Воно - Кінг Стівен

"Стабільний, як ослін", — сказав би Фредді Фаєрстоун. Тут Білл зачудувався (і то далебі не вперше), чому в такі хвилини людям навертаються такі дивні думки.

Він окинув шпарким поглядом інших, і з того літа прорвалося ще дещо, дещо таке, що прозвучало неймовірно архаїчним і рівночасно правильним:

— Мовчок! Усі ви! Ні звуку! Просто усім мовчати!

Річі витер рукою собі губи. Обличчя Майка взялося, брудно-сірими кольорами, але він кивнув Біллу. Усі до одного відсунулись від стола. Білл не розкривав свого віщувального коржика, але тепер побачив, що його боковини повільно ворушаться, напинаючись і спадаючи — здимаються й стихають, здимаються й стихають, здимаються й стихають, — це його сюрприз-дарунок намагався вирватися на волю.

— "Ммммммф!" — знову подала голос Беверлі з-під його долоні, Біллу було лоскотно від її дихання.

— Мовчок, Бев, — сказав він і прибрав долоню.

Здавалося, очі заповнили все її обличчя. Губи в неї смикалися.

— Білле… Білле, ти бачив…

Погляд її переблукав на цвіркуна, вчепившись у нього. Цвіркун начебто помирав. Його збористі очі також дивились на Беверлі, і тут уже вона почала стогнати.

— П-п-припини це, — наказав Білл суворо. — Підсунься до столу.

— Я не можу, Біллі, я не можу наблизитися до цьо…

— Можеш! Ти м-м-мусиш! — Він почув кроки, легкі, швидкі, що наближалися коротким коридором по той бік бісерної завіси. Кинув погляд довкола на інших. — Усі ви! Підсунулись до столу! Балакайте! Тримайтесь природно!

Беверлі подивилась на нього, очі — саме благання, але Білл помотав головою.

Він сів і підсунув крісло, намагаючись не дивитися на віщувальний коржик на своїй тарілці. Той розпух уже, наче якийсь неймовірний, набрякаючий гноєм фурункул. Але все ще пульсував, повільно напинаючись і спадаючи. "А я ж міг його вкусити", — майнуло слабенько Біллу в голові.

Едді знову пускав собі в горло туман з інгалятора, втягуючи його в легені з довгими, тоненько-верескливими звуками.

— То хто, на твою думку, виграє першість? — спитав Білл у Майка, безумно посміхаючись.

Якраз цієї миті крізь завісу увійшла Роза з ввічливим запитальним виразом на обличчі. Кутиком ока Білл помітив, що Беверлі підсіла ближче до столу. "Хороша дівчинка", — подумав він.

— Я думаю, гарну перспективу мають "Чиказькі ведмеді", — відізвався Майк.

— Усе гаразд? — запитала Роза.

— Д-добре, — відповів Білл. Він кивнув великим пальцем у бік Едді. — У нашого друга стався напад астми. Він прийняв свої ліки. Йому вже покращало.

Роза подивилась на Едді, занепокоєна.

— Уже краще, — прохрипів той.

— Чи ви бажаєте, щоб я тут зараз прибрала?

— Трішки незабаром, — сказав Майк, даруючи їй велику, фальшиву посмішку.

— Добре було? — Її очі знову оббігли стіл, і дещиця сумніву насунулася на глибокий колодязь супокою. Вона не бачила ні цвіркуна, ні ока, ні зубів, ні того, як на позір дихає віщувальний коржик Білла. Так само її очі без проблем майнули по кривавій плямі на скатертині.

— Усе було дуже добре, — сказала Беверлі й усміхнулась — натуральнішою усмішкою за Біллову чи Майкову. Вона начебто повернула Розин розум до погідного стану, переконавши її, що, якщо щось тут і пішло було не так, у цім нема вини ні самої Рози, ні її кухні. "Дівчинка має сильну вдачу", — подумав Білл.

— Віщування добрі були? — спитала Роза.

— Ну, — мовив Річі, — не знаю, як в інших, але щодо мене, то мені у самісіньке око вцілило.

