Бавдоліно - Еко Умберто
Та хіба можна уявити собі, що того, хто бачив такі речі, буде допущено до Небесного Раю? Але якби навіть так сталося, живий чоловік ніколи б не допустився такої безсоромності, щоб про це розповідати, бо деякі таємниці скромна й чесна особа мусить тримати при собі.
— Борони Боже, щоб на лиці землі з'явилася істота, — прокоментував Бавдоліно, — яку марнославство спонукало б зрадити довіру, уділену їй Господом.
— Гаразд, — мовив Борон, — ви, певно, чули історію про Александра Великого, який прибув до берегів Гангу і плив уздовж високої стіни, яка тяглася вздовж течії річки, але не мала жодної брами, і через три дні він побачив у мурі невеличке віконце, з якого виглядав якийсь старий; подорожні спитали, чи місто це сплачує данину Александрові, цареві над царями, але старий відповів, що то місто блаженних. Не можна собі уявити, щоб Александр, нехай великий цар, але язичник, дістався до Небесного Града, а отже те місто, яке бачили і він, і Туґдал, і є Земний Рай. А що бачу я в цю мить…
— Де?
— Там, — і кивнув у куток кімнати. — Бачу місце, де буяють охвітні зелені луки, оздоблені квітами й пахучими травами, а навколо витають ніжні пахощі, і вдихаючи їх, я більш не відчуваю жодної потреби в поживі чи питві. А на чудовій луці прогулюються четверо чоловіків поважної зовнішності, із золотими вінцями на голові й пальмовими гілками в руках… Я чую спів, вдихаю запах бальзаму, о Боже мій, в устах мені солодко, немов від меду… Бачу кришталеву церкву, у центрі якої стоїть вівтар, а з нього витікає біла, мов молоко, вода. З північного боку церква ця здається коштовним каменем, з боку полуденного має барву крові, на заході вона сніжно-біла, а над нею виблискують незліченні зірки, і блищать вони далеко сильніше, ніж ті, які видно в нашому небі. Бачу чоловіка з білосніжним волоссям, укритого пір'ям, мов птах, очей його майже не видно, бо напливають на них сніжно-білі брови. Він показує мені дерево, яке ніколи не старіється і зцілює від будь-якої недуги того, хто сяде в його затінку, і ще одне дерево, листя якого забарвлене у всі кольори веселки. Але чому я бачу все це нині?
— Ти, певно, десь про це читав, а вино видобуло це з глибини твоєї душі, — сказав тоді Абдул. — Один доброчесний чоловік, який жив на моєму острові, Святий Бранданус, плавав морями аж до крайніх меж землі й відкрив острів, суцільно вкритий зрілим виноградом — синім, пурпуровим і білим, з сімома чудовими джерелами і сімома церквами: одна була з кришталю, друга з граната, третя сапфірова, четверта топазова, п'ята рубінова, шоста смарагдова, а сьома з корала, і кожна з них мала по сім вівтарів і сім лампад. А перед церквою, посеред площі, стриміла колона з халцедону, на вершку якої крутилося колесо, обвішане дзвіночками.
— Ні, ні, те, що я бачу, — зовсім не острів, — гарячкував Борон, — то земля, розташована поблизу Індії, де я бачу людей, чиї вуха більші від наших, а язик вони мають подвійний, тому можуть розмовляти з двома особами водночас. Які щедрі ниви, збіжжя на них росте немов саме по собі…
— Аякже, — зауважив Бавдоліно, — не забуваймо, що в книзі Виходу Божому народові обіцяно землю, де течуть молочні й медові ріки.
— Не плутаймо, — казав Абдул, — у Виході йдеться про обітовану землю, а обітована вона була після гріхопадіння, тоді як Земний Рай — це земля наших прабатьків до гріхопадіння.
