Сендер Бланк та його сімейка - Шолом-Алейхем

Я гуляв сам-самі-сінький по всіх вулицях, заглиблений у думки, і шукав матеріалу для писання, але хоч скільки міркував, не міг вигадати нічого такого, що придалося б для роману, аж поки господь не зглянувся на молодого письменника і я не побачив невеличкий гурт чорних постатей... Ці постаті поступово наближались, і мені видалось, що я бачу мертвяків у чорних уборах. Мертвяки наче про щось розмовляли один з одним, сперечалися, сварились, стоячи навколо мар, і я міг би присягнутись, що вони тримали якусь річ, схожу на пляшку. Кожен надпивав з неї, потім передавав другому, другий — третьому... Морозом сипнуло мені за спиною, а волосся дибом стало. Хотів кинутись навтіки, проте ноги не слухались мене. По сей день не можу збагнути, як це я не вмер тоді з жаху! Але уявіть собі мій стан, коли мертвяки підійшли до мене впритул і я їх впізнав!

— Добривечір! Це ви, похоронні братчики?

— Доброго здоров'я! Еге ж, це ми.

— Звідки? Куди?

— З кладовища до багатія реб Сендера... Залмене! Де начиння? В Лейві-Мордхе? Поставте мари і дайте сюди пляшку, хильнемо трохи.

— Реб Рефоел! Що ви таке кажете? Реб Сендер помер?

— Чи помер, чи не помер — не наше діло: нас покликали, тож ми йдемо. Мабуть, не з доброго дива, самі розу-

мієте! Коли саме вдаються до Рефоела, старшого гробаря? Як уже треба на той світ... Міхоел, ти, здається, маєш понюх табаки?

— Он що! Виходить, реб Сендер також переставився? Шкода, їй-право, реб Рефоел...

— Шкода? Чому? Бо мав товсте черево? Хай хробаки тішаться... Заховатися від смерті — важкувато, а на кладовищі місця вистачить!.. Братва, ну? Годі вам цмулити, лишіть трохи на потім. Сендериха симпатична жінка і відро спирту, напевне, поставить, га? Хоч би ми встигли упорати його до ранку... Як ви гадаєте, вже пізно?

— Мабуть, дванадцята, реб Рефоел.

— Що? Дванадцята? Хлопці! Ніч не жде! Гайда! Несподівана звістка про Сендерову смерть так вразила

мене, що я поплентався за похоронними братчиками, сам не знаючи, куди і для чого. Поки Сендер був живий, я не цікавився ним, а як помер, серце мені стиснулось, тьохнуло. Самі поміркуйте! Людина живе, їсть, ходить собі, і раптом — маєш! Як може від цього не защеміти серце? Тим більш такий Сендер, котрий... котрий...

Але краще послухаймо, що кажуть у місті, про що балакають люди — і ті, що стоять коло Сендерового будинку, і в його подвір'ї, і в хаті...

Дія перша

— Чого так багато людей зібралося, нівроку?

— Відомо, що наш народ взагалі жалісливий.

— А що ви думали? Сендер якраз заслужив на шанобу.

— Чого, власне? Чим заслужив?

— Хоч би він якесь добро зробив місту, ущасливив його своєю ласкою!

— Ви хочете добра? Якого саме?

— Чи, може, з нього був неабиякий благодійник?

— Що, на вашу думку, реб Меєр, означає "благодійник"?

— Ви скажете, що він роздавав великі пожертви?

— Не знаю, чого вам треба?

— Та ще й, мабуть, був дуже освічений?

— Еге ж, всесвітній геній!

— Зате надзвичайно богобоязливий?

— Ще б пак!

— Прихований праведник, ха-ха-ха!

— Ет, усі ви дуже побожні!

— Побожні, кажете ви? Хіба наші діти ходять з непокритою головою, як діти реб Сендера? Га? Що ви таке говорите, реб Хаїм? Мій зять також курить у суботу *, правда ж?

— А наші дочки теж, мабуть, світять своїм волосом, га?

— О, яка велика ваша заслуга!

— Нащо правити теревені? Що каже габе?

— Габе з похоронного братства?

— Так, так, реб Калмен Здоровило!

— Звідки можу я знати? Я вже не втручаюсь у громадські справи... Хай вони там б'ються головою об стіну!

