Воно - Кінг Стівен

"Саме так, — відповів він. — Але тебе це аж ніяк не стосується". — "Слухай сюди, ти, дубоголовий сучий сину, — гукаю я йому, і в нього відпадає щелепа, стоїть такий, з виряченими очима. — У березні я вже буду на треку. Що ти про це думаєш?" — "Я думаю, тобі краще стулити пельку, перш ніж вона не довела тебе до неприємностей", — відповідає він. "Я пережену всіх, кого ти виставиш, — кажу я йому. — Я пережену всіх твоїх найкращих. А потім, к-їбеням, вимагатиму від тебе вибачення". У нього кулаки стиснулись, і якусь мить я думав, він зараз повернеться й дасть мені їх скуштувати. Потім вони знову розтислися. "Базікай так і далі, гладунчику, — тихо промовив він. — Язик у тебе моторний. Але день, коли ти зумієш перегнати моїх найкращих, стане тим днем, коли я кину цю роботу й повернуся до сезонного збирання кукурудзи по округах". І він пішов.

— Ти скидав вагу? — запитав Річі.

— Ще й як, — сказав Бен. — Але тренер помилився. Це почалося не в мене в голові. Це почалося з моєї матері. Того вечора я прийшов додому й сказав їй, що хочу трохи схуднути. Це призвело до пекельного скандалу, ми з нею обоє плакали. Вона відразу ж завела ту саму стару пісню з танцями: мовляв, я насправді не товстий, просто в мене кістки великі, а великий хлопчик, який збирається вирости великим чоловіком, мусить багато їсти, щоб себе підтримувати. Це було щось… типу якоїсь системи безпеки для неї, я так думаю. Їй лячно це було, з усіх сил виховувати хлопця самій. Вона не мала ні освіти, ні справжньої кваліфікації, тільки снагу наполегливо працювати. І коли могла подати мені другу добавку… або побачити, поглянувши на мене через стіл, який я весь такий з себе на вигляд солідний…

— Вона почувалася так, наче виграє цю битву, — промовив Майк.

Бен допив решту свого пива й витер сподом долоні з верхньої губи маленькі вусики піни.

— Отже, найбільша битва відбувалася не в мене в голові; битва велася з матір'ю. Вона просто з цим не погоджувалася, і то тривало місяці. Вона не вшивала мій одяг і не купувала мені нового. Я тоді вже бігав, я бігав усюди, і подеколи серце калатало так сильно, що мені здавалося, я ось-ось знепритомнію. Моя перша пробіжка на милю закінчилася тим, що я виригав і таки зомлів. Потім деякий час я тільки ригав. А ще через деякий час мені довелося підтримувати на собі штани під час бігу.

Я взявся за рознесення газет і бігав своїм маршрутом з торбою на шиї, яка билася мені об груди, тим часом як я підтримував штани. Сорочки на мені стали нагадувати вітрила. А вечорами, коли я приходив додому й з'їдав тільки половину того, що вона поклала на тарілку, мати, заливаючись слізьми, повторювала, що я себе нищу голодом, вбиваю себе, що я її більше не люблю, що мені байдуже, як важко вона працює заради мене.

— Господи, — пробурмотів Річі, підкурюючи сигарету. — Не уявляю, як ти собі з цим давав раду, Бене.

— Я просто весь час тримав у себе перед очима обличчя тренера, — сказав Бен. — Я просто весь час пам'ятав той його вираз, після того, як він тоді ухопив мене за цицьки в тому коридорі біля хлопчачої перевдягальні. Отак я це й зробив. З грошей за рознесення газет я купив собі нові джинси та ще дещо, а один старий дядько з першого поверху в нашому домі поступово проколював шилом нові дірки в моєму паску — загалом п'ять, здається, якщо я правильно пам'ятаю. Здається, тоді мені пригадався й інший випадок, коли я мусив купити собі нові джинси — це було того дня, коли Генрі штовхнув мене в Пустовище й вони мало не порвали на шмаття моє тіло.

— Йо, — вигукнув Едді, вишкіряючись. — І ти розповів мені про шоколадне молоко. Пам'ятаєш?

Бен кивнув.

— Якщо я щось і згадував, — продовжував він, — це тривало лише секунду: ось воно є — і щезло. У школі я почав ходити на факультатив "Здоров'я і харчування" й дізнався, що можна їсти майже скільки завгодно сирої зелені й не гладшати. І от одного вечора мати подала салат — латук і сирий шпинат, скибочки яблука і, мабуть, трішки вчорашньої шинки там було. Раніше я ніколи не любив кролячої їжі, але тоді три рази попрохав добавки й усе розводився та розводився перед матір'ю про те, як це смачно. Таким чином було прокладено шлях до вирішення моєї проблеми. Її не дуже хвилювало, що саме я їм, аби лиш я їв багато. Вона завалювала мене салатами. Я харчувався ними наступні три роки. Траплялись моменти, коли я мусив поглянути в люстро, чи не труситься в мене ніс.

— А що ж сталося з тим тренером? — запитав Едді. — Ти дійсно вийшов на трек? — Він торкнувся свого інгалятора так, наче думка про біг нагадала йому про ліки.

