Воно - Кінг Стівен
"Як у тому старому анекдоті про засудженого на смерть, — подумав Білл, але й у нього самого вже дуже давно не траплялося такого чудового апетиту… — відтоді, як я був іще хлопчиком", — спокушувала думка. Їжа не була аж так щоб надзвичайно доброю, але далебі зовсім непоганою, і її було багато. Всі шестеро почали передавати одне одному різні страви — свинячі реберця, мо-ґу-ґай-пін,[483] делікатно стушковані курячі крильця, яєчні рулети, водяні горіхи в обгортках з бекону, нанизані на дерев'яні шпажки смуги яловичини.
Розпочали вони з тарелів з передобіднім асорті, і Річі зайнявся дитячою, але захопливою справою, підсмажуючи кожен шматочок усього на вогні, що палав у горщику в центрі тарелі, яку він ділив разом з Беверлі, — включно з половинкою яєчного рулету й кількома червоними квасолинами.
— Фламбе на моєму столі, я це обожнюю, — повідомив він Бену. — Я б з'їв і лайно на паличці, якби воно було підсмажене над відкритим вогнем у мене на столі.
— А таки, мабуть, їв, — зауважив Білл. На це Беверлі розсміялася так відчайдушно, що їй довелося виплюнути собі в серветку повний рот їжі.
— О Боже, здається, в мене зараз станеться ралф, — видав Річі, ледь не моторошно точно імітуючи голос Дона Пардо[484], і Беверлі зареготала ще дужче, розшаріла тепер уже яскраво-червоним кольором.
— Припини це, Річі, — скрикнула вона. — Я тебе попереджаю.
— Попередження прийнято, — погодився Річі. — Приємного апетиту, любонько.
Десерт їм принесла сама Роза — величезний курган "Печеної Аляски"[485], яку й запалила особисто на чолі столу, де сидів Майк.
— Ще фламбе на моєму столі, — промовив Річі голосом людини, що померла й потрапила до раю. — Мабуть, це найкращий обід з усіх, які я мав у своєму житті.
— Звичайно, так і є, — скромно погодилась Роза.
— Якщо я задмухну на ньому вогонь, моє бажання виповниться? — спитав у неї Річі.
— У "Нефриті Сходу" задовольняються всі бажання, сер.
Раптом усмішка Річі стала непевною:
— Я аплодую такому сентименту, — промовив він, — але, знаєте, насправді я вельми сумніваюсь у його істинності.
Вони знищили майже всю "Печену Аляску". Уже коли Білл відкинувся на спинку крісла, живіт у нього випинався понад паском, він раптом звернув увагу на склянки на столі. Здалося, ніби їх там сотні. Він трохи вищирився, усвідомивши-, що сам вихилив два мартіні перед їдою та бозна-скільки пляшок пива "Кірін"[486] під час неї. Друзі справлялися з цим загалом не гірше за нього. У такому їх стані навіть смажені відрубки кеглів для боулінгу, мабуть, смакували б цілком непогано. Та проте він не почувався п'яним.
— Я отак ніколи не їв відтоді, як був дитиною, — промовив Бен. Усі подивились на нього, і щоки Бена торкнула легка рожевість. — Я маю на увазі буквально. Це, либонь, був найбільший обід відтоді, як ще навчався в десятому класі.
— Ти сидів на дієті? — запитав Річі.
— Так, — кивнув Бен. — Сидів. На "Дієті Звільнення" Бена Генскома.
— А що тебе змусило? — запитав Річі.
— Навряд чи вам цікаво буде слухати всю ту древню історію… — ніяково засовався Бен.
— Я не знаю щодо решти, — сказав Білл, — але мені цікаво. Нумо, Бене. Давай. Що перетворило Скирта Келхуна на журнальну модель, яку ми сьогодні бачимо перед собою?
Річі стиха пирхнув:
— Точно, Скирте. А я вже й забув це.
