Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Докторові Урбіно належала також ідея створення Клубу митців, що його відкрила школа мистецтв у тому самому домі, де клуб існує й нині, він же протягом багатьох років був покровителем квітневого поетичного конкурсу.
Тільки йому вдалося те, що протягом цілого століття здавалося неможливим: воскресити Театр комедії, ще в часи колонії перетворений на приміщення для півнячих боїв та розплідник півнів. З цією метою він організував широку громадську кампанію, в якій взяли участь усі прошарки населення міста без винятку, — тобто зумів провести таку собі загальну мобілізацію, захід, що його багато хто вважав за гідний кращої мети. Зрештою новий Театр комедії відкрили, але спочатку в ньому не було ні стільців, ні освітлення, і глядачі мусили приносити із собою те, на чому мали сидіти, і те, чим збиралися присвічувати собі під час антрактів. Було запроваджено ті самі порядки, що й під час великих прем'єр у Європі, отож дами дістали зайву нагоду похизуватися своїми бальними сукнями та хутрами, вдяганими в розпалі карібської спеки, але довелося також дозволити вхід слугам, котрі мали приносити стільці й лампи, та ще стільки наїдків, скільки господарі вважали за потрібне спожити, щоб витримати нескінченну програму — а ці вистави іноді розтягувались до заутрені. Театральний сезон відкрився гастролями французької оперної трупи, що відзначилася новинкою — арфою в оркестрі, але найбільшу славу здобула собі, завдяки бездоганному голосу та драматичному талантові, сопрано-туркиня, яка співала на сцені боса з діамантовими перснями на пальцях ніг. Уже з першої дії сцену було майже не видно, а співаки втрачали голос від диму безлічі ламп, які чадили пальмовою олією, але історики міста воліли обминути увагою ці дрібні неполадки й занесли до своїх хронік лише те, що заслуговувало пам'яті. То була, поза всяким сумнівом, найзаразніша витівка доктора Урбіно, бо оперна лихоманка поширилась і проникла навіть у бідняцькі квартали міста — хто б міг подумати! — породивши ціле покоління Ізольд та Отелло, Аїд та Зігфрідів. А втім, вона ніколи не сягнула крайнощів, яких хотілося б докторові Урбіно, а саме: побачити, як прихильники італійської опери та вагнеріанці сходяться під час антракту в чесному двобої, молотячи одні одних палицями.
Доктор Хувенал Урбіно ніколи не захотів обійняти офіційної посади, хоч мав чимало пропозицій і йому не ставили жодних умов; він рішуче осуджував тих лікарів, які користалися зі свого професійного престижу, щоб підійматися по сходинках політичної кар'єри. Хоч він завжди вважав себе лібералом і мав звичай голосувати на виборах за кандидатів цієї партії, так він поводився скорше за традицією, ніж із переконань, і був, можливо, останнім з нащадків аристократичних родин, який ставав навколішки, коли вулицею проїздила карета архієпископа. Він називав себе переконаним пацифістом, поборником остаточного замирення між лібералами й консерваторами на благо вітчизни.
А проте у своїй громадській діяльності поводився так незалежно, що ніде не вважали його за свого: ліберали дивились на нього як на печерного аристократа, консерватори казали, що йому бракує тільки оголосити себе масоном, а масони таврували його як таємного клерикала, котрий перебуває на платній службі в папського престолу. Менш кровожерливі з його критиків заявляли, що він не більш і не менш як аристократ, котрий розважається на поетичних конкурсах, у той час як нація спливає кров'ю в громадянських війнах, що їм кінця-краю не видно.
Лише два його вчинки, здавалось, суперечили такому уявленню про нього. Перший: переселення зі старовинного палацу маркіза Касальдуеро, що був їхнім родинним гніздом понад сто років, у новий будинок, споруджений у кварталі скоробагатьків. Другий: це коли він узяв собі за дружину вродливу дівчину з простолюду, дівчину без імені й без багатства, з якої нишком глузували сеньйори з довжелезними прізвищами, аж поки, проти своєї волі, мусили визнати, що будь-якій з них вона давала сім очок наперед умінням триматись у світському товаристві та силою характеру.
Доктор Урбіно завжди чудово усвідомлював ці та багато інших своїх похибок, які підривали його громадський авторитет. Зрештою, ніхто краще за нього не знав, що він остання дійова особа історії, наділена прізвищем, якому судилося згаснути. Його діти були двома недолугими паростками зачахлого роду. Син, Марко Авреліо, — лікар, як і його батько, — йдучи за прикладом усіх первістків у кожному поколінні, дожив до півсотні років, не зробивши нічого путнього, навіть дитини. Єдина дочка, Офелія, одружена з високим службовцем Нью-Орлеанського банку, досягла клімаксу, спородивши на світ трьох дочок і жодного хлопця. Проте, хоч доктор Урбіно й переживав, що в бурхливому потоці історії ось-ось урветься струминка його крові, найдужче його тривожило, коли він замислювався про смерть, те, як житиме Ферміна Даса сама-одна, без нього.
