Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Я можу вчинити зло,— як щойно його вчинив,— керуючись найкращими намірами. 6 люди — дуби, я ж, мабуть, тільки тоненький прутик, а хочу здаватися кедром. Ось я й підвів свій баланс. Неузгодженість між засобами й бажаннями, брак душевної рівноваги завжди зводитиме панівець усі мої зусилля. Серед освічених людей такі натури зустрічаються нерідко, і причина цьому у вічному розладі між розумом і вдачею, між волею і бажанням. Яка доля мене чекає? Я бачу її вже тепер, коли згадую деяких паризьких знаменитостей, усіма забутих уже за моєї пам’яті. На порозі старості я здаватимуся дряхлігпим за свій вік, не маючи пі засобів до життя, ні імені. Все моє єство повстає проти такої старості: я не хочу стати непотребом, опинитися на смітнику суспільства. Люба сестро, за твою теперіншго суворість до мене я люблю тебе ще дужче, ніж за колишню ніжність. Хоч ми й дорого заплатили за радість, яку принесла мені зустріч з тобою й Давідом, але згодом — хто знає? — ви, можливо, скажете, що навіть така ціна не була надто висока — адже в цей спосіб куплено кілька останніх щасливих хвилин для бідолахи, котрий так вас любив!.. Не розшукуйте мене, не намагайтесь дізнатися, що зі мною стало. Сподіваюся, мій слабкий дух послужить мені бодай раз у житті, і я таки зроблю те, що намислнті. Покірливість своїй долі, мій ангеле,— це щоденне самогубство, але в мене таке почуття не триватиме довше одного дпя, і я потайно повинен ним скористатися...
Друга година ночі
Так, я вирішив твердо. Отож прощай навіки, моя люба Єво. Мені навіть радісно думати, що віднині я житиму тільки у ваших серцях. Там буде моя могила... Іншої я не хочу. Дозволь ще раз сказати тобі: "Прощай!" — останнє "прощай" від твого нещасливого брата.
ЛюсьбН"
Написавши листа, Люсьєн нечутно зійшов униз і поклав його в колиску племінника; обливаючпся слізьми, він востаннє поцілував сплячу сестру в чоло і вийшов. Він погасив свічку, вже у сутінках кинув прощальний погляд на старий дім і відчинив хвіртку, щоб вийти на вулицю. Та хоч Люсьєн намагався ступати зовсім нечутно, Кольб, який спав у майстерні на постеленому на підлозі матраці, прокинувся.
— Хто пішоф?..— гукнув Кольб.
— Це я,— сказав Люсьєн.— Я йду геть, Кольбе.
— Фам не сліт пуло п сюти і с'яфлятись— пробурчав Кольб сам до себе, але так, щоб Люсьєн почув.
— Краще б мені і на світ не з’являтись,— відповів Люсьєн.— Прощай, Кольбе, я не гніваюся на тебе, адже я сам думаю, як і ти. Скажеш Давідові, що й у останню свою хвилину я жалкуватиму, що пе обняв його на проща ния.
Поки ельзасець вставав і одягався, Люсьєп причинив за собою хвіртку й по бульвару Больє пішов до Шаранти, виряджений, як на свято, бо він захотів, щоб поховальним саваном стало для нього паризьке вбрання — яскрава оболонка світського франта. Вражений тоном і змістом останніх слів Люсьєна, Кольб хотів був піднятися до хазяйки і спитати, чи знає вона про те, що її брат пішов з дому, і чи попрощалася вона з ним. Але дім був занурений у тишу й сон. "Мабуть, вони ще вчора домовилися про те, що він піде",— подумав Кольб і знову вклався спати.
