Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Я ніяк не міг підвестися.

Я спокійно почав міркувати. По-перше, вода доходила мені тільки до пояса, тож не варто боятися, що втону. Правда, я зовсім ослаб і не можу ворухнутися. Бо витратив усі сили. Через певний час вони повернуться. Ножові рани начебто неглибокі, а оніміння тіла пішло на користь — принаймні, нема болю. Кров на щоці, здається, зупинилась і присохла.

Притиснувши голову до стіни, я казав собі: "Усе гаразд. Нема чого турбуватися". Мабуть, усе вже скінчилося. Тепер треба перепочити й вибратися нагору, повернутися у свій світ, залитий сонячним світлом… Та чому раптом пішла вода? Колодязь висох дуже давно. І от зараз несподівано ожив. Чи це якось не пов'язане з тим, що я зробив там? Можливо. Видно, зненацька щось відкрило кран, який перепиняв дорогу ґрунтовим водам нагору.

Згодом я звернув увагу на один зловісний факт. Спочатку я ніяк не хотів його визнавати і шукав підстав для його заперечення. Пробував переконати себе, що це — ілюзія, викликана темрявою і втомою. І все ж факт довелося визнати. Як не крути, а від нього нікуди не дінешся.

Вода прибувала.

Щойно, здавалось, вона ледве доходила до пояса, а тепер уже сягала зігнутих колін. Піднімалася повільно, але невпинно. Я знову захотів підвестися, напруживши всі свої сили. Та дарма. Зумів лише ледь-ледь нахилити голову. Підвів очі. Кришка, як завжди, наглухо затуляла колодязь. Спробував поглянути на годинник — не вдалося.

Вода просочувалася в колодязь крізь якусь щілину. І, здається, дедалі швидше й швидше. Спочатку проникала зовсім нечутно, а зараз уже била джерелом. Добралася мені до грудей. Цікаво, наскільки ще підніметься?

"Тільки от будьте обережні з водою", — казав мені Хонда-сан. Ні тоді, ні згодом я не звертав уваги на його пророцтво. Його слів я не забув (вони прозвучали настільки незвично, що їх важко було забути), але не сприймав серйозно. Зустріч з Хондою для нас з Куміко залишилася "невинним епізодом". Я часто полюбляв жартувати з Куміко: "Будь обережна з водою". І ми сміялися. Ми були молодими і пророцтв не потребували. Саме життя було немов пророцтво. Та врешті-решт Хонда мав рацію. Вода підступає, і мене спіткає лихо.

Я подумав про Мей Касахару. Уявив собі, як вона знімає з колодязя кришку. Зовсім як наяву. Настільки реально, що, здавалось, можу ввійти в цю уявну картину, стати її частиною. Тіло не ворушилося, але уява працювала. Бо що ще я міг робити?

— Гей, Заводний Птаху! — гучно відлунював у колодязі голос Мей Касахари. Я не знав, що луна звучить голосніше, коли в колодязі є вода. — Що ви там робите? Знову думаєте?

— Нічого особливого не роблю, — відповів я, піднявши голову догори. — Довго пояснювати. Ворухнутися не можу, а крім того, вода звідкись пішла. Раніше колодязь був сухий, а тепер у ньому повно води. Можу втопитися.

— Як мені вас жаль! — сказала Мей Касахара. — Ви стільки надривалися, щоб Куміко-сан урятувати, аж самі знесиліли. Можливо, ви її врятували. І разом з нею багатьох інших людей. Тільки от себе самого не зуміли. І ніхто інший вас не врятує. Ви розтратили всі свої сили, власну долю поставили на карту, щоб їх урятувати. Усе своє насіння — до останнього зернятка — на чужому полі висіяли. Так що в сумці нічого не лишилося. Яка несправедливість! Як я вам співчуваю, Заводний Птаху! Правду кажу. Але ж урешті-решт ви самі зробили такий вибір. Ви мене розумієте?

