Момо - Енде Міхаель

Це нам треба гарненько обміркувати. Але одне ясно: тепер, коли ми вже знаємо, що вони є і що роблять, ми повинні стати до боротьби з ними,— чи, може, ти боїшся?

Момо зніяковіло кивнула головою.

— Мені здається, що це зовсім не звичайні собі люди. Той, що приходив до мене, був якийсь чудний. І холод такий від нього! А коли їх багато, вони, мабуть, дуже страшні. Я справді боюся.

— Ат! — палко вигукнув Джіджі. — Справа дуже проста! Ці Сірі пани лише тоді можуть робити своє чорне діло, коли їх не розпізнано. Твій гість сам себе виказав. Отже, нам треба тільки подбати, щоб їх розпізнали. Бо хто їх розпізнав, той уже не забуде. А хто пам'ятає, той пізнає всюди! Отож нам узагалі нема чого журитися — нам їх не страшно!

— Правда? — спитала Момо з сумнівом.

— Атож! — сяючи очима, запевнив Джіджі. — Бо ж твій гість був би не втік так стрімголов. Вони бояться нас!

— Але тоді,— сказала Момо,— ми, може, їх зовсім не знайдемо? Може, вони кудись поховаються?

— Це цілком можливо,— погодився Джіджі. — Тоді нам доведеться виманити їх зі схованки.

— А як? — спитала Момо. — По-моєму, вони дуже хитрі.

— Нема нічого легшого! — вигукнув Джіджі сміючись. — Вони спіймаються через свою жадібність. Миші ловляться на сало, а часокради спіймаються на час. У нас-бо часу досить! Ось ти, наприклад, будеш собі сидіти тут замість наживки і заманювати їх! А як вони прийдуть, отоді ми з Беппо вискочимо із засідки й накинемось на них.

— Але ж мене вони вже знають,— нагадала Момо. — Не віриться, що вони спіймаються на таку наживку.

— Ну гаразд,— мовив Джіджі, на якого плавом пливли нові ідеї,— тоді ми зробимо інакше. Той Сірий пан казав же щось про Ощадкасу Часу. А це, певно, якийсь будинок. І стоїть він десь у місті. Треба тільки його знайти. А ми неодмінно знайдемо, бо я певен, що це зовсім особливий будинок: сірий, зловісний, без вікон, здоровезний бетонний сейф! Він у мене просто ніби перед очима! А як знайдемо, то ввійдемо всередину. У кожного в обох руках добрячі пістолети. "Зараз же вертайте накрадений час!" — кажу їм я…

— Та в нас же немає пістолетів,— заклопотано перебила Момо.

— Ну то без пістолетів,— велично відповів Джіджі. — Так вони ще дужче злякаються. Ми аби тільки з'явилися, як вони в паніці накивають п'ятами.

— Було б добре,— сказала Момо,— якби нас зібралося трохи більше, не тільки ми втрьох. Ми б тоді ту Ощадкасу Часу швидше знайшли, якби з нами шукали ще й інші.

— Це дуже добра думка,— сказав Джіджі. — Треба залучити до цього всіх наших давніх друзів. І всіх тих дітей, що до нас ходять. Гайда зараз же до них, і кожне хай повідомить усіх, кого знайде. А ті перекажуть іншим. Завтра по обіді ми втрьох сходимося сюди на генеральну раду!

І вони відразу розійшлися: Момо — в один бік, Беппо й Джіджі — в інший.

Коли старий із хлопцем уже чималенько пройшли, Беппо, що досі весь час мовчав, раптом зупинився.

— Слухай-но, Джіджі,— сказав він,-я дуже стурбований.

Джіджі обернувся до нього.

— Чим?

Беппо якусь хвилину дивився на приятеля, тоді сказав:

— Я вірю Момо.

— Ну й що? — зачудувався Джіджі.

— Я гадаю,— вів далі Беппо,— я вірю, що це правда,— те, що Момо розповіла.

— Гаразд, а що далі?— спитав Джіджі, не розуміючи, чого той хоче.

