Бавдоліно - Еко Умберто

Врешті розповів їй про Ніл, одну з чотирьох річок, які беруть початок на горі Земного Раю, — він тече пустелями Індії, входить у підземелля, знову виходить на поверхню біля гори Атлас, а тоді вливається в море, перетнувши Єгипет.

Але, дійшовши до Індії, Бавдоліно вже майже забув про Беатрису — ум його запалювали інші фантазії, він-бо вбив собі в голову, що десь в тих краях має бути, якщо воно взагалі існує, царство того Пресвітера Йоана, про якого йому розповідав Оттон. Думати про Йоана Бавдоліно ніколи не переставав: він думав про нього щоразу, як читав про якісь незнані краї, і ще більше, коли бачив на пергамені барвисті мініатюри, що зображали дивних істот, як от рогатих людей чи пігмеїв, які ціле своє життя борються з журавлями. Він стільки про це думав, що подумки вже звертався до Пресвітера Йоана так, ніби той — приятель його родини. Тому для Бавдоліна було великою справою дізнатися, де той живе, а не знайшовши ніде його слідів, він однаково мусив би знайти для нього якусь Індію й оселити його там, бо почував себе зв'язаним присягою дорогому його серцю єпископові на смертному ложі, якої він насправді ніколи не складав.

Розповів він про Пресвітера і двом своїм приятелям, яких гра ця відразу привабила, і вони стали повідомляти Бавдоліна про кожну знайдену в манускриптах згадку про щось незрозуміле й чудернацьке, в якій вчувався повів індійських пахощів. Абдулові спало на гадку, що сяйво далекої його принцеси, якщо вона справді далека, мало б ховатися в цій найдальшій країні.

— Авжеж, — відповів Бавдоліно, — але як потрапити до тої Індії? Вона, мабуть, не так далеко від Земного Раю, а отже на сході Сходу, саме там, де кінчається земля і починається Океан…

Вони ще не почали слухати лекції з астрономії, а тому мали досить невиразне уявлення про форму Землі. Поет усе ще був переконаний, що Земля — це довга, плоска рівнина, на краях якої хтозна куди вниз спадають води Океану. Натомість Рагевін сказав Бавдолінові, щоправда, дещо скептично, що не тільки великі філософи давнини, чи Птолемей, батько всіх астрономів, але й святий Ісидор твердив, що Земля кругла, ба навіть був він щодо цього так по-християнському впевнений, що оцінив розмір екватора у вісімдесят тисяч стадіїв.[80] Однак, застережливо піднімав руку Рагевін, так само фактом є те, що деякі Отці церкви, приміром, великий Лактанцій, нагадували, що, згідно з Біблією, Земля має форму ковчега, а отже небо і Землю разом слід розглядати як скинію, як храм з чудовою банею й підлогою — коротше кажучи, це радше коробка, ніж м'яч. Будучи людиною вельми обачною, Рагевін дотримувався того, що казав святий Авґустин — може, поганські філософи й справді мали рацію, і Земля таки кругла, а Біблія говорить про ковчег метафорично, але знання про форму Землі ніяк не допомагає розв'язати єдину серйозну проблему кожного доброго християнина, тобто як йому спасти свою душу, а отже присвячувати розважанням на тему форми Землі навіть півгодини є просто марнуванням часу.

— Мені здається, це слушно, — казав Поет, якому кортіло якнайскоріше опинитись у таверні, — марно шукати Земного Раю, бо хоч у ньому, мабуть, були дивовижні висячі сади, але від Адамових часів ніхто там не мешкає, тож нікому було дбати про них, укріпляти тераси огорожами і підпорами, а під час потопу все, напевно, осунулося в Океан.

Натомість Абдул був цілком певен, що Земля має форму кулі. Якби вона була просто плоским обширом, доводив він з безсумнівною логікою, його погляд — а кохання зробило його надзвичайно гострим, як це буває зі всіма закоханими, — міг би сягнути дуже далеко й побачити якийсь знак присутності коханої, а натомість вигин Землі ховає її від мого бажання. Він понишпорив у бібліотеці абатства Святого Віктора і знайшов деякі мапи, які він почасти відтворив з пам'яті для своїх друзів.

— Земля розташована в центрі великого кільця Океану, і її розділяють три великі водні простори — Геллеспонт, Середземне море і Ніл.

— Зажди-но, а де тут Схід?

— Тут, зверху, звісно, де Азія, а на краю Сходу, саме там, де сонце сходить, лежить Земний Рай. Ліворуч від Раю — гора Кавказ, а поруч з нею — Каспійське море. Отож мусите знати, що Індій є три: Велика Індія, розташована праворуч від Раю, і там дуже жарко, Північна Індія, за Каспійським морем, а отже отут, угорі, ліворуч, а там так холодно, що вода стає немов скло, і там живуть народи Ґоґа і Маґоґа, що їх Александр Великий ув'язнив за муром, і насамкінець — Помірна Індія, розташована поруч з Африкою. Африку видно праворуч унизу, ближче до півдня, де тече Ніл і відкриваються Арабська і Перська затоки, біля самого Червоного моря, а за ним лежить пустельна земля, яка так близько розташована до екваторіального сонця, що ніхто туди не важиться проникнути. На захід від Африки, біля Мавританії, лежать Острови Блаженних, або Загублений острів, що його відкрив багато століть тому один святий з моїх земель. Внизу, на півночі, зображено землю, де живемо ми, Царгород на Геллеспонті, Грецію і Рим, а на крайній півночі — германців і острів Гібернію.

— Та як ти можеш серйозно сприймати подібну мапу, — кепкував з нього Поет, — якщо вона показує плоску Землю, а ти кажеш, що вона кругла?