Білл почув дрібне потріскування. Опустивши очі до своєї тарілки, він побачив, що з його віщувального коржика виткнулась чиясь лапа. Вона наосліп дряпала по тарілці.

"А я ж міг його вкусити", — знову подумав він, але усмішку тримав.

— Дуже приємні, — сказав він.

Річі теж дивився на тарілку Білла. З розкришених решток коржика самонароджувалася якась велетенська сірувато-чорна муха. Вона слабенько дзижчала. З коржика мляво спливав жовтуватий слиз, збираючись у калюжку на обрусі. Тепер уже було чутно й сморід, такий собі помірно густий сморід інфікованої рани.

— Ну, якщо я вам зовсім наразі не потрібна…

— Наразі ні, — промовив Бен. — Чудові страви. Такі… такі незвичайні.

— Тоді я вас залишаю, — сказала Роза й, кланяючись, зникла за бісерною завісою. Бісерини ще погойдувалися, перестукуючись, коли всі вони знову відсахнулись від стола.

— Що це? — запитав хрипко Бен, дивлячись на істоту в Білла на тарілці.

— Просто муха, — сказав Білл. — Муха-мутант. З доробку письменника на ім'я Джордж Ленглаан[514], я гадаю. У нього є оповідання, так і називається "Муха". За ним ще було знято фільм — не вельми добрий. Але саме оповідання лякало мене до нутра кісток. Ті самі старі трюки Воно, авжеж. Ідея мухи останнім часом мені не виходила з думки, бо я собі запланував один роман — "Дорожні комахи", так і думав його назвати. Я знаю, назва звучить доволі по-ідіотському, але розумієте…

— Перепрошую, — апатично перебила його Беверлі. — Здається, я мушу вирвати.

Вона пішла раніше, ніж хтось із чоловіків устиг підвестися.

Білл струсив свою серветку й накинув її на муху, яка мала розмір гороб'ячого пуцьвірінка. Ніщо настільки велике не могло з'явитися з такої невеличкої речі, як китайський віщувальний коржик… але ж з'явилося. Муха двічі продзижчала під серветкою, а потім затихла.

— Господи, — слабенько промовив Едді.

— Давайте вже пристойно уйобувати звідси, — сказав Майк. — Бев ми зможемо перестріти у фойє.

Бев якраз виходила з жіночої вбиральні, коли вони зібралися біля каси. Вона була блідою, але зібраною. Майк сплатив рахунок, поцілував Розу в щоку, і після цього всі вийшли у дощовий післяполудень.

— Когось це змусило передумати? — запитав Майк.

— Не думаю, щоби змусило мене, — сказав Бен.

— Ні, — сказав Едді.

— Що передумати? — перепитав Річі.

Білл похитав головою, а потім подивився на Беверлі.

— Я залишаюсь, — промовила вона. — Білле, що ти мав на увазі, коли сказав: ті самі старі трюки Воно?

— Я думав про написання роману про комах, — почав він. — Те оповідання Ленглаана вперлося в мої думки. А отже, я побачив муху. Ти отримала кров, Беверлі. Чому в тебе на думці була кров?

— Гадаю, через ту кров зі стоку, — відразу ж відповіла Беверлі. — Ту кров, що вихлюпувалася зі стоку у ванній кімнаті в тій старій квартирі, де я жила, коли мені було одинадцять.

Але чи дійсно це було так? Насправді сама Бев так не думала. Тому що коли їй крізь пальці маленькою теплою цівкою бризнула кров, їй у пам'яті миттю спалахнув той кривавий слід ступні, який вона залишала по собі після того, як наступила на розбиту пляшечку парфумів. Том. І…

("Бевві, я інколи непокоюся, і то сильно")

її батько.

— Ти теж отримав комаху, — звернувся Білл до Едді. — Чому?

