Воно - Кінг Стівен

У межах офіційної території самого Деррі тоді було тисяч тридцять мешканців та ще, можливо, тисяч сім у сусідніх містечках поза цими межами.

Тепер воно стало справжнім містом — дуже маленьким містом за стандартами Лондона чи Нью-Йорка, проте цілком пристойним за стандартами Мейна, де Портленд, найбільше в штаті місто, могло похвалитися всього лиш трьомастами тисячами.

Поки таксі повільно рухалося Головною вулицею ("Ми над Каналом зараз, — думав Білл, — його не видно, але він там, унизу, тече в темряві"), а потім завертало на Централ-стрит, перша його думка була цілком передбачуваною: як багато всього змінилось. Але разом із тією передбачуваною думкою надійшов глибокий смуток, якого він аж ніяк не очікував. Білл згадував власне дитинство тут як лячний, незатишний час… не тільки через літо 1958 року, коли їхня сімка постала лицем до лиця з тим жахом, але й через смерть Джорджа й те глибоке обмарення, в яке, здавалося, запали його батьки після тієї смерті, через постійне глузування з його заїкуватості, через Баверза, Хаґґінса й Кріса, що постійно шукали, як би утнути йому капость після тієї битви камінням у Пустовищі

("Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле! Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле!")

і просто через відчуття того, що Деррі холодне, Деррі суворе, Деррі насрати на те, помре хтось із них чи виживе, і, звичайно ж, на те, чи подужають вони Клоуна Пеннівайза. Мешканці Деррі жили-були з Пеннівайзом в усіх його подобизнах довгий час… і, можливо, якимсь божевільним чином навіть дійшли до розуміння його. До вподобання його, до потреби в ньому. Любові до нього? Можливо. Так, можливо, і це також.

То звідки ж цей смуток?

Може, тільки від того, що тутешні переміни такі нудні, скажімо так? Чи, може, від того, що на позір Деррі для нього втратило свій автентичний образ?

Нема вже кінотеатру "Самоцвіт", на його місці парковка ("ТІЛЬКИ ЗА КВИТКАМИ" — повідомляє щит на в'їзді, "МАШИНИ ПОРУШНИКІВ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО"). Зникли також "Човник-Чобіток" і "Їдальня Бейлі", які стояли поряд із кінотеатром. Їх замінила філія "Північного національного банку". На безликій споруді з бетоніту стирчить цифрове табло, показуючи час і температуру — останню у двох шкалах, градуси за Фаренгейтом і градуси за Цельсієм. Аптека на Централ-стрит, лігво містера Кіна, де Білл того дня брав для Едді ліки проти його астми, також зникла. Провулок Річарда перетворився на якийсь гібрид під назвою "міні-мол". Зазирнувши туди, поки таксі чекало проти світлофора, Білл встиг побачити крамничку грамплатівок, крамничку натуральних харчів та крамничку іграшок й ігор, яка оголошувала про повний розпродаж "УСІХ ЗАПАСІВ ПІДЗЕМЕЛЬ І ДРАКОНІВ".

Таксі смикнулося, трохи просунувшись уперед.

— Забере якийсь час, — промовив таксист. — Х'тілося б мені, аби ці чортові банки розбили між собою їхні обідні години. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Усе гаразд, — відгукнувся Білл. Надворі було похмуро, а тепер уже й дощ почав потроху бризкати на лобове скло таксі. Радіо бурмотіло про пацієнта якогось закладу для душевнохворих, котрий втік звідти, і нібито є вельми небезпечним, а потім почало бурмотіти про "Ред Сокс", котрі нікому не становили жодної небезпеки. Спочатку зливи, потім прояснення. Коли Беррі Менілоу почав стогнати про Менді[472], яка прийшла й віддала, сама не взявши нічого, таксист рвучко вимкнув радіо.

— Коли вони повиростали?

— Що? Ці банки?

— Угу.

