Воно - Кінг Стівен
Він розумів, що та істота, чим би вона не була, підійшла тоді дуже близько до того, щоб його запопасти, але його життя продовжувалося: він пішов до школи, написав контрольну з арифметики, після школи пішов до бібліотеки і їв зі звичайною для себе жадобою. Він просто прийняв ту істоту, яку побачив на Каналі, у своє життя, а якщо вона його тоді ледве не вбила… ну, дітей завжди щось ледь не вбиває. Вони, не дивлячись, кидаються через вулицю, вони дуркують на озері й раптом помічають, що запливли далеко на глибину на своїх надувних матрацах і змушені гребти назад, вони падають з гімнастичних драбин собі на гузна та з дерев на голови.
Тепер, коли він стояв тут, серед слабнучої мжички, перед крамницею "Надійний реманент",[515] яка у 1958 році була ломбардом (Брати Фраті, пригадав Бен, у подвійній вітрині завади повно рушниць та пістолетів, небезпечних бритв та підвішених за шийки, наче якісь екзотичні тварини, гітар), йому дійшло, що діти почувалися краще на грані смерті, а також вони краще почувалися, приймаючи незбагненне в своє життя. Вони невимушено вірили в невидимий світ. Дива — як світлі, так і темні — бралися до уваги, о так, безсумнівно, але дива аж ніяк не зупиняли цього світу. Раптове потрясіння красою або жахом у десять років не виключало додаткового чиз-дога чи й парочки за обідом опівдні.
Але коли ти вже дорослий, усе перемінюється. Ти більше не лежиш у своєму ліжку без сну, упевнений, що щось чаїться в шафі або дряпається у вікно… але коли щось таки трапляється, щось поза раціональним поясненням, уся схема перенапружується. Аксони й дендрити[516] розпаляються. Тебе починає трясти й теліпати, тебе починає смикати, тріпати й калатати, твоя уява починає стрибати, скакати й шкварити "маленьких курчат" по всіх нервах. Ти просто неспроможний прийняти те, що трапилося, у свій життєвий досвід. Воно не засвоюється. Твій розум повсякчас до нього повертається, мацаючи його легенько лапкою, наче кошеня клубочок шерсті… звичайно, поки ти врешті-решт не божеволієш або потрапляєш у таке місце, де не можеш функціонувати.
"І якщо трапиться так, — подумав Бен, — отже, Воно запопало мене. Нас. Цілком".
Він вирушив уздовж Канзас-стрит, не маючи на меті жодного конкретного місця. І раптом подумав: "Що ми зробили з тим срібним доларом?"
Він досі не міг цього пригадати.
"Той срібний долар, Бене… Беверлі врятувала тобі ним життя. Вам… напевне, усім вам… а особливо Біллу. Воно ледве не випустило мені кишки, перш ніж Беверлі це зробила… що? Що саме вона тоді зробила? І яким чином воно могло зробитися? Вона відігнала Воно, і всі ми їй допомагали. Але як?"
Раптом йому навернулося слово, слово, що зовсім нічого не означало, але від якого він увесь напружився: "Чуд".
Він подивився вниз на хідник і на мить побачив там накреслений крейдою обрис черепахи, і світ наче поплив йому в очах. Він їх міцно заплющив, а коли відкрив знову, там виявилася не черепаха; всього лише майже змита легким дощиком решітка для гри в класи.
"Чудь".
Що це означало?
— Я не знаю, — промовив Бен уголос, а коли швидко роззирнувся, щоб побачити, чи не почув хтось, як він балакає сам з собою, помітив, що з Канзас-стрит він уже завернув на Костелло-авеню. За обідом він сказав іншим, що Пустовище — єдине місце в Деррі, де він почувався в дитинстві щасливим… але ж це було не зовсім правдою, хіба не так? Було тут й інше місце. Чи то випадково, чи несвідомо він і прийшов до того іншого місця: Деррійської публічної бібліотеки.
Він постояв перед її фасадом хвилину чи дві, все ще тримаючи руки в кишенях. Вона не змінилася; так само як у дитинстві, Бен відчував захват від її ліній. Як чимало інших добре спроектованих кам'яниць, бібліотека вдало бентежила уважного спостерігача суперечностями: якимсь чином її кам'яна поважність урівноважувалася делікатністю арок і стрункістю колон; вона мала вигляд приземлено надійної будівлі банку й одночасно залишалася стрункою і легкою (ну, стрункою — зі своїми перехрещеними вузькими залізними смугами, граційно заокругленими вікнами — вона була настільки, наскільки це властиво міським будівлям, особливо зведеним на зламі XIX й XX століть). Ці суперечності рятували її від потворності, і Бен майже не здивувався, відчувши хвилю любові до бібліотеки.
Мало що змінилося на Костелло-авеню. Поглянувши вздовж неї, він побачив Деррійський Громадський центр і раптом загадався, чи існує ще "Костелло-авеню Маркет" на тому місці, де півколова Костелло-авеню знову возз'єднується з Канзас-стрит.
Ледь зауважуючи, як промокають його парадні черевики, він вирушив через бібліотечний моріжок, щоб подивитися на скляний коридор між дорослою і дитячою бібліотеками. Той також не змінився, і звідси, стоячи перед похилими гілками плакучої верби, Бен бачив, як туди-сюди коридором проходять люди. Його знов затопило старим захватом, і він уперше дійсно забув про те, що трапилося наприкінці їхнього возз'єднувального обіду. Йому згадалося, як він дитиною обходив будівлю саме до цього місця, тільки взимку, пробиваючись крізь сніг, який був йому майже по кульші, а потім стояв тут замалим не п'ятнадцять хвилин. Він пригадав, що зазвичай приходив у присмерку, і знову ж таки притягував і утримував його тут контраст, хоча в нього німіли пучки пальців і сніг танув усередині його зелених гумових чобіт. Стягувалася й гуснула темрява там, де він стояв, світ ставав бузковим з ранніми зимовими сутінками, небо набувало кольорів попелу на сході й бурштину на заході. Де він стояв, було холодно, градусів з десять напевне, і ще морозніше, коли вітер задував із замерзлого Пустовища, як воно часто й бувало.