— Добре мені діло! Він уже не втручається в громадські справи!..

— Я думаю, що всі ці суперечки ні до чого! Скажіть краще, гроші роздаватимуть?

— Які гроші?

— Скільки грошей? Гроші усякі бувають!

— Я гадаю, мішків з десять...

— А чому не двадцять?

— Двадцять тисяч карбованців? Господи милостивий! Що ми будемо робити з такою грошвою?

— Тьху на тебе, йолопе!.. Як вам подобається це дур-няче запитання?..

— Скажу вам по правді, двадцять тисяч карбованців — то для них не дуже великий збиток! Просто трохи менше припаде спадкоємцям! Не збідніють!..

— Він назбирав достатньо, не хвилюйтесь!..

— То чесні гроші!

— Чужими руками!

— П'явка!

— Тихше!.. Чого це там такий гвалт?

— Де? В хаті? Його, мабуть, уже виносять? Ні! Мені здається, що кричить Гецл!

— Який Гецл?

— Кравець Гецл!

— Чого треба цьому бешкетникові? Скрізь суне свого носа!

— О, то нахабний кравчик! Хіба ви не знаєте?

— Он як? А вам це дошкуляє? Тільки-но наш брат слово скаже, ви одразу скаженієте!.. Мабуть, не до шмиги, що Гецл — кравець? Я теж — кравець і анітрохи не соромлюся свого ремесла! Аби не бути ледацюгою, кровопивцем, виродком! Трясця вам у печінки, чому б тут не поживитися трохи?.. Що, багато є таких реб Сендерів? Хай би і на кравецьку синагогу перепали якісь грошенята! Ненажери! П'яниці! Гультяї!

—— Ач як губи розпустив!

— Чого там лементують?

— Це сперечається хтось з похоронної братії; він вимагає тридцять тисяч! Тридцять тисяч — і край!

— Тридцять! Сорок! Тридцять!

— Сорок! Сорок! *

— Що — сорок?

— Сорок тисяч карбованців!

— Сорок! Сорок! Сорок!..

— Гукайте, хлопці, сорок!

— Сорок! Сорок! Сорок!!!

Дія друга

— Поясніть мені, реб Калмен, як могли ви, людина чесна, сказати отаке?..

— А що я кажу? Хіба я, боронь боже, щось сказав? В чому ви мене звинувачуєте, реб Хаїм? Дай боже вашому батькові довгого віку,— господь милостивий,— але якщо він, бодай цього не сталося, склепить очі, ваш будинок розтрощать вдрузки! Ви бачите? Погляньте, будь ласка, у вікно, яка юрма збирається!

— То чого ж ви хочете, реб Калмен?

— Чого я хочу? А чого я маю хотіти? Нічогісінько! Про мене — хай буде так, як хочете ви! Повірте, я найкращий ваш друг, а щодо вашого батька... О, у нас були дуже гарні взаємини! Коли йшлося про позичку чи про якусь послугу, одним словом, завжди... Тепер я дбаю про ваші інтереси. Ви повинні неодмінно щось вдіяти, бодай про людське око... Все-таки, як то кажуть, капітал... Найбільший багатій у місті... Дукар на всю губу!.. І нащо нам себе обманювати? Ваш батько був, безперечно, порядною людиною, чесною людиною... Якщо він ще живий, хай бог дасть йому довгого віку... А коли ні, хай він мені простить... Все-таки він не виконав свого обов'язку щодо міста! Буде справедливо, якщо ви, спадкоємець, старший син... і... як то кажуть...

— Чого ви невдоволені, реб Калмен, господь з вами! Тато справді при смерті, але ж він ще не помер, він ще живий! Хіба це не жорстокість, скажіть, реб Калмен! Ви зовсім не боїтесь бога?..

— Ет, реб Хаїм, ви не до діла говорите! Хто винен? Ви самі винні!.. Ви зчинили ґвалт: "Люди, рятуйте!" Тож усі позбігалися... Почули такий зойк!.. Кожен бачить, що мчать, вигукують: "Помер! Помер!.." Спитали в лікаря, той відповідає: "Погано! Погано!" Ваш лакей каже: "Уже кінець!" А тут голосять... Як же не бігти? Та й батько ваш, все-таки, як то кажуть... Тепер спробуйте повідомити, що він ще не помер,— хіба ж вам повірять? Надто пізно!.. Он гробарі вже й мари принесли. Що ж, проженете їх?.. Нахаби! Хто посилав по вас? П'янюги! Матері вашій чорт!

