Сендер Бланк та його сімейка - Шолом-Алейхем
Ох! Як заздрив їм наш сердешний Маркус, дивлячись на їхні золоті ґудзики, формені кашкети, студентські тужурки; всі вони такі веселі, вільні й щасливі, а він — печальний, поневолений і пещасний! Поки вони прегарного літнього вечора катаються човном і співають пісень при місячному сяйві, він, бідолаха, повинен стовбичити вдома і вислухувати давно вже остогидлі батькові теревені! Він — в'язень, закутий в кайдани, і не бачить світу божого, бо його замкнули, запроторили в тюрму. Чому так знущаються з нього і занапастили літа його молодії? Чому не дозволяють так само тішитись щасливою порою юності, як тішаться нею оті всі молодики? Нащо все тримати під сімома замками, все чисто забороняти? Всім дозволено, лише йому, Маркусові, не вільно; він повинен тут нидіти і мучитись докіль? До якої пори?
Пойнятий отакими похмурими думками, сидить наш юний герой, похиливши гарну голову на білі руки, а Сендер розповідає нудну історію про свого компаньйона, як той втягнув його в одну справу, сподіваючись обдурити, як вони обидва прийшли до поміщика, як поміщик сказав йому: "Сідайте", як компаньйон пошився в дурні, як поміщик узяв його на глузи, потім мовив: "Гей, Мошка! Як ся маєш, пане Мошка?" Ха-ха-ха! Сендер регоче, і його гладке тіло трясеться від сміху. Міріам-Хая очей не зводить з свого коханого синочка: він уже давно чогось такий блідий і сумний, не їсть, не п'є... Що коїться з дитиною?
— Що тобі, Маркеле? Що болить тобі, дитинко? — питає любляча матуся по вечері, втуплюється в нього, бере за руку, і сльози навертаються їй на очі.
— Ат, дай мені спокій! Нічого! Нічого! — Маркус випручує руку, і Міріам-Хая виходить, тяжко зітхаючи.
Скажіть самі, хіба дивно за таких обставин, що кожну нагоду, завдяки якій наш симпатичний герой зміг би визволитись із тяжкої неволі, він зустрів би з щирою радістю? Отже, цілком природно, що Маркус, так само, як решта відомих нам Сендерових домочадців, нетерпляче ждав тієї нагоди і що ніхто з них про це не казав, а втім, кожен потай плекав цю думку...
Любий читачу, дорогий друже! Хоч би хто ти був і хоч би який ти був, дай мені твою руку, і побажаємо один одному, щоб, коли настане наша черга розпрощатись з цим нічого не вартим світом,— хай нас бог милує від такого сумного стану, в якому наш шановний Сендер Бланк пробував під той час, коли його миле посімейство прибуло "навідати хворого"...
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Сендерове посімейство з'їздиться потроху
Ми залишили Сендера Бланка в його кабінеті після розкішної трапези. Сендер чогось заслабнув: раптом відчув жахливий біль і різь у шлунку.
— Погано! Погано! — сказав він Міріам-Хаї.— Мені зле, дуже зле!
— Що сталося? Бог з тобою, Сендере!
— Не знаю. Отут якесь лихо! — і Сендер обома руками торкнувся живота. Міріам-Хая одразу послала по лікаря. Сендер не йме віри лікарям і запевняє, що вся ця "куме-дія" (тобто медицина) — лише шантаж, "фокуси", завдяки яким вдається видурювати гроші, а втім, відчувши бодай найменший біль, миттю кличе лікаря. Проте він не поодинокий: є чимало таких людей, котрі, зневажливо ставлячись до медицини, водночас витрачають на лікування більш, аніж на будь-що інше, отже, вірять вони в це чи не вірять,— однаково!
Наш шановний Сендер мав свого лікаря, доктора Клу-гера, і полюбляв на дозвіллі балакати з ним про "докто-рію". Лікар доклав великих зусиль, поки втовкмачив йому, нарешті, що, так само, як людина помирає внаслідок хвороби, вона може нагло розпрощатися з життям, бувши при здоров'ї.