— Та це так собі історія, — почав Бен. — Навіть зовсім не історія насправді. Після того літа — після 1958-го — ми прожили в Деррі ще два роки. Потім моя мама втратила роботу й нам довелося переїхати до Небраски, де в мами жила сестра, котра запропонувала взяти нас до себе, поки мама не зведеться знову на ноги. Усе це було зовсім не прекрасно. Її сестра, моя тітка Джін, була ще тою мізерною курвою, яка повсякчас нам повторювала, що ми мусимо знати своє місце в заведеному порядку речей і як нам пощастило, що моя мама має таку сестру, яка виявила до нас милосердя, які ми щасливі, що не сидимо на соціальній допомозі, та всякі такі речі. Я був таким товстим, що їй було огидно. Вона не могла спокійно ставитися до цього: "Бене, ти мусиш більше займатися фізичними вправами. Бене, якщо ти не скинеш вагу, у тебе станеться інфаркт ще до того, як тобі виповниться сорок років. Бене, тобі мусить бути соромно за себе, коли у світі голодують маленькі діти".
Він ненадовго зупинився, ковтнув води.
— Справа в тому, що вона так само висувала голодуючих дітей, якщо я не підчищав геть до решти свою тарілку.
Річі засміявся й кивнув.
— У всякому разі країна тільки-но виходила з рецесії, і моя мати шукала собі постійну роботу майже рік. На той час коли ми переїхали з хати тітки Джін у Ла Вісті[487] до власного житла в Омасі, я набрав ще приблизно дев'яносто фунтів понад ту вагу, з якою ви мене колись знали. Гадаю, я набрався її головним чином на зло тітці Джін.
Едді присвиснув:
— Це ж тоді ти мусив важити…
— Близько двохсот десяти[488], — нерадісно промовив Бен. — Отже, в Омасі я ходив до Істсайдської середньої школи… ну, й з уроками фізкультури в мене там було досить погано. Мене обзивали Буферистим. Це вам, гадаю, зрозуміло. Вони діставали мене місяців сім приблизно, а потім одного дня, коли ми після уроку одягалися у гардеробі, пара, чи троє, хлопців почали, ну… ляскати мене по череву. Вигукували, що це вони "стоплюють смалець". Потім до них приєдналися ще двоє чи троє. А невдовзі вже й усі разом вони ганяли мене по перевдягальні й по коридору, хльоскаючи мене по животу, по сідницях, по спині, по ногах. Я перелякався, почав кричати. А вони від цього реготали, мов навіжені. І знаєте, — промовив він, дивлячись униз, ретельно поправляючи свій куверт, — то був останній раз, коли я думав про Генрі Баверза, аж до того моменту, коли два дні тому мені зателефонував Майк. Хлопець, який усе те розпочав, був таким собі типовим парубком з ферми, з великими руками, і поки вони мене ганяли, я, пам'ятаю, подумав, що повернувся Генрі Баверз. Гадаю — ні, я знаю, — що саме тоді я й запанікував.
Вони гналися за мною по коридору повз шафки, де тримали свої речі учні, які займалися спортом. Я був голий і червоний, як лобстер. Я втратив усяке почуття гідності чи… чи самого себе, гадаю, ви так могли б сказати. Де я є. Я криком благав про допомогу. А вони гнали мене з криками: "Стопимо смалець! Стопимо смалець! Стопимо смалець!" Там стояла лавка…
— Бене, ти не мусиш знову проводити себе через те, — зненацька промовила Беверлі. Обличчя в неї стало попелясто-блідим. Вона крутила в руках склянку з водою, мало її не розплескуючи.
— Дозволь йому закінчити, — сказав Білл.