— Бачиш,— пояснив Беппо,— коли правда те, що розказала Момо, то нам треба пильно поміркувати, що діять. Якщо тут справді йдеться про зграю злочинців, то з нею не можна так собі, раз-два, ти розумієш? Якщо ми їм отак просто кинемо виклик, то це може наробити Момо великої біди. Про нас я вже не кажу, та коли ми втягнемо в це ще й дітей, то можемо підвести їх під небезпеку. Треба добре подумати, що нам робити.

— Ат, що там! — вигукнув Джіджі й засміявся. — Ти собі з усього зробиш клопіт! Що більше нас буде, то краще.

— Мені здається,— поважно мовив Беппо,— ти не віриш, ніби те, що розповіла Момо, правда.

— Що таке правда? — відповів Джіджі. — Ти, Беппо,— людина без фантазії. Цілий світ — це ніби довжелезна оповідка, і ми в ній — дійові особи. Ні, Беппо, ні, я вірю всьому, що розповіла Момо, так самісінько, як і ти.

Беппо не знав, що на це сказати, але його тривога аж ніяк не розвіялася від такої відповіді Джіджі.

Потім вони розійшлися, щоб повідомити друзів і знайомих дітей про завтрашню зустріч,— Джіджі з легким, Беппо з важким серцем.

Тієї ночі Джіджі бачив себе уві сні як Славетного Визволителя. Сам він був у фраку, Беппо в чорному сурдуті, а Момо в сукні з білого шовку. А тоді їм усім трьом почепили на шиї золоті ланцюжки й понадягали на голови лаврові вінки. Залунала урочиста музика, і місто влаштувало на честь своїх рятівників процесію зі смолоскипами, таку довгу й величну, якої ще ніколи не бачили людські очі.

А тим часом старий Беппо лежав на своїй постелі і ніяк не міг заснути. Що довше він думав, то виразніш бачив, яке небезпечне все це діло. Звісно, він не покине Джіджі й Момо напризволяще, він піде з ними будь-що-будь. Але він повинен бодай спробувати зупинити їх.

Другого дня, о третій по обіді, руїни стародавнього амфітеатру сповнилися схвильованим гамором багатьох голосів. Хоча дорослі друзі Момо, крім, звісно, Джіджі й Бєппо,— на жаль, не поприходили, зате прийшло зблизька й здалека десь із п'ятдесят чи шістдесят дітей, чемних і бешкетливих, малих і великих. Дехто, як, наприклад, дівчинка Марія,— з меншенькими братиками й сестричками; тепер ці дитинчата, повстромлявши пальці в роти і широко розплющивши очі, дивились на незвичайні сходини. Франко, Паоло й Массімо, звісно, теж прийшли, але здебільшого поприходили ті діти, що стали вчащати до амфітеатру віднедавна. Вони й найдужче зацікавились тією справою, задля якої зібралися тут.

З'явився, між іншим, і хлопчик з транзистором-тільки чогось без транзистора. Він сів біля Момо і передусім повідомив її, що його звати Клавдіо і що він радий бути з ними.

Коли, нарешті, стало зрозуміло, що ніхто з їхніх прихильників більше не прийде, підвівся Джіджі-Гід і врочистим порухом руки закликав до тиші. Розмови й гомін ущухли, і довгождана тиша залягла на кам'яних лавах круглого амфітеатру.

— Любі друзі,— почав Джіджі на повний голос,— ви вже всі приблизно знаєте, в чім річ. Про це вас повідомили, запрошуючи на нашу таємну нараду. Донині було так, що все більше людей мають чимраз менше часу, хоча якомога заощаджують його. Та, бачите, якраз цей заощаджений час у людей забрано. А чому? Оце саме й вивідала Момо. Заощаджений час у людей просто вкрала зграя часокрадів! І щоб покласти край ділам цієї зграї крижано-холодних злочинців, нам потрібна ваша допомога. Якщо ви всі готові нам допомагати, то всю цю нечисту силу, яка найшла на людей, ми знищимо.

Він зробив паузу, і діти заляскали в долоні.

— Згодом,— вів далі Джіджі,— ми порадимося, яких заходів треба вжити. Але зараз нехай Момо розповість, як вона спіткалася з одним таким лиходієм і як він сам себе викрив.