Про самогубство, гз огляду на важливість ’цієї теми, досі написано дуже мало, це явище, по суті, зовсім не вивчене. Адже ця хвороба майже недоступна для спостереження. До самогубства призводить почуття, яке ми назвемо, коли хочете, самоповагою, щоб не змішувати його з поняттям честь. Того дня, коли людина перейметься презирством до себе, того дня, коли вона відчує, що усі її зневажають, в ту мить, коли дійсність заходить У суперечність із її сподіванням, вона вбиває себе і тим самим віддав шану суспільству, не бажаючи з’являтись перед ним позбавленою своїх чеснот і доброї слави. Хай там що кажуть, а серед безвірників (для християнина самогубство неприйнятне) лише боягузи миряться зі зганьбленим життям. Є три різновиди самогубства: самогубство як заключний напад тривалої хвороби, і цей випадок, звичайно, слід віднести до патології; потім
самогубство з розпачу і, нарешті, самогубство заздалегідь обмірковане. Люсьен хотів заподіяти собі смерть від розпачу і він обміркував усе заздалегідь — і тому, й тому самогубству можна запобігти, бо не можна уникнути тільки самогубства на грунті патологічних відхилень. Але буває й так, що докупи об’єднуються всі три причини, як сталося з Жаном-Жаком Руссо. Отож Люсьєн свідомо прийняв рішення, а тоді почав обмірковувати засоби його здійснення і, будучи поетом, захотів померти поетично. Спершу він думав просто кинутись у Шаранту; але тепер, востаннє спускаючись по бульвару Больє, він уявив собі весь той гармидер, який спричинить його самогубство, уявив бридке видовище свого спотвореного трупа, коли він спливе на поверхню і стане предметом судового розслідування; одне слово, в ньому заговорив, як то буває в декотрих самогубців, посмертний гонор. Коли Лю-' сьєн провів цілий день у домі мірошника Куртуа, вщ запримітив, прогулюючись по березі, округле плесо, які бувають на малих річках і про величезну глибину яких, свідчить незвичайно спокійна гладінь. Вода там ні зеленава, ні синя, ні прозора, ні жовтава — вона як дзеркало з полірованої сталі. Ту чащу не обрамлювали ні косарики, ні голубі іриси, ні широкі листки латаття; береги плеса поросли невисокою густою травою, а навкруг досить мальовничо посхилялись плакучі верби. Зразу ставало очевидно, що перед вами заповнена водою безодня. Той, хто мав би мужність накласти собі в кишені каміння, знайшов би тут певну смерть, і його тіло навіки залишилося б на дні. "Ось місце, де так і вабить утопитися",— подумав тоді поет, Милуючись навдивовижу гарнйм краєвидом.
Цей спогад зринув у його пам’яті, коли він уже підходив до Умо. І Люсьен рушив дорогою на Марсак, заглиблений у передсмертні думки, твердо постановивши забрати з собою таеміїйцю своєї смерті, вберегти своє тіло від судової експертизи, від поховання, щоб ніхто й ніколи не побачив його у страшному вигляді потопельника, якими вони бувають, коли труп спливає на поверхню води. Незабаром він опинився біля підніжжя одного з пагорбів, що так часто трапляються на французьких дорогах, а надто між Ангулемом і Пуатье. Здалеку швидко наближався диліжанс, що їхав рейсом з Бордо в Париж. Пасажири мали скоро повиходити — на цей досить високий пагорб треба було підійматися пішки,— і Лю-
сьєн, якпй не хотів, щоб його побачили, звернув на бічну стежку, спустився у виярок і став збирати у чиємусь винограднику квіти. Коли поет знову вийшов на шлях, він тримав у руці великий букет зейиш — ця жовта квітка росте у виноградниках між камінням. Поперед себе він побачив подорожнього у всьому чорному, з напудреним волоссям, у черевиках а орлеанської шкіри, застебнутих на срібні пряжки, з обличчям смаглявим і змережаним шрамами, так наче десь у дитинстві він упав у вогонь і обпікся. Цей подорожній, чиї манери й одяг указували на священнослужителя, ішов повільно й курив сигару. Коли Люсьєн вибрався із виноградника на дорогу, незнайомець почув шарудіння й обернувся; певне, його вразило затьмарене глибоким смутком вродливе обличчя поета, його символічний букет і ошатне вбрання. Подорожній у ту мить, здавалося, стрепенувся, наче мисливець, який зненацька натрапив на дичину, що на неї полював довго й марно. Він уповільнив ходу і задивився в далечінь, давши Люсьєнові зблизитись із собою, якщо висловитися морським жаргоном. Простеживши за його поглядом, Люсьєн побачив невеличку карету, запряжену парою коней. Кучер ішов пішки поруч із екіпажем.