Але там, менш ніж за сорок ярдів від того місця, де він стояв, люди ходили туди-сюди у самих лиш сорочках. Там, менш ніж за сорок ярдів від того місця, де він стояв, пролягала магістраль яскравого білого світла, розлитого згори флуоресцентними лампами. Пересміювалися малі діти, трималися за руки зі старшокласницями закохані старшокласники (а якщо таке бачила бібліотекарка, вона наказувала це припинити). Було в цьому щось чарівне, чарівним у гарному сенсі було те, що він був занадто юним, щоб пояснювати це такими банальними речами, як електрика й мазутне опалення. Чарівним було те, що цей осяйний циліндр світла й тепла поєднував дві темні будівлі, мов дорога життя, чарівним було дивитися на людей, які проходять по ньому крізь темне засніжене поле, недоторканні для темряви й холоду. І це робило їх вродливими й богоподібними.
Зрештою він ішов геть (як це він робить і зараз), обходячи будівлю до її передніх дверей (як це він робить і зараз), але завжди затримувався, щоб оглянутись назад (як це він робить і зараз) перед тим, як громіздке кам'яне рамено дорослої бібліотеки затулить йому вид на ту делікатну пуповину.
Сумовито дивуючись ностальгійному болю, що стискав йому серце, Бен зійшов сходами до дверей дорослої бібліотеки й на мить затримався на вузькій терасі відразу поза колонами, завжди такій збудливій і прохолодній, хоч яким би спекотним був день. Потім він потягнув на себе обкуті залізом двері з прорізом для вкидання книжок і увійшов у тишу.
Коли він вступив у м'яке світло підвісних скляних куль, сила спогадів на мить майже запаморочила його. Та сила не була фізичною — не схожою на удар у щелепу чи ляпас. Вона була радше спорідненою з тим химерним відчуттям повернення самого часу до власного сліду, яке, не маючи кращого терміна, люди називають дежавю. У Бена й раніше траплялося це відчуття, але ще ніколи воно не вражало його з такою дезорієнтуючою потужністю; пару митей він так і простояв у дверях, почуваючись буквально загубленим у часі, не певний, скільки йому зараз років. Тридцять вісім чи одинадцять?
Тут панувала та сама мурмотлива тиша, лише вряди-годи перебивана чиїмсь шепотом, тихенькими "гуп" бібліотекарки, яка штемпелює книжки чи повідомлення про їх затримку, притишеним шурхотінням перегортуваних сторінок газет і журналів. Так само, як і тоді, він був у захваті від особливості тутешнього світла. Воно косо спадало крізь високі вікна, сіре, мов голубине крило цього дощового дня, світло, яке якимсь чином заколисувало й навіювало мрійливість.
Бен вирушив крізь широкий простір по лінолеуму з червоно-чорним, тепер уже майже стертим візерунком, намагаючись, як це він колись робив завжди, притишувати звуки своїх кроків — доросла бібліотека здіймалася посередині куполом, тож усі звуки підсилювалися.
Він побачив, що залізні ґвинтові сходи, які вели до книгосховища, все ще на своєму місці, обабіч підковоподібної головної стійки, але також побачив, що в якийсь момент протягом минулих двадцяти п'яти років, відтоді як він з мамою переїхав із Деррі, там додався крихітний кошиковий ліфт. Це подарувало йому деяке полегшення — вбило клин у те задушливе відчуття дежавю.
Перетинаючи цей широкий простір, він почувався якимсь стороннім прибульцем, шпигуном із чужої країни. Не переставав очікувати, що бібліотекарка за стійкою підведе зараз голову, подивиться на нього, а потім окликне його з чистою, дзвінкою інтонацією, яка зруйнує зосередженість кожного читача тут і приверне до нього кожне око: "Ви! Так, ви! Що ви тут робите? Вам тут нема чого робити! Ви з Позамежжя! Ви з Колишнього! Вертайтесь туди, звідки з'явилися! Вертайтеся зараз же, перш ніж я викличу поліцію!"
Вона дійсно підвела голову, молода дівчина, гарненька, і на якусь мить Бенові здалося, що його фантазія зараз мусить справдитися, і серце стрибнуло йому в горло, коли її світло-блакитні очі зустрілися з його очима. Та потім її погляд майнув далі, індиферентно, і Бен зрозумів, що він може ходити знову. Якщо він і був шпигуном, то залишився невикритим.
Дорогою до коридору, що вів у дитячу бібліотеку, він пройшов під закрутом одного з прогонів вузьких і майже вбивчо крутих кованих сходів, з подивом усвідомивши (тільки після того, як це зробив), що щойно був утрапив у стару колію своєї дитячої звички. Він подивився вгору з надією, яку плекав колись хлопчиком — побачити якусь дівчину в спідниці, що спускатиметься тими сходами. Він згадав (щойно лишень згадав), як був поглянув туди без усякої причини одного дня, коли йому було років вісім чи дев'ять, і зазирнув просто під саржеву спідницю якоїсь гарненької старшокласниці, побачив її чистенькі рожеві трусики.
