділі запліднення? Ну, що ти йому скажеш?
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Між покидьками, в яких вовтузилося вже четверо собак, Бернард і Джон походжали взад-уперед, розмовляючи.
— Мені важко це все осмислити, — казав Бернард, — і реконструювати. Неначе ми з різних планет, із різних століть. Мати, боги, весь цей бруд, старість, хвороби... — він похитав головою. — Це майже незбагненно. Я ніколи цього не зрозумію, якщо ти мені не поясниш.
— Що пояснювати?
— Все це, — він показав на селище й будинок. — Все. Все твоє життя.
— Але що можна сказати?
— Все з самого початку. Від перших спогадів.
— Від перших спогадів... — Джон насупився. Довго мовчав, пригадуючи.
Спека. Наїлися маїсових коржиків і солодкої кукурудзи. "Ходи сюди, — сказала Лінда, — і приляж тут, дитино". Вони лежали разом у великому ліжку. "Заспівай!" — попрохав він, і Лінда заспівала. Співала "Стрептокок Ге — до Бамбурі Те" і "Міцно спи, моя дитино, скоро ампулу покинеш". Голос її слабнув і віддалявся...
Здійнявся галас, і він з переляку прокинувся. Біля ліжка стояв страшний величезний чоловік. Говорив щось до Лінди, а Лінда сміялася. Підтягнула ковдру до підборіддя, а чоловік її стягував. Мав заплетене волосся — дві чорні мотузки, а на руці — красивий срібний браслет. Джону подобався той браслет, але йому все ще лячно, він ховає своє обличчя в матері під боком. Лінда обіймає його, і йому не так страшно. Іншими, тутешніми словами, яких він добре не розуміє, вона говорить до чоловіка: "Не при Джонові, не тут". Чоловік дивиться на нього, тоді знову на Лінду й тихо каже декілька слів. "Ні", — заперечує Лінда, але чоловік нагинається до ліжка і його обличчя стає великим і грізним. Чорні мотузки кіс торкаються ковдри. "Ні, — знову каже Лінда і притискає Джона щільніше до себе. — Ні, ні!" Але чоловік боляче хапає хлопця за руку. Той кричить. Чоловік простягає другу руку, піднімає його з ліжка. Лінда не відпускає, повторює: "Ні, ні". Чоловік щось сердито й коротко каже, і її руки вже не тримають Джона. "Ліндо, Ліндо!" — дриґає він ногами й пручається, але чоловік виносить його з хати, опускає на землю й повертається назад, зачинивши за собою двері. Джон підхоплюється, біжить до дверей. Ставши навшпиньки, дотягується до великої дерев'яної клямки. Термосить її, але двері не відчиняються. "Ліндо!" — кричить він. Але Лінда не озивається.
Згадується велика напівтемна кімната, великі дерев'яні штуковини з прикріпленими до них нитками. Довкола багато жінок — вони тчуть покривала, пояснює Лінда. Вона велить йому сісти в куток до інших дітей, а сама йде допомагати жінкам. Довго він грається з малими хлопцями. Раптом зчиняється галас, жінки виштовхують Лінду з кімнати, бідолаха плаче. Він біжить за нею, питає, чому вони сердяться. "Бо я щось там порвала, — каже вона. І сама сердиться. — Звідки я можу знати, як ткати ті огидні ковдри? Паскудні дикуни!" Він питає її, що таке дикуни. Вдома під дверима на них чекає Попе, вони разом заходять до кімнати. Попе несе велику тикву з рідиною, що наче вода, а проте палає у роті, забиває дихання і смердить. Лінда випила, і Попе випив. Лінда почала сміятися й голосно говорити. Потім вони йдуть до другої кімнати. Коли Попе нарешті забирається геть, Джон заходить до кімнати. Лінда в ліжку так міцно спить, що не добудишся.