— Ох, та в кінці шіісятих і на початку сімсятих більшість із них, — відповів таксист. Це був дебелий чолов'яга з могутньою шиєю. Одягнений у картату червоно-чорну мисливську куртку. На голові в нього сидів тісно нацуплений флюоресцентно-помаранчевий кашкет[473], закаляний машинним мастилом. — Вони отримали оті гроші, що дають на моде'нізацію міст. З отого, що вони називають "пере'озподіл фінансів"[474]. А як їх розподілили — знесли все. І тоді з'явились банки. Гадаю, тільки вони й могли собі дозволити тут з'явитися. Оце так чортів сю'приз, хіба ні? Моде'нізація міста, кажуть вони. Гівно на тарелі, кажу я. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Багацько було балачок, як вони збираються оживити середмістя. Ейа-б, оживили просто чудесно. Знесли більшість старих магазинів і наставили купу нових банків та парковок. І знаєте, так само хер знайдеш де щілину, щоб приткнути машину. Варто всю міську раду підвісити за хери. Окрім тієї жінки, місіс Полок, тобто. Її підвісити за цицьки. Хоча, якщо подумати, в неї їх, здаєцця, 'овсім нема. Пласка курва, як та дошка. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Істинно релігійна, — підтвердив Білл.

— Тоді вилізайте геть із моєї машини та йдіть собі до йо'аної церкви, — гукнув таксист, й обидва вибухнули реготом.

— Ви тут давно живете? — спитав Білл.

— Усе життя. Народився в Деррійському міському шпиталі, та й рештки мої поховають нахер на цвинтарі "Гора надії".

— Так тому й бути, — зауважив Білл.

— Йо, авжеж, — погодився таксист. Він відкашлявся, опустив вікно й харкнув у дощове повітря надзвичайно великим жовто-зеленим згустком. Його поводження, задерикувате, але чимсь привабливе — майже грайливе — було з роду похмурої веселості. — Тому хто підхопить оте, не тре' буде цілий тиждень купувати собі йобану жувальну гумку. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Не все тут змінилося, — промовив Білл. Тим часом як вони їхали вгору по Централ-стрит, гнітючий парад банків і парковок зникав позаду. Подолавши пагорб повз "Перший національний", вони потроху почали набирати швидкості. — Он "Аладдін" ще стоїть.

— Йо, — підтвердив таксист. — Але тільки дивом. Мудаки х'тіли і його знести також.

— Заради чергового банку? — перепитав Білл, часткою душі дивуючись, що інша частка його душі заклякла в жаху від такої ідеї. Він не міг повірити, що комусь при здоровому глузді схотілося б знищити цей величний банястий храм насолоди з його іскристою скляною люстрою, з його рознесеними праворуч і ліворуч сходами, що в'ються вгору на балкон, і його велетенською завісою, яка не просто розходилася, коли розпочинався сеанс, а натомість здіймалася вгору чарівними фалдами, і згортками, і бганками, і всі вони підсвічуються казковими відтінками червоного, і синього, і жовтого, і зеленого, тим часом як за лаштунками крекчуть і стогнуть шківи. "Тільки не "Аладдін", — скрикнула та, шокована, частка його душі. — Як вони навіть думати наважилися, щоб знести "Аладдін" заради якогось БАНКУ?"

— Ох, ейа-б, саме заради банку, — підтвердив таксист. — Вам п'ять нахер. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина. Оті з "Першого торгового банку округу Пенобскот" були поклали око на "'ладдін". Хотіли його знести, щоб звести, як вони це називали, "цілісний банківський комплекс". Отримали всі папери в міській раді, й "Аладдін" було приречено. А потім купка людей організувалися в комітет — людей, які тут довго прожили — і вони писали петиції, і вони маршували, і вони кричали, і врешті вони домоглися публічного засідання міської ради щодо цього, і Хенлон розніс тих мудаків на друзки, — таксист промовив це надзвичайно задоволеним голосом.