— О, авжеж, вийшов, — сказав Бен. — На двісті двадцять і чотириста сорок[490]. На той час я вже скинув сімдесят фунтів і на два дюйми витягнувся, отже, те, що на мені залишилося, краще розподілилося. У перший день забігів я переміг на двістідвадцятці з відривом шість корпусів, а на чотиристасороківці — вісім. Потім підійшов до тренера — той був такий розлючений, що міг би цвяхи гризти й плюватися скріпками — і кажу: "Схоже, вже час вам виїжджати на округи та починати збирати кукурудзу. Коли ви вирушаєте на південь, до Канзасу?" Він спершу ані словом не відповів — просто врізав мені навідліг так, що я перекинувся на спину. А потім наказав мені забиратися геть з поля. Сказав, що не бажає бачити в своїй команді таких пащекуватих байстрюків, як я. "Я би до неї не вступив, навіть якби мене президент Кеннеді туди призначив, — сказав йому я, витираючи кров з краєчка губ. — А оскільки саме ви дали мені поштовх, я вас за це не переслідуватиму… але коли ви наступного разу сядете перед великим тарелем з качанами вареної кукурудзи, приділіть мені згадку". Він сказав мені, якщо я негайно звідти не заберуся, він зіб'є мене на лайно, — Бен злегка усміхався… але нічого приємного не було у тій усмішці та, безперечно, нічого ностальгійного. — Це його точні слова. На нас усі дивилися, включно з тими хлопцями, яких я щойно був переміг. Вигляд у них був ніяковий. Тому я просто сказав: "Ось що я вам повідаю, тренере. Цей раз вам минеться дарма через те, що ви ображений невдаха, та й занадто старий, щоби навчитися чогось нового. Але торкнетеся мене ще раз, і я вже постараюся, щоб ви втратили цю роботу. Не певен, що мені це вдасться, але я таки добре постараюсь. Вагу я скинув, а отже, можу претендувати на певну гідність і певний спокій. Це ті речі, за які варто боротися".

Білл сказав:

— Усе це звучить чудово, Бене… Але письменник у мені чудується, чи балакав колись насправді таким чином бодай якийсь хлопець?

Бен кивнув, усе ще усміхаючись тією своєю химерною посмішкою.

— Я сумніваюся, щоб так балакала хоч якась дитина, яка не пройшла через те, через що тоді пройшли ми, — мовив він. — Але я сказав ті слова… з цілковитою відповідальністю за них.

Білл обдумав цю відповідь, а потім кивнув:

— Гаразд.

— Тренер на крок відступив, притискаючи руки собі до стегон у спортивних штанах, — продовжив Бен. — Він було відкрив уже рота, але знову його закрив. Ніхто не промовив нічого. Я пішов геть, і то було востаннє, коли я мав якусь справу з тренером Вудлі. Коли мій класний керівник вручив мені розклад уроків на передостанній рік у середній школі, проти фізичного виховання кимсь було написано: звільнений, і він це затвердив.

— Ти його переміг! — вигукнув Річі, струснувши над головою стиснутими в кулаки руками. — Оце діло, Бене!

Бен стенув плечима:

— Думаю, почасти я переміг самого себе. Тренер дав мені поштовх, я гадаю… але саме думки про вас, друзі, допомогли мені повірити, що я можу це зробити. І я це зробив.

Бен чарівливо знизав плечима, проте Білл не сумнівався, що бачить у нього дрібні краплинки поту в лінії волосся.

— Годі Правдивих Сповідей. Крім того, я певен, що буду не проти випити ще пива. Говоріння — це така робота, що дарує спрагу.

Майк подав знак офіціантці.

Усі шестеро теж зробили собі замовлення і, поки чекали напої, теревенили про якісь неважливі дрібниці. Білл задивився на своє пиво, спостерігаючи, як бульбашки пнуться вгору по стінках склянки. Йому було одночасно кумедно й огидно усвідомлювати, що він сподівається, що хтось інший зараз також почне оповідати про минулі роки — що Беверлі розповість їм про чудового чоловіка, за яким вона заміжня (навіть якщо той нудний, якими є більшість чудових чоловіків), або Річі Тозіер почне переказувати Кумедні Інциденти в Радіостудії, або Едді Каспбрак розповість їм, який насправді Тедді Кеннеді[491] та скільки дає на чай Роберт Редфорд[492]… або запропонує деякі розмисли на тему, чому Бен зумів розлучитися із зайвими фунтами, тоді як сам він змушений триматися свого інгалятора.

"Факт той, — думав Білл, — що будь-якої миті готовий заговорити Майк, а я не впевнений, що хочу почути те, що він має сказати. Факт той, що серце в мене б'ється лише трішки прискорено й руки в мене лише трішки холонуть. Факт той, що я років на двадцять п'ять старіший за той вік, коли можна переживати такий жах. Усі ми такі. Тож скажіть же хто-небудь що-небудь. Давайте балакати про наші кар'єри та шлюби та про те, як воно — бачити давніх друзів дитинства й усвідомлювати, що ти таки встиг отримати кілька добрячих щиглів по носі від самого часу. Давайте балакати про секс, про бейсбол, про ціни на пальне, про майбутнє країн Варшавського договору. Про будь-що, крім того, про що ми з'їхалися сюди побалакати. Тож скажіть же що-небудь, бодай хтось".

Дехто це зробив. Заговорив Едді Каспбрак. Але не про те, який насправді Тедді Кеннеді чи скільки давав на чай Роберт Редфорд, і навіть не про те, чому він вважає за необхідне триматися того, що в ті давні дні Річі інколи називав "легеневою смоктулькою Едді". Він запитав у Майка, коли помер Стен Юріс.

— Позаминулого вечора. Коли я вам телефонував.

— Це якось пов'язано з… з тим, чого ми зараз тут?

— Я міг би ухилитися від прямої відповіді, сказавши, що, оскільки записки він не залишив, ніхто не може знати цього напевне, — сказав Майк, — але оскільки це трапилося майже відразу після того, як йому подзвонив я, то вважаю таке припущення доволі слушним.

— Він сам собі заподіяв смерть, чи не так? — глухо озвалася Беверлі. — Ох, Господи, бідний Стен.

Решта всі дивились на Майка, котрий допив свою склянку й сказав:

— Так, він учинив самогубство.