Дія третя

— Ой лишенько моє! Зелдо, ви чуєте плач? Чуєте, як господиня голосить?

— Горе ж яке! Златко, він, мабуть, сконав? Бідолашна я! Нема вже мого господаря!.. Малко! Златко! До Фройке! Мерщій! В нього спитайте... Ох, світ мені знемилився!

— Дивіться, Фройке біжить сюди!

— Де? А що він несе?

— Фройке, голубчику, що там чути? Вже чи ще ні? Фройке! Чого ти мовчиш? Говори! Вже чи ще ні?

— Вже... ще ні... Чого це ти пащеку роззявила? Хай би ви всі виздихали! Добра мені подяка! Служив-служив, і от маєш: хоч би щось у руки сунули — принаймні сорочку або старий жилет... Бодай усі ви крізь землю запалися разом з хазяйкою вашою! Вона побачила в мене ключі й одразу відібрала... Сім років пробув і навіть ниточки їхньої не взяв, то що ж — зараз я пішов би по шафах нишпорити? Бодай ви на колінах ходили!.. Працюй, немовби кріпак якийсь, удень і вночі, без перепочинку — і що?.. Хай би вас вогонь пожер! Збідніли б, давши мені якийсь поганенький костюм або пару штиблетів?.. А годинник? Хто тепер не має годинника? Кожна нікчема хизується годинником: на, мовляв, полюбуйся! А Фройке не потребує! Фройке нічогісінько не треба! Фройке мусить тільки догоджати кожному!.. Черевики чисть, до столу подавай, скрізь бігай, листи віднось, туди мчи, там стій — тьху на вас усіх!.. Зелдо! Ложки! Дайте ложки!

— Які ложки? Чого ти голову морочиш?

— Он там, срібні ложки! Дюжину ложок! Дайте, будь ласка, срібні ложки, Зелдо! Ну, швидше, швидше!..

Дія четверта

— Ой любий мій Сендере! На кого ти мене покидаєш? У тридцять дев'ять років овдовіти — це ж нечувана річ!..

— Не плачте, господь милостивий! Свекор, може, й житиме!

— Ой не кажи цього, Соню, не кажи! Ти не бачила його цієї ночі, голубонько! Він став невпізнанний!

— Послухаємо, що лікар скаже, мамо! Лікар тепер там?

— Ой чим зарадить йому лікар, голубонько, коли я так прогнівила бога і така нещаслива, самотня й нещаслива?..

— Ой такий брат, один-однісінький брат, наче єдине око в людини! Дітки, просіть бога, він могутній, милосердий і всевладний, він може й мертвого воскресити!.. Ой дорогий мій Сендере! Пам'ятаєш, як ти любив мене, єдину твою сестру? Чи ти пам'ятаєш, мій Сендере, ті скрутні часи,— бодай вони не повернулися,— коли я самовіддано підтримувала тебе усім, чим могла, а ти пообіцяв, тільки-но, бог дасть, тобі поталанить, віддячити мені й завжди шанувати, а натомість, Сендере, ти забув про єдину свою сестру Добриш, яка, може, любить тебе більш, аніж хтось інший, хай бог тобі простить, як я простила твою кривду! Певно, твої діточки не покинуть мене, стару, і хтось, може, подбає про мене, єдину твою сестру, сіромашну і хвору вдову! Але я ще покладаю надію на того, ім'я якого я не гідна вимовляти — може, він зглянеться на мене й зцілить мого брата, хоч дехто жде твоєї смерті... Як господь мене сподобить і все скінчиться щасливо, я ще поговорю з тобою і розповім усе чистої

Остання дія

Вона відбувається в замкненій кімнаті, куди ми ніяк не можемо дістатись. Мені вдалося лише крізь вікно побачити нашу вельмишановну мадам Ревекку Земель, яка сиділа за круглим столом, спершись головою на гарну білу руку; обличчя в неї пашіло, а сірі очі блукали замислено.

Лише бог знає, про що думає зараз оця симпатична жінка.