— Хенлон? — перепитав ошелешений Білл. — Майк Хенлон?

— Ейа-б, — кивнув таксист. Він на мить обернувся, щоб коротко подивитись на Білла, показавши кругле, дражливе обличчя й окуляри в роговій оправі з давніми цятками білої фарби на дужках. — Бібліотекар. Чорний парубок. Ви його знаєте?

— Знав, — відповів Білл, згадуючи, як він познайомився з Майком тоді, у 1958-му. І знову згадалися Баверз, Хаґґінс і Кріс… звісно ж. Баверз, Хаґґінс і Кріс

("ой леле")

на кожному повороті, граючи свою власну роль, неусвідомлено стискали лещата, зганяючи їхню сімку в гурт — тісний, тісніший, найтісніший. — Дітьми ми гралися разом. До того як я звідси переїхав.

— Ну, ти ба, — промовив таксист. — Який нахер малий цей світ, вибачте мою…

— …французьку, якщо ви релігійна людина, — закінчив Білл разом із ним.

— Ну, ти ба, — повторив таксист задоволено, і якийсь час вони їхали мовчки, перш ніж заговорив знову. — Воно сильно змінилося, Деррі тобто, але хой-йо чимало й залишилося. Той же "Таун Хаус", де я вас забрав. Водонапірна Вежа у Меморіальному парку. Ви пам'ятаєте це місце, містере? Дітьми ми думали, що там є привиди.

— Я пам'ятаю його, — відповів Білл.

— Погляньте-но, оно наш шпиталь. Впізнаєте його?

Вони проїжджали Деррійську міську лікарню, що стояла праворуч. Поза нею до місця своєї злуки з Кендаскіґ текла річка Пенобскот. Нудно-олов'яна під дощовитим весняним небом. Шпиталь, яким і пам'ятав його Білл, — білого кольору дерев'яна каркасна будівля на два крила, три поверхи заввишки, — стояв на своєму місці, але тепер змалілий, оточений цілим комплексом споруд, загалом, мабуть, з дюжину. Лівіше Білл устиг побачити парковку, на якій на позір стояло не менш як п'ять сотень машин.

— Боже мій, — вигукнув Білл. — Це ж не шпиталь, це ж якийсь блядьський університетський кампус.

Таксист гигикнув:

— Не, не релігійна ви людина, вибачте мою французьку. Йо, наш шпиталь тепер майже такий само великий, як Східно-Мейнський у Бенгорі. Мають радіаційну лабораторію, і терапевтичний центр, і шіссот палат, і власну пральню, і бозна-що ще. Старий шпиталь на своїм місці стоїть, але там тепер тільки адміністрація.

Білл відчув у голові якусь химерну двоїстість, схожу на те відчуття, яке він запам'ятав з того разу, коли вперше дивився фільм 3D. Коли намагався звести докупи два зображення, які не зовсім між собою узгоджувалися. Він пам'ятав, що зміг тоді утнути потрібний трюк, надурити власні очі й мозок, але в кінцевому підсумку це залишило колосальний головний біль… і зараз він відчував, як у його голові оселяється власний біль. Нове Деррі, чудово. Але все ще залишається й старе Деррі, як оця дерев'яна будівля міського шпиталю. Здебільшого старе Деррі тепер поховане під усіма цими новими спорудами, але погляд якось безпорадно тягнеться в минуле, видивляючись його… вишукуючи його.

— А залізничної станції, мабуть, також уже нема, чи як? — запитав Білл.

Таксист розсміявся, задоволений:

— Для того, хто переїхав звідси ще дитиною, ви маєте добру пам'ять, містере.

Білл подумав: "Зустрівся б ти зі мною ще минулого тижня, мій франкомовний друже".

— Вона так само на своєму місці, але там тепер нема нічого, крім руїн та іржавих рейок.