— Абдуле, ми тут не на диспуті. Тут річ не в тім, щоб описати місце, куди ми підемо, а в тім, щоб зрозуміти, яким має бути те ідеальне місце, куди хотів би піти кожен. І очевидно, що коли такі дива існували й далі існують не тільки в Земному Раю, але й на островах, куди ніколи не ступала нога Адама з Євою, царство Йоана мало б бути дуже подібним до цих місць. Ми пробуємо уявити собі, як виглядає царство добробуту і чесноти, де не існує брехні, ані жадібності чи розпусти. Інакше навіщо пориватися до нього як до найвищого втілення християнського царства?
— Але не варто перебирати міру, — мудро радив Абдул, — інакше ніхто нам не повірить: точніше, ніхто не повірить, що можна дістатися так далеко.
Він вимовив слово "далеко". Досі Бавдоліно думав, що, уявляючи собі Земний Рай, Абдул принаймні на один вечір забув про свою неможливу пристрасть. Але ні. Він думав про неї завжди. Він бачив Рай, але шукав там свою принцесу. І справді, коли дія меду стала поволі вичерпуватися, він бурмотів: "Може, колись ми туди подамося, langem li jorn son long en mai, розумієш, під час травневих днів…
Борон почав тихо сміятися.
— Ось так, пане Никито, — мовив Бавдоліно, — коли я не впадав у тенета спокус цього світу, я цілі ночі уявляв собі інші світи. Чи то з поміччю вина, чи то зеленого меду. Нема нічого ліпшого, як уявляти собі інші світи, — сказав він, — коли хочеш забути, яким стражденним є той світ, у якому ми живемо. Принаймні так я думав тоді. Я ще не розумів, що, уявляючи собі інші світи, ти врешті-решт змінюєш і цей.
— Намагаймося поки що щасливо жити в цьому світі, який призначила нам Божа воля, — сказав Никита. — Ось наші незрівнянні ґенуезці приготували нам деякі присмаки нашої кухні. Спробуй-но цієї юшки з різних видів риби, морської й річкової. Може, і у ваших краях є добра риба, але гадаю, що сильні холоди не дають їй вирости такою соковитою, як у Пропонтиді. Ми присмачуємо юшку цибулею, присмаженою на оливковій оливі, копрієм та іншими травами і додаємо дві склянки сухого вина. Макаєш у неї ці шматки хліба, а на них можна покласти авголемон — оцей соус з яєчних жовтків, приправлених лимонним соком і краплиною бульйону. Гадаю, саме це їли Адам з Євою в Земному Раю. Але ще до гріхопадіння. Опісля вони, мабуть, мусили задовольнятися тельбухами, як у Парижі.
9. Бавдоліно картає імператора і спокушає імператрицю
Ось уже чотири зими провів Бавдоліно в Парижі, не надто сумлінно віддаючись навчанню і химерячи про Едемський сад. Він дуже хотів знову побачити Фрідріха, а ще більше — Беатрису, котра у зміненій його душі вже втратила будь-які земні риси й стала мешканкою Раю, як далека принцеса Абдула.
Якось Райнальд попросив Поета написати оду до імператора. Намагаючись у розпачі відтягти час, Поет сказав своєму повелителеві, що очікує на відповідне натхнення, а тим часом послав до Бавдоліна по допомогу. Бавдоліно написав чудовий вірш "Salve mundi domine[88]"— у ньому Фрідріх прославлявся понад усіх інших правителів, і говорилося, що ярмо його вельми солодке. Але він не наважився довірити його посланцеві, тому вирішив вернутися в Італію, де тим часом сталося стільки всього, що він ледве зумів коротко переказати це Никиті.