— Розумію.

Праве плече раптом тупо занило. "Виходить, усе відбувалося насправді, — подумав я. — Він таки вдарив мене справжнім ножем".

— А вам страшно вмирати? — запитала Мей Касахара.

— Звичайно, — відповів я. Я чув, як відбивається луною мій голос — мій і водночас не мій. — Умирати тут, на дні темного колодязя… Звичайно, страшно.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — сказала Мей Касахара. — Вибачте, але нічим не можу вам допомогти. Бо я дуже-дуже далеко.

— Прощай, Мей, — сказав я. — Ти була така чарівна у своєму бікіні.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — долетів до мене ледве чутний голос дівчини.

Кришка щільно закрилася. Видіння зникло, але нічого не сталося. Воно ні з чим не пов'язувалося.

— Мей Касахара! Де ти, що робиш тепер, коли так мені потрібна? — прокричав я щосили вгору.

Вода вже підступила до шиї, стягуючи її, немов мотузяна петля, приготована для приреченого на смерть. У передчутті кінця я важко дихав. Вода тиснула на серце, що невтомно відстукувало решту часу. Якщо вода підніматиметься так швидко, то хвилин через п'ять затопить рот, ніс, легені. І тоді шансів уже не залишиться. Я воскресив цей колодязь і сам стану жертвою його воскресіння. "Не така вже погана смерть", — сказав я собі. Зрештою, у світі безліч набагато страшніших способів умерти.

Я заплющив очі, готовий прийняти смерть, що мене настигала, якомога спокійніше. Намагався побороти страх. Після мене принаймні щось залишиться. Хоч це буде якоюсь доброю новиною. А добрі новини приходять до нас тихо. Згадавши ці слова, я спробував усміхнутися, але не вдалося. І я шепнув собі: "А вмирати все-таки страшно". Такими були мої останні слова. Вони не дуже вражали, але змінити щось уже було неможливо. Вода залила рот, потім добралася до носа. Я перестав дихати, а легені відчайдушно вимагали повітря. Але повітря вже не було. Залишилася тільки теплувата вода.

Я вмирав. Як усі люди, що живуть на цьому світі.

38

Розповідь про качине плем'я

Тінь і сльози

(З погляду Мей Касахари. Частина 7)

"Привіт, Заводний Птаху!

Чи доходять до вас мої листи?

Правду кажучи, я написала вам стільки листів, але не впевнена, чи ви їх отримуєте. Бо сумніваюся у вашій адресі, а свою взагалі не пишу. Тож, мабуть, мої запорошені листи валяються зараз на пошті, на полиці з написом: "Незапитана кореспонденція. Адресат невідомий", — і нікому нема до них діла. Досі я так собі думала: "Дійде чи не дійде — байдуже". Я писала вам листа і тим самим викладала на папері свої думки. Коли я звертаюся до вас, пишеться легко, без зупинок. Сама не знаю чому. Справді, чому?

А от цей лист… я хочу, щоб він до вас дійшов. Дуже-дуже хочу.

Ви здивуєтеся, але передусім я розповім про качине плем'я.

Як я вже писала, у нашої фабрики надзвичайно простора територія — з лісом, ставом. Там дуже приємно прогулюватися. Ставок досить великий, і в ньому живуть качки — десь штук дванадцять. Як у їхньому племені складаються стосунки — не знаю. Може, в них хтось з одним приятелює, а з іншим — ні, але досі я не бачила, щоб вони чинили бійку.

Уже грудень, і ставок починає вкриватися кригою, щоправда, не дуже товстою, так що навіть у холодну погоду він замерзає не весь, і качкам є де плавати. А під час сильних морозів, кажуть, коли крига товста, наші дівчата катаються там на ковзанах, і качиному племені (дивно, мабуть, я їх називаю, але вже так звикла) доводиться переходити кудись-інде. Я ковзанів не люблю, то, як на мене, було б краще, якби ставок узагалі не замерзав, але так не буває. Та якщо вже качкам випало жити в такому холодному краю, то до всього мусять бути готовими.