В усякому разі, трагічна смерть доктора Хувенала Урбіно схвилювала не тільки людей його середовища, а й зачепила почуття простолюду, який вийшов на вулиці міста з ілюзорною впевненістю, що добре знає небіжчика, хоча знав тільки відблиск легенди. Було проголошено триденну жалобу, на громадських установах повивішувано приспущені державні прапори, і дзвони на всіх церковних дзвіницях бамкали не змовкаючи, аж поки не було запечатано вхід до фамільної усипальниці Урбіно. Група скульпторів зі Школи мистецтв зняла з покійника маску, яка мала правити за форму для бюста в натуральний розмір, але зрештою від цього проекту відмовились, бо вираз, у якому відбився на обличчі небіжчика жах перед небуттям, нікому не здався сповненим гідності. Один знаменитий художник, що випадково опинився в місті, проїздом де Європи, намалював величезне полотно, позначене патетичним реалізмом, на якому доктор Урбіно був зображений на драбині в ту фатальну мить, коли простяг руку, щоб схопити папугу. Єдине, що там суперечило голій правді його історії,— на картині на ньому була не сорочка без комірця та шлейки в зелену смужку, а сюртук із чорного сукна і крислатий фетровий капелюх — у цьому вбранні він був зображений на одній газетній гравюрі часів холерної пошесті. Через кілька місяців по трагічній події цю картину виставили на загальний огляд, щоб усі змогли її побачити, в просторій галереї крамниці "Золотий дріт", де торгували імпортними товарами і де бували всі жителі міста. Потім картина висіла на стінах у всіх установах, громадських і приватних, які вважали за свій обов'язок ушанувати пам'ять видатного старійшини, а наприкінці — після другого врочистого похорону — знайшла своє місце у Школі мистецтв, звідки через багато років її винесли самі ж таки студенти живопису, щоб спалити на Університетській площі як символ відсталої естетики і ганебної епохи.
Коли Ферміна Даса так раптово овдовіла, з перших же хвилин стало очевидно, що вона не така вже безпорадна, як того боявся її чоловік. Вона виявила непохитну волю у своїй рішучості не дозволити, щоб мертвого чоловіка використали в інтересах хай там якої справи, і на неї не вплинула навіть телеграма співчуття від президента республіки, який наказував виставити тіло небіжчика в залі поховальних церемоній у губернаторському палаці. З тим самим незворушним спокоєм вона не захотіла, щоб труну поставили в соборі, хоча про це просив її архієпископ власною персоною, і дозволила тільки, щоб покійника занесли туди на той час, поки правитимуть заупокійну службу. На неї не вплинули навіть посередницькі умовляння сина, приголомшеного стількома різноманітними проханнями, і Ферміна Даса лишилася вірна селянській переконаності в тому, що мертві мають належати тільки своїй родині, отож розпорядилася, щоб покійникові віддавали останню шану в нього удома, де гостей частували простою кавою з пирогами-альмохаванами, і кожен мав повне право оплакувати небіжчика як кому до вподоби. Не було традиційних поминок протягом дев'яти ночей: двері дому зачинилися після похорону і відчиняли їх лише для найближчих родичів та друзів.
Над домом мовби нависла чорна тінь смерті. Усі цінні речі поскладали в надійних місцях, а на голих стінах тепер виднілися самі сліди позніманих картин. Стільці — і власні, й позичені — поставили попід стінами, починаючи від зали й кінчаючи спальнями, тому порожні приміщення здавались величезними, а голоси відлунювали якось моторошно, бо великі меблі повиносили, крім концертного фортепіано, що бовваніло у кутку, прикрите білим саваном. Посеред бібліотеки, на успадкованому ще від батька письмовому столі, лежало без труни те, що недавно було Хувеналом Урбіно де ла Кальє, з виразом передсмертного жаху, закам'янілого на обличчі; тіло було загорнуте в чорний плащ із мечем рицаря ордену Гробу Господнього. Поруч із покійником, тремтячи, але цілком пануючи над собою, приймала вислови співчуття Ферміна Даса — без драматизму, майже нерухома, — аж поки об одинадцятій ранку наступного дня розлучилася з чоловіком, стоячи на паперті й помахавши йому на прощання хусточкою.
Їй було нелегко опанувати себе після того, як почула з патіо крик Дігни Пардо й побачила, що старий супутник її життя корчиться в агонії, лежачи в багнюці. Спершу в неї майнув був проблиск надії, бо очі в нього були розплющені, а в зіницях такий осяйний блиск, якого вона ніколи раніше в нього не бачила. Вона звернулася до Бога з благанням, щоб дав йому хоч одну мить, щоб він не відійшов, не довідавшись, як любила вона його, попри їхні взаємні сумніви, і відчула неподоланне бажання розпочати життя з ним наново від самого початку, щоб висловити йому все доти невисловлене й зробити по-доброму те, що в минулому вони робили не так як слід. Але їй довелося здатися перед невідворотністю смерті. Її горе розрядилося в сліпу лють проти світу, а ще проти себе самої, і це додало їй самовладання й мужності, щоб стати віч-на-віч зі своєю самотністю. Відтоді вона не мала жодної миті перепочинку, але пильнувала, щоб ані жестом, ані виразом не видати своєї муки. Єдина мить патетизму — втім, мимовільного — виникла об одинадцятій вечора, в неділю, коли принесли єпископську труну, яка ще пахла живицею, з мідними ручками, обтягнуту стебнованим шовком.