— Райнальд присвятив своє життя тому, щоб створити образ імператора як володаря світу, князя миру, кореня всякого закону, який сам не підпорядкований жодному законові, який є водночас rex et sacerdos,[89] як Мельхиседек, а це значило, що він не міг не зіткнутися з папою. Отож під час облоги Креми помер папа Адріян — той самий, який коронував Фрідріха в Римі, і більшість кардиналів обрала папою кардинала Бандінеллі, як Александра III. Для Райнальда то було ціле лихо, бо з Бандінеллі він жив як кіт з собакою, а в питанні папського верховенства той не поступався ні на йоту. Не знаю, які інтриги снував Райнальд, але він зумів зробити так, що деякі кардинали і члени сенату обрали іншого папу, Віктора IV, яким вони з Фрідріхом могли маніпулювати, як хотіли. Звісно, Александр III відразу відлучив від церкви і Фрідріха, і Віктора, і марно було говорити, що Александр — не справжній папа, а отже його відлучення не має сили, бо, з одного боку, французькі та англійські королі були схильні визнати його, а з другого боку, для італійських міст було немов манна небесна мати папу, який твердив, що імператор — схизматик, а отже ніхто не зобов'язаний йому підкорятися. До того ж надходили вістки, що Александр змовився з вашим василевсом Мануїлом, шукаючи опори в імперії, більшій від Фрідріхової. Якщо Райнальд хотів переконати всіх, що Фрідріх — єдиний спадкоємець Римської імперії, він мусив знайти переконливий доказ цього спадкоємства. Ось чому він залучив до праці й Поета.
Никиті важко було слідкувати за Бавдоліновою історією, яка розгорталася рік за роком. Йому не тільки здавалося, що його очевидець сам плутається трохи в тому, що сталося раніше, а що пізніше; він навіть було подумав, що все у Фрідріховій історії повторюється завжди однаково, і він уже нічого не розумів — коли міланці знов узялися за зброю, коли вони знову стали погрожувати Лоді і коли імператор знову прибув до Італії. "Якби це був літопис, — думав він, — то на кожній його сторінці описувалися б завжди ті самі перипетії. Це схоже на сни, в яких завжди повторюється та сама історія, і ти молишся, щоб прокинутися".
Але, наскільки Никита зрозумів, уже два роки міланці, схоже, знову ставили Фрідріхові палиці в колеса, роблячи йому наперекір і вступаючи з ним у сутички, і наступного року імператор, з допомогою Новари, Асті, Верчеллі, маркіза Монферратського, маркіза Маласпіни, графа Б'яндрате, Комо, Лоді, Берґамо, Кремони, Павії та інших, знов узяв Мілан в облогу. Одного чудового весняного ранку Бавдоліно, якому вже сповнилось двадцять, везучи із собою "Salve mundi domine" для Поета та своє листування з Беатрисою, яке він не хотів залишати в Парижі на поталу злодіям, під'їхав під мури цього міста.
— Сподіваюсь, що в Мілані Фрідріх повівся краще, ніж у Кремі, — мовив Никита.
— Ще гірше, судячи з того, що я чув по прибутті. Він звелів вибрати очі шістьом бранцям з Мельцо та Ронкате, а одному міланцеві виколов тільки одне око, щоб той міг відвести решту в Мілан, але натомість відрізав йому носа. А коли спіймав когось, хто пробував ввезти товари в Мілан, наказав відрубати йому руки.
— От бачиш, він теж виколював очі!
— Але людям посполитим, а не вельможам, як ви. І своїм ворогам, а не родичам!
— Ти виправдовуєш його?
— Тепер так, але не тоді. Тоді мене це обурило. Я навіть зустрічатися з ним не хотів. Але згодом мусив-таки піти скласти йому пошану — цього я не міг уникнути.
Знову побачивши його після стількох років, цісар збирався вже радісно обняти його, але Бавдоліно не зміг стриматися. Він відсахнувся, заплакав і сказав йому, що він лиха людина, що не можна мати себе за джерело справедливості й поводитися, як свавілець, що він соромиться бути його названим сином.
Будь-кому іншому, хто б сказав йому щось подібне, Фрідріх звелів би не лише вибрати очі і відрізати ніс, але й відтяти вуха.