Бен на мить затримав на ньому погляд, а потім кивнув:
— Там, у кінці того коридору, стояла лавка. Я впав через неї і вдарився головою. За пару хвилин усі вони вже скупчилися навкруг мене, а потім інший голос промовив: "Гаразд. Це вже досить. Ідіть, хлопці, перевдягайтесь". То був тренер. Стояв у дверях у своїх синіх спортивних штанях із білими лампасами й білій майці. Хтозна, скільки часу він там уже простояв. Вони всі подивились на нього, хтось із вищиром, хтось винувато, хтось без усякого виразу. Вони пішли. А я заливався сльозами. Тренер так і стояв там у тих дверях, що вели до спортзалу, дивився на мене, дивився на жирного хлопця з червоною від стоплювання смальцю шкірою, дивився, як той жирний хлопець ридає на підлозі. І зрештою він сказав: "Бенні, чому б тобі просто не заткнутися к-їбеням?" Мене це так сильно шокувало, почути таке слово від учителя, що я замовк. Я дивився вгору на нього, а він підійшов і сів на лавку, через яку я перечепився. Він нахилився наді мною, і свисток, що висів у нього на шиї, хитнувся і цюкнув мене в лоба. На якусь секунду мені подумалося, що він збирається мене поцілувати чи щось таке, і я відсахнувся від нього, але що він зробив насправді, так це вхопився руками за мої цицьки й стиснув. Потім прибрав руки й витер їх собі об штани, наче щойно був торкнувся чогось брудного. "Ти думаєш, я збираюся тебе втішати? — спитав він мене. — Ні, не збираюся. Ти огидний їм і також огидний мені. У нас на це різні причини, але це тому, що вони діти, а я ні. Вони не знають, чому ти їм огидний. Натомість я знаю. Тому що бачу, як ти ховаєш дароване тобі Богом чудове тіло у цій величезній купі жиру. І все це через безкінечне дурне потурання самому собі, від якого мені ригати хочеться. А тепер послухай мене, Бенні, бо це єдина мелодія, яку я тобі збираюся насвистіти. У мене ще тренування футбольної команди, і баскетбольної, і бігуни, а десь між ними ще й команда плавців. Тому я скажу це тільки раз. Ожиріння в тебе отут, — він поплескав мене по лобі в тому місці, де мене був цюкнув отой його чортів свисток. — Саме звідси кожний жиріє. Якщо ставиш на дієту те, що в тебе між вухами, тоді можеш скинути й вагу. Але такі хлопці, як ти, цього ніколи не роблять".
— От же ж сволота! — промовила Беверлі обурено.
— Йо, — вищирився Бенні. — Але він не знав, що він сволота, отакий він був тупий. Він, либонь, разів шістдесят дивився отой фільм Джека Вебба, "Сержант-інструктор",[489] і насправді думав, що робить мені послугу. І, як виявилося, він її таки зробив. Бо в ту мить я про дещо подумав… Я подумав…
Бен нахмурився, погляд у нього став відсутнім, і Біллу прийшло вельми дивне відчуття, ніби він знає, що збирається сказати Бен, раніше, ніж той щось промовить.
— Я вже казав вам, що останній раз згадав про Генрі Баверза, коли мене ганяли й "стоплювали смалець" ті хлопці. Ну, а коли тренер підвівся, щоби йти, то був останній раз, коли я насправді подумав про те, що ми зробили того літа, у 1958 році. Я подумав…
Він знову завагався, дивлячись по черзі на кожного з них, немов шукаючи щось у їхніх обличчях. І обережно продовжив.
— Я подумав, якими класними ми були разом. Я подумав про те, що ми зробили і як ми це робили, і раптом мені дійшло, що, якби тренер зіткнувся лице в лице з дечим подібним, в нього б напевне враз посивіло все волосся і серце зупинилося б у нього в грудях, як старий годинник. Це було, звісно, непорядно, але й він повівся зі мною непорядно. Те, що відбулося, було досить простим…
— Ти розлютився, — вставив Білл.
Бен усміхнувся:
— Йо, саме так, — підтвердив він. — Я гукнув: "Тренере! Ви сказали, що тренуєте команду бігунів". Він обернувся, подивився на мене.