— Не просто комаху, — сказав Едді, — а цвіркуна. У нас у підвалі живуть цвіркуни. Двісті тисяч доларів коштує будинок, а ми не можемо здихатися цвіркунів. Вони нас з розуму зводять по ночах. За пару ночей перед тим, як зателефонував Майк, мені наснився дійсно жахливий кошмар. Мені наснилося, що я прокинувся, а в ліжку в мене повно цвіркунів. Я спробував розстрілювати їх зі свого інгалятора, але коли я натискав гашетку, той видавав лише якесь рипіння, і перш ніж мені прокинутися, я усвідомив, що інгалятор також заповнений цвіркунами.

— Господиня нічого з цього не побачила, — промовив Бен. Він дивився на Беверлі. — Як твої батьки не бачили тієї крові, що виплескувалася зі зливного отвору, хоча вона була повсюди.

— Так, — кивнула вона.

Вони стояли, задивившись одне на одного, під делікатним весняним дощиком.

Майк поглянув собі на годинник.

— Приблизно хвилин через двадцять буде автобус, — сказав він. — Або я можу забрати чотирьох із вас до себе в машину, якщо ми втиснемося. Або можу викликати кілька таксі. Як забажаєте, так і зробимо.

— Гадаю, я піду звідси пішки, — промовив Білл. — Не знаю, куди саме піду, але подихати по дорозі свіжим повітрям наразі здається мені чудовою ідеєю.

— Я викличу таксі, — сказав Бен.

— Я поїду з тобою, якщо підкинеш мене до середмістя, — сказав Річі.

— Окей. А куди ти збираєшся піти?

Річі знизав плечима:

— Поки ще не впевнений насправді.

Решта вирішила чекати автобуса.

— Сьома вечора, — нагадав Майк. — І будьте обережними, усі ви.

Вони погодилися бути обережними, хоча Білл не розумів, як можна правдиво давати таку обіцянку, коли маєш справу з таким грандіозним комплексом невідомих факторів.

Він мало не почав про це казати, але, поглянувши на їхні обличчя, побачив, що вони й самі це розуміють.

Натомість він пішов, коротко скинувши руку на прощання. Мжичка в повітрі приємно відчувалася на обличчі. Прогулянка назад до міста мусить бути довгою, але це також було добре. Йому багато про що треба подумати. Він радів, що возз'єднання вже відбулося і розпочалося діло.

Розділ 11

Пішохідні екскурсії

1

БЕН ГЕНСКОМ РОБИТЬ ВИБІР

Річі Тозіер виліз на перехресті трьох вулиць — Головної, Централ— та Канзас-стрит, — а Бен відпустив таксі на верхівці Горбатого Пагорба. Водієм був той самий Біллів "релігійний приятель", хоча ні Річі, ні Бен цього не знали: Дейв запав у якесь депресивне мовчання. Бен думав, що міг би вийти разом з Річі, але кращим чомусь здавалося, якщо всі вони розпочнуть окремо.

Стоячи на розі Канзас-стрит і Долтрі-кловз, Бен дивився, як таксі знову вливається в потік автомобілів, з руками, глибоко встромленими в кишені, намагаючись викинути собі з голови огидне завершення їхнього обіду. І не міг цього зробити; думки безперервно поверталися до тієї чорно-сірої мухи, що виповзла з віщувального коржика на тарілці Білла, з тими її крильцями в прожилках, розпластаними на спині. Він намагався відвернути свій розум від цього потворного образу, вірив, що досяг у цьому успіху, але за якихось п'ять хвилин усвідомлював, що знов повернувся думками до мухи.

"Я намагаюся це якось виправдати", — подумав він, маючи на увазі не в моральному сенсі, а радше в математичному. Будівлі зводять, засновуючись на певних природних законах; закони природи можна виразити формулами; формули мусять бути обґрунтованими. Де ж обґрунтування того, що відбулося менш ніж півгодини тому?

"Облиш це, — наказав він собі, і то не вперше. — Ти цього не можеш обгрунтувати, тож облиш".

Дуже добра порада; проблема лише в тім, що прийняти її він не міг. Він пам'ятав, що наступного дня після того, як він на покритому кригою Каналі бачив мумію, його життя пішло звичайним чином.