— Подумай головою! — обурився Абдул. — Хіба можна зобразити кулю так, щоб було видно все, що на ній є? Мапа потрібна для того, щоб знайти шлях, а коли йдеш перед себе, земля здається тобі не круглою, а плоскою. Та й зрештою, навіть якщо вона кругла, уся нижня її частина безлюдна, її вкриває Океан, бо якби хтось там жив, він мусив би ходити догори ногами і донизу головою. А отже, щоб зобразити верхню частину, досить такого кола, як тут. Та я хочу краще вивчити ті мапи, що є в абатстві, а до того ж я познайомився в бібліотеці з одним кліриком, який усе знає про Земний Рай.

— Аякже, він там був, коли Єва пригощала Адама яблуком, — примовляв Поет.

— Необов'язково побувати в якомусь місці, щоб усе про нього знати, — відповів Абдул, — інакше моряки були б мудрішими від богословів.

— Розповідаючи це, — уточнив Бавдоліно Никиті, — я хочу пояснити, як ми з друзями, ще геть безбороді, з найперших наших років у Парижі захопилися цією історією, котра через багато років привела нас на край світу.

7. Бавдоліно пише любовні листи замість Беатриси і складає вірші замість поета

Навесні Бавдоліно виявив, що кохання його стає дедалі сильнішим, як це буває в цю пору року із закоханими, і жалюгідні інтрижки з якимись випадковими дівчатами більше не тамували його — ба навіть при порівнянні з ними воно зростало до небувалих розмірів, адже крім чарівності, розуму й царського помазання, Беатриса мала ще одну перевагу — відсутність. Про чар відсутності весь час нагадував йому Абдул, який не переставав ятрити йому душу, цілими вечорами ніжно торкаючись струн свого інструмента і співаючи щораз інших пісень, і Бавдоліно навіть вивчив провансальську, щоб насолоджуватися ними вповні.

Lanquand li jorn son lone en mai

m'es bels douz chans d 'auzels de hing

e qand me sui partitz de lai

remembra-m d'un amor de hing.

Vauc de talan embroncs e clis,

si que chans ni flors d'albespis…

Мені під час травневих днів

Приємний щебет віддалік,

Зринає в пам 'яті без слів

Моє кохання віддалік.

Навік я неспокійний став,

І не ростуть квітки між трав…[81]

Бавдоліно мріяв. Абдул не має надії колись побачити свою невідому принцесу, казав він собі. Щасливий він! Гірша моя мука, бо нема сумніву, що раніше чи пізніше я побачу свою кохану, мені не випало щастя ніколи її не бачити, зате випало лихо знати, хто вона і яка. Та якщо Абдул знаходить розраду в тому, що оповідає нам про свої муки, чому б не знайти розраду й мені, оповідаючи про свої страждання їй? Іншими словами, Бавдоліно відчув, що зможе приборкати трепет свого серця, лиш описуючи свої почуття, і шкода, що предмет його кохання ніколи не спізнає цих скарбів його ніжності. Отже, пізно вночі, коли Поет заснув, Бавдоліно почав писати:

"Сяє зоря над полюсом, а місяць розцвічує ніч. Та єдина є в мене провідна зоря, і коли, розігнавши пітьму, зійде вона зі сходу, розум мій забуде темряву страждання. Ти — моя зірка, що несе світло, проганяючи ніч, і без тебе навіть світло є морок, а з тобою навіть ніч — чудове сяйво".

І далі:

"Коли голодний я, лиш ти наситиш мене; коли я спраглий, лиш ти даси мені напитись. Та що я кажу? Ти лиш підкріпляєш, та не насичуєш. Ніколи я не наситився тобою, й ніколи не насичусь…"

І ще:

"Лагідність твоя така велика, така подиву гідна твоя постійність, і тон голосу твого такий незбагненний, а врода твоя й чар увінчують тебе так, що марно намагатись виразити їх словами. Хай сильніш розгориться вогонь, який нас пожирає, хай буде йому нова пожива; і що більше він сокритий, то сильніш нехай спалахує, обманюючи заздрісних і підступних, й ніхто ніколи не знатиме, хто з нас двох кохає дужче; нехай завжди між: нами точиться чудовий поєдинок, у якому перемагатимемо обоє…"

Були то прекрасні листи, і перечитуючи їх, Бавдоліно тремтів, а істота, яка вміла надихати на такі палкі почуття, захоплювала його щораз більше. У певну мить він більше не міг змиритися з тим, що не знає, як би відгукнулася Беатриса на ніжне це насильство, і вирішив спонукати її до відповіді. Тому, намагаючись наслідувати її почерк, він написав собі:

"О, кохання, що здіймається з глибин серця, що пахучіше від усіх пахощів, та, що є тілом твоїм і душею, спраглим квітам юності твоєї бажає свіжості вічного щастя… Тобі, радісна моя надіє, віддаю свою віру, і віддано офірую саму себе, поки я жива…"

"Ох, — тут же відписав їй він, — бувай мені здорова, бо у тобі моє добро, у тобі надія моя і спочинок. Не встигну прокинутись, як душа моя віднайде тебе у своїй опіці…"

А вона палко відповідала:

"З тієї першої миті, коли ми стрілися, лиш до тебе тягнулась я, і тягнучись, бажала тебе, а бажаючи, знаходила тебе, знаходячи — кохала, кохаючи — жадала, жадаючи, вознесла тебе у своєму серці понад усе… і меду твого скуштувала… Здоровлю тебе, моє серце, тіло моє і єдина моя радосте…"

Листування це тривало кілька місяців і спершу дало полегшу змученій Бавдоліновій душі, потім він сповнився безмежною радістю, а врешті — чимось на кшталт полум'яних гордощів, бо закоханий раніше навіть не уявляв собі, що кохана може так його кохати.