— Стривайте лиш,— мовив старий Беппо й підвівся,— послухайте, діти! Я проти того, щоб Момо говорила. Так не можна. Якщо вона говоритиме, то й сама, і всі ви опинитеся у великій небезпеці…

— Ні! — гукнуло кілька голосів. — Нехай Момо розповідає!

Решта підхопила, й ось уже всі діти загукали хором:

— Момо! Момо! Момо!

Старий Беппо сів, зняв свої маленькі окуляри і втомлено провів рукою по очах.

Момо розгублено підвелася. Вона не знала гаразд, кого слухати: чи Беппо, чи дітей. Нарешті почала розповідати. Діти напружено слухали. Коли вона скінчила, залягла тиша.

Від її розповіді всім їм зробилося моторошно. Вони й не уявляли собі, що ці часокради такі страшні. Якесь дитинча голосно заплакало, та його швиденько вгамували.

— Ну,— запитав Джіджі у великій тиші,— хто з вас наважиться разом із нами стати до боротьби проти Сірих панів?

— А чого Беппо не хотів, щоб Момо все нам розповіла?— спитав Франко.

— Він гадає,— сказав Джіджі, підбадьорливо всміхаючись,— що Сірі пани бачать для себе загрозу в кожному, хто знає їхню таємницю, й тому будуть його переслідувати. Та я певен, що навпаки,— кожний, хто знає їхню таємницю, застрахований від них, і вони йому нічого не зроблять. Це ж ясна річ! Хіба не правда, Беппо?

Але старий лише звільна похитав головою. Діти мовчали.

— Принаймні одне певно,— знову обізвався Джіджі,— нам треба будь-що триматися гурту! Треба діяти обачно, та не піддаватися страхові. І тому я ще раз питаю вас: хто з нами?

— Я! — вигукнув Клавдіо й підвівся. Він трохи зблід. За ним, спочатку нерішуче, та дедалі все впевненіш, підводилися інші, аж поки всі, які були там, діти пристали на думку Джіджі-Гіда.

— Ну, Беппо,— мовив Джіджі,— що ти на це скажеш?

— Що ж,— відповів Беппо й сумовито кивнув головою,— я, звісно, теж з вами.

— Отже,— звернувся Джіджі до дітей,— порадьмося тепер, що нам робити. У кого є якісь пропозиції?

Всі задумалися. Аж ось підвівся Паоло, хлопчик в окулярах:

— Але ж як вони це роблять? Тобто, як узагалі можна красти час? Яким чином?

— Справді! — вигукнув Клавдіо. — Що ж тоді таке час? Цього ніхто не знав.

З того боку кам'яного кружала підвелася дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде на руках і мовила:

— Може, це щось таке, як атоми? Вони ж уміють записати на машинці навіть те, що людина тільки подумала. Я сама бачила по телевізору. Тепер-бо з усього є спеціалісти.

— Ось що я надумав! — вигукнув гладкий Массімо своїм дівчачим голосом,— Фільми знімають на кіноплівку, так? А звук записують на магнітну плівку. Може, й часокради мають якийсь апарат, щоб на нього накручувати час? Якби ми знали, де цей апарат, то просто розкрутили б його, і час знов би повернувся до людей.

— В кожному разі,— промовив Паоло, поправивши окуляри,— треба знайти якогось ученого, щоб він нам допоміг. Самі ми нічогісінько не зробимо!

— Завжди ти зі своїми вченими! — вигукнув Франко. — Та їм просто вірити не можна! Ось, скажімо, знайшли ми когось, хто в цьому тямить,— як ти знатимеш, що він не в спілці з часокрадами? Ото б ми спіймали рибку!

Це була слушна думка.

Тоді підвелася якась добре вихована дівчинка й сказала:

— По-моєму, найкраще було б нам заявити в поліцію.

— Цього ще бракувало! — вигукнув Франко. — Поліція — а що вона тут може зробити? Це ж вам не звичайні грабіжники. Поліція або давно вже все знає, і тоді виходить, що вона тут безсила.