Цю істину він затямив добре і відтоді, хоч був здоровісінький, вважав, що життя його тримається на волосинці. Тим-то ждав кінця з днини на днину і давно вже, потай від усіх, склав духівницю, врахувавши все до копієчки. Кожним прожитим днем він тішився, як подарунком долі, і вирішив, що треба скуштувати всіх радощів життя: ласо їсти, досхочу пити, на м'якому спати, не проминати жодної нагоди, коли можна взяти на глузи "сьочасних" голодранців, та й про бога не забувати, тобто молитися щодня, а іноді, на дозвіллі, проказувати двоє-троє псалмів, часом подавати милостиню (рідко, дуже рідко). Ох! Коли б кожен з нас мав змогу, як мій герой, виконувати всі покладені на людину обов'язки і до того ж так спокійно прожити свій вік,— ох, як легко було б нам піти в надра Авраамові! Якою приємною здалася б нам смерть! Подумайте самі: я поснідав, закурюю ароматну сигару, випиваю кухоль смачного пива, проказую кілька псалмів, даю жебракові якусь копійчину, вмочую перо в чорнило і починаю підраховувати: синові — стільки ось, дочці — стільки ось, кілька карбованців на синагогу, два-три рублики, вибачте, на лазню, кілька гривень хай розподілять між учнями тал-мудтори *, щоб вони, коли мене ховатимуть, вигукували: "Спасенність простує поперед нього!" По тому я спокійнісінько, з полегкістю і чистою совістю проказую передсмертну молитву, лягаю в ліжко, заплющую спершу одне око, потім друге — і засинаю... А наступного дня повторюється те саме...
Коли лікар прийшов до Сендера, стан у хворого був тяжкий.
Сендер одразу спитав:
— Я, мабуть, вмираю... Чи ще встигну попрощатися з дітьми?
— Коли б ви вже вмирали,— відповів доктор Клугер,— я не мав би щастя розмовляти з вами тепер, а втім, по дітей пошліть якнайшвидше. Зробіть усе, що належить, і будете спокійні.
Почувши отаку лікареву резолюцію, Сендер пополотнів, затіпався, затрусився, мов з пропасниці:
— Ой, конаю! Ой, гину! Смерть моя прийшла! Смерть моя прийшла!.. Скажіть мені, доктор, правду, щиру, чистісіньку правду: можу я на що-небудь сподіватись? Мені тільки п'ятдесят три роки! Мій батько прожив вісімдесят чотири роки, мати — дев'яносто шість, а дід, кажуть,— понад сто років; з чого ж це я повинен у такому віці померти?..
Сендер гірко заплакав, Міріам-Хая зомліла, а Маркус, взагалі добрий і жалісливий, розчулився до сліз.
Доктор Клугер розвів руками, витягнув шию і скривився. Отак скривитись міг би лише той, хто, спокійно їдучи возом, раптом гепає шкереберть на землю, бо казна-чому хряснула вісь.
Ця міна справила на нашого Сендера жахливе враження: він яскраво уявив собі, як луснула його внутрішня машинерія, всі чисто тельбухи, став прислухатись до того, що діється у нього всередині, і йому здалось, ніби шлунок справді застиг навіки. Не наважившись сказати про це лікареві, лише попросив пильно оглянути ще раз.