— Ви відстали від диліжанса, добродію, і ви втратите своє місце в ньому, якщо не будете ласкаві сісти в мою карету, бо поштові екіпажі їздять швидше, ніж пасажирські,— сказав подорожній Люсьєнові надзвичайно люб’язним тоном і з помітним іспанським акцентом.
Не чекаючи відповіді, іспанець дістав із кишені сигарницю, відкрив її і запропонував Люсьєнові закурити.
— Я не подорожній,— відповів Люсьєн,— і я надто близький до кінця свого шляху, щоб утішатися сигарою...
— Ви надто суворі до себе,— відповів іспанець.— Хоч я й почесний канонік Толедського собору, проти вряди— годи дозволяю собі викурити сигару. Господь дарував нам тютюн для присипляння наших пристрастей і страждань... Мені здається, ви пригнічені горем, принаймні ви тримаєте в руках його емблему, мов засмучений бог Гіменей. Закуріть... Усі ваші прикрощі розвіються з димом...
І священик з виразом лукавого спокусника внову про— стяг Люсьєнові солом'яну сигарницю, кинувши на нього співчутливий погляд.
— Пробачте, панотче,— сухо відказав Люсьєн.— але нема такої сигари, яка розвіяла б мої прикрощі...
На ці слова в очах у Люсьєна заблищали сльози.
— Еге, юначе, а чи не само божественне провидіння спонукало мене вийти з екіпажа, трохи розім’яти ноги та розігнати сонливість, що опановує вранці подорожнього? Завдяки цьому мені випала нагода втішити вас
і таким чином бодай почасти виконати своє земне призначення... І які такі страшні прикрощі могли спіткати вас у такому юному віці?
— Ваші втішання, панотче, будуть марними. Ви — іспанець, а я — француз. Ви віруєте у святе письмо, а я — безбожник.
— Santa Virgen del Pilar!.. Ви безбожник! — вигукнув священнослужитель, з материнською турботливістю беручи Люсьєна під руку.— Ось одна з дивовиж, що їх я постановив собі вивчити в Парижі. В Іспанії ми не віримо в існування безбожників... Це тільки у Франції дев’ятнадцятирічний юнак може мати подібні погляди.
— О, я навіть більше, ніж безбожник! Я не вірю ані в бога, ані в людей, ані в щастя! Роздивіться мене добре, панотче; бо через кілька годин я вже буду мертвий. Це мій останній світанок!..— не без пишномовності виголосив Люсьєн, показуючи на небо.
— Отакої! Чого ж ви накоїли, щоб піти з життя? Хто засудив вас на смерть?
— Найвищий суд! Я сам!
— Дитя! — вигукнув священнослужитель.— Ви когось убили? Вас чекає ешафот? Ану, поміркуймо. Якщо ви, згідно з вашими словами, бажаєте провалитись у небуття, то, значить, тут, на землі, ніщо вас уже не хвилює й не цікавить? — Люсьєп ствердно кивнув головою.— Ну, тоді ви можете розповісти мепі про своє горе, хіба не так?.. Ідеться; очевидно про якісь любовні невдачі?..— Люсьєн промовисто знизав плечима.— Ви хочете накласти на себе руки, щоб уникнути ганьби? Чи ви просто розчарувались у житті? Хай там яка у вас для цього причина, ви з однаковим успіхом можете заподіяти собі смерть у Пуатьє, як і в Ангулемі, в Турі, як і в Пуатьє.