Останнім часом наприкінці тижня я завжди підходжу до ставка, щоб поспостерігати за ними. Дивлячись на них, можу непомітно просидіти дві-три години. Одягаюсь, як на лови білого ведмедя — теплі колготки, шапка, шарф, чоботи, пальто, підбите хутром. Сідаю на камінь і годинами поглядаю на це плем'я. Іноді підгодовую його черствим хлібом. Звісно, крім мене, ніхто з цікавості не приділяє йому свого часу.

Можливо, ви не знаєте, але вони, ці качки, такі гарненькі! Можна довго на них дивитися, і ніколи не обридне. Ніяк не збагну, чому це ніхто не звертає на них уваги? Навіщо кудись далеко ходити й гроші платити, щоб якийсь дурний фільм дивитися? От, скажімо, іноді вони летять, лопочуть крильми, а коли на кригу сідають, ковзають і — бац! — перекидаються догори ногами. Сміхота! Прямо як у комедії на телебаченні. Я тоді сміюся на все горло. Звісно, вони це роблять не навмисно, щоб мене розсмішити. Живуть серйозно, стараються з усіх сил, але іноді падають. Такі вони милі!

Качки так забавно чалапають рожевими, як дитячі гумові чобітки, лапками, але не пристосовані ходити по кризі. Щоразу ковзають і падають. Вони ж калош проти ковзання не мають. Тож, напевне, зима для них — не найрадісніша пора року. Цікаво, що вони думають про лід і таке інше? Мабуть, непогано. Так мені здається, коли за ними спостерігаю. Хіба, може, бурчать: "Знову цей лід! Та нема ради". Та, видно, їм і взимку досить добре живеться. От що мені в них подобається.

Ставок міститься в лісі, дорога до нього недалека. У таку пору року, якщо тільки день не випав теплий, туди ніхто не ходить (крім мене, звісно). Іду доріжкою, прокладеною між деревами, під ногами хрустить примерзлий сніг. Навколо пташки. Закутуюсь у комір пальта, обмотую шарфом шию, від дихання в повітря вириваються струмені пари, у кишенях хліб… Крокую лісовою доріжкою, думаю про качине плем'я, а на душі тепло й радісно. Ловлю себе на думці, що я вже давно не почувалася такою щасливою.

Та годі про качок.

Правду кажучи, я прокинулася годину тому — ви, Заводний Птаху, мені приснилися. Я сіла за стіл і вирішила вам написати. Зараз… (почекайте, на годинник гляну) 2:18 ночі. Лягла я спати, як завжди, десь о десятій, побажала доброї ночі своїм качкам і міцно заснула. Та зненацька — раз! — і прокинулася. Так і не знаю, був це сон чи ні. Що снилося — не пригадую. Може, й не снилося нічого. Та все одно я почула ваш голос біля самого вуха. Ви голосно кликали мене. Ось тому я прокинулася.

Розплющила очі: у кімнаті напівтемрява. У вікно місяць світить. Величезний, схожий на сріблясту тацю з нержавіючої сталі, він висів над пагорбом, і його світло у вікні скидалося на білу калюжу, розлиту на підлозі. Я підвелася на ліжку й щосили почала думати, що сталося. Навіщо ви кликали мене? Ваш голос я виразно чула. Серце несамовито забилося й довго не могло втихомиритися. Якби я була дома, то серед ночі одяглася б і побігла до вас нашою доріжкою. А звідси, із цих гір, за тисячі кілометрів від вас, хіба можна добігти?

І що, ви думаєте, я зробила?

Роздяглася догола. Так-так. Чому? Не питайте. Бо сама не знаю. Тож мовчіть і слухайте. Так-от, роздяглася догола, устала з ліжка і опустилася коліньми на підлогу, залиту сріблястим місячним світлом.