Доктор Клугер приклав вухо до його живота і, поки тривав огляд, мовчав, ні пари з уст, лише знизував пдечима, крутив головою, шморгав носом, дуже довго щось обмірковував, дивився хворому в вічі, зітхав, знову мотав головою й знизував плечима... Сендер Бланк все це помітив, і краплини холодного поту зросили йому обличчя. Лікар підвівся, енергійно висякався і сказав:
— Мій дорогий пане Бланк! Ви знаєте, що я ваш щирий друг. Я вживатиму всіх заходів, але ж чи ви будете слухатись мене? Запросіть ще одного лікаря, і ми скличемо консиліум. У медиків є слушна приказка: що голова — то розум, а дві — краще...— сказавши це, він попрощався з хворим та його домашніми і швидко вийшов з кабінету. Збігши сходами униз, побачив там Фройке, що тримав у руках його пальто. Допомігши лікареві одягнутись, Фройке спитав: "Що чувати в хазяїна?" Доктор Клугер відповів йому, солоденько посміхаючись, латиною (доктор Клугер — людина не пихата, він дуже люб'язний і з усіма обходиться привітно):
— Нічого, трошечки гаргулес, трошечки плеріз ксуа-тива, але все буде гаразд: доктор Клугер насторожі!..
— Чорт його батька знає, звідки він бере оті турецькі слова! — пробурмотів Фройке сам до себе і замкнув двері.
Ми знаємо дуже добре, що Фройке не був родичем Бланків, але, прослуживши тут років сім чи вісім, поводився з ними наче свояк, майже як людина кревна, і вважав, що по совісті йому належить якась, бодай невеличка, частина Сендерової спадщини. Був певен своєї правоти: працював він, як чорний віл, проте за весь час свого відданого служіння ні разу не одержав від господаря якогось гостинчика, а до того ж щодня, побазарювавши, неодмінно мусив складати Сендерові якнайдокладніший звіт про витрачені гроші — боронь боже забути про якусь копійчину! Щиро відданий хазяїнові, Фройке ладен був заради нього у вогонь кинутись, тим-то гострив зуби на три дюжини срібних ложок, на велику срібну скриньку, на гарний бурштиновий, оздоблений золотом мундштук, який, на його думку, повинен коштувати щонайменше тридцять п'ять карбованців, на дюжину крохмальних сорочок й деякі інші дрібнички — про них спадкоємці в скрутну хвилину, напевне, забудуть. Але більш за все Фройке подобався Сендерів золотий годинник з масивним золотим ланцюжком; ланцюжка Сендер Бланк колись замовив в ювелірній майстерні, тим-то він був такий масивний. Фройке не раз тримав у руках цього годинника з ланцюжком, чіпляв на себе і замилувано дивився у дзеркало. Але Фройке не був злодієм. Боронь боже! Хоч би які коштовності лежали перед очима, він їх не займе. "Проте коли хазяїн помре,— вирішив Фройке,— як усі братимуть, братиму і я: хто зверне увагу на бідолашного Фройке?" А тепер, побачивши, що його господар уже доходить, Фройке перелякався, і серце йому шалено застукотіло; він сидів унизу на стільці, чекав, що от-от йому звелять покликати похоронну братію, а тим часом обмірковував, чого саме потребує, і, здумавши про годинника з ланцюжком, завагався, продати їх чи залишити собі тільки годинника, а ланцюжок хай уже буде Блюмці (його нареченій). А може, краще з того ланцюжка зробити для неї сережки і брошку?..
— Дзінь! Дзінь! Дзінь! — задзеленчав дзвоник з другого поверху. Фройке стрімголов помчав нагору і через кілька хвилин уже біг з двома депешами, які він мав негайно надіслати Сендеровим дітям. Йому десять разів наказували: "Біжи мерщій, одна нога тут, друга — там!" А втім, Фройке дозволив собі посидіти хвильку, щоб прочитати обидві депеші.
На честь цього вірного слуги ми повинні зазначити, що за ті п'ять років, протягом яких у Сендеровому домі пробували різні вчителі, Фройке трохи навчився читати й писати по-російськи. Не можна сказати, що Фройке виявив блискучі здібності до цього, зате Маркус добре з ним попомучився, поки той нарешті опанував кілька складів і навчився підписуватись по-російськи: "Фройке Крок-ман", хоч, по правді кажучи, в нього чомусь завжди виходило: "Манфройкеркокер".