Попе часто приходив. Ту рідину в тикві він називав "мескаль". Лінда казала, що її можна б називати й сомою, от тільки голова від неї болить. Джон ненавидів їх усіх — усіх чоловіків, що вчащали до Лінди. Якось пообіді, набавившись із дітьми (пригадується, було холодно — в горах випав сніг), він вернувся додому й почув сердиті жіночі голоси в спальні. Слів він не розумів, проте знав, що то були жахливі слова — лайки. І раптом — гуп! — щось перекинулося, хтось завовтузився, тоді знову гупнуло, ніби прутом ударили мула, тільки звуки були м'якші, м'ясистіші, і залунав Ліндин завереск: "Ой, не бийте мене, не бийте, не бийте!" Джон кинувся до кімнати. Там троє жінок у чорних покривалах оточили Лінду на ліжку. Одна жінка тримала її за руки, друга навалилась на ноги, щоб та не брикалася. А третя шмагала батогом. Раз, два, три, і за кожним разом — Ліндин вереск. Плачучи, Джон сіпав жінку за край покривала й благав: "Не треба, не треба". Вільною рукою жінка відтрутила його. Батіг знову свиснув — знову закричала Лінда. Джон схопив велику коричневу руку жінки і з усіх сил укусив її. Вона зойкнула, висмикнула руку і дала йому такого стусана, що він беркицьнув. Уже лежачого жінка ще тричі хльоснула його батогом. Йому ще так ніколи не боліло — пекло як вогнем. Батіг свиснув і врізався знову. Але цього разу заголосила Лінда.
"За що вони тебе так, Ліндо?" — запитав він того вечора. Червоні смуги від батога на спині ще жахливо боліли і він плакав. А ще він плакав тому, що люди такі злі й несправедливі, а він такий малий і не може з ними нічого вдіяти. Лінда теж плакала. Вона доросла, але куди їй битися з трьома. Хіба ж це чесно? "За що вони тебе, Ліндо?" — "Не знаю. Звідки мені знати?" Важко було зрозуміти її слова, бо лежала вона на животі, обличчям у подушку. "Чоловіки, бачиш, — тільки їхні чоловіки", — бубоніла Лінда, і здавалося, говорить вона не до нього, а до когось у собі. Бубоніла довго й незрозуміло, а накінець розревлася ще дужче, ніж перед тим. "О, не плач, Ліндо, не плач". Він тулився до неї. Обняв рукою за шию. "Ой, не торкайся! Болить! Мої плечі! Ой!" — зойкнула Лінда й відштовхнула його. Він стукнувся головою об стіну. "Ідіот малий!" — закричала Лінда й почала раптом його лупцювати. Раз, два — лусь, лусь!.. "Ліндо! — кричав він. — Ой мамо, не бий!" — "Я тобі не мати. Я не хочу бути твоєю матір'ю". — "Але, Ліндо... Ой!" Вона ляснула його по щоці. "Перетворилася в дикунку, — кричала вона. — Народжую дітей, як тварина... Якби не ти, я б пішла до інспектора, може б, повернулася назад. Але ж не з дитиною. Такого сорому зазнати..." Вона замахнулася знову, та він прикрився рукою: "О, не бий, Ліндо, не бий!" — "Звірина!" — вона відірвала його руку від обличчя. "Не бий, Ліндо, не треба", — він заплющив очі, чекаючи удару. Але вона не вдарила. Розплющивши очі, побачив, що й вона дивилася на нього. Він спробував осміхнутися, і тоді вона схопила його й почала цілувати.
Траплялося, що Лінда по декілька днів не вставала. Лежала в ліжку й сумувала. Або пила рідину, яку приносив Попе, а потім безперестанку сміялася й ішла спати. Іноді нездужала. Часто забувала його помити і не було чого їсти, окрім черствих маїсових коржів. А ще він пам'ятає, як Лінда знайшла в його голові тих маленьких істот і як вона тоді заохала й заголосила.
Найщасливішими були хвилини, коли вона розповідала йому про Інше Місце, про світ за огорожею.
