Король Матіуш Перший - Корчак Януш

Тому я дарую тобі свободу. Забирай залишки свого війська і йди з моєї країни.

Переможеного короля відвезли на автомобілі до кордону, а далі він пішки потопав геть.

XII

аступного дня Матіуш отримав ноту, підписану трьома королями:

Королю Матіуше!

Ти мужній, мудрий і благородний правитель. Забудьмо ворожнечу і живімо в мирі. Ми залишаємо твою країну й вирушаємо додому. Чи згоден ти миритися?

Матіуш, звичайно, був згоден.

Солдати тріумфували. Тріумфували їхні дружини, матері й діти. Дехто, щоправда, не відчував радості; це були шахраї, для яких війна — засіб збагатитися. Але таких було небагато.

На всіх станціях дорогою в столицю Матіуша зустрічали з тріумфом.

На знайомому полустанку він велів зупинити потяг і вирушив відвідати добру стрілочницю.

— Прийшов до вас каву пити, — усміхаючись, сказав Матіуш.

Добра стрілочниця не знала, куди посадити дорогого гостя.

— Яка честь, яка честь… — бурмотіла вона, і з очей у неї котилися сльози.

У столиці короля біля вокзалу чекав автомобіль. Але Матіуш зажадав білого коня.

Церемоніймейстер схопився за голову, хоча в глибині душі схвалив Матіуша: "Молодець! Королеві належить повертатися з війни на коні, а не на гумових шинах".

Матіуш повільно їхав верхи вулицею, а з усіх вікон дивилися люди, й особливо багато було всюди дітей. Вони кидали під копита коневі квіти й голосно кричали:

— Хай живе король Матіуш! Хай живе король Матіуш! Ура, ура!..

Матіуш прагнув сидіти прямо в сідлі, але сили покидали його. Атака, полон, звільнення, військова рада, битва, тріумфальне повернення в столицю — усе це стомило його. У голові гуло, перед очима пливли вогняні кола.

А тут ще якийсь роззява підкинув угору шапку, та так вправно, що вона попала прямо в морду коневі. Полохливий норовистий кінь із королівської стайні шарахнувся вбік, і Матіуш, не втримавшись у сідлі, впав на бруківку.

Його негайно ж підхопили на руки, поклали в карету й галопом помчали в палац.

Матіуш не розбився, не знепритомнів, лише занурився в глибокий сон. Він спав, спав, спав до вечора, з вечора до ранку, з ранку до обіду.

— Жерти давайте, сто тисяч чортів! — гаркнув він, ледь продерши очі.

Лакеї побіліли від страху.

За хвилину на ліжку, біля ліжка й під ліжком стояло сто блюд із різними ласощами.

— Негайно прибрати ці заморські делікатеси! — крикнув Матіуш. — Подати сюди тушковану капусту з ковбасою й пиво!

Біда! Катастрофа! Нещастя! У королівському буфеті — ні шматочка ковбаси. Дякувати, виручив сержант палацової варти.

— Зачекайте ви в мене, мамині синочки, слинтяї, нероби, пестуни, мимри, білоручки, розтяпи, ось я візьмуся за вас! — посипалися, як із рогу достатку, солдатські слівця.

Матіуш наминав ковбасу так, що за вухами лящало, і сміявся про себе: "Нічого, будуть принаймні знати, що з війни повернувся справжній король, якого треба слухатися!"

Він передчував: після перемоги на війні його чекають не менш серйозні битви з панами міністрами.

Ще на фронті до нього дійшли чутки, що міністра фінансів розриває від люті: "Гарний переможець! А контрибуція де? Споконвіку ведеться: хто програв війну, той платить контрибуцію. Бач, який благородний! Ну і хай сам господарює, коли казна порожня. Поглянемо, чим заплатить він фабрикантам за гармати, чоботарям — за чоботи, за овес, горох, крупу — постачальникам. Поки йшла війна, вони терпляче чекали, а тепер вимагають плати. А де взяти грошей, якщо в казні ні копійки!"

У нестямі був і міністр закордонних справ: "Де це бачено — укласти мир без міністра закордонних справ! Я що — порожнє місце? Навіть чиновники з мене сміються!"

А до міністра торгівлі пристав, як із ножем до горла, фабрикант іграшок: "Плати за фарфорову ляльку — й годі!"

У канцлера було нечисте сумління. Обер-поліцмейстер боявся, як би не дізналися про його безглузді спроби знайти короля.

Матіуш дещо знав, про дещо здогадувався й вирішив навести лад:

"Досить, напанувалися! Нехай підкоряються або забираються геть!" Ні, тепер він не проситиме канцлера залишитися на своєму посту, якщо той прикинеться хворим.

Король облизав жирні губи, сплюнув на килим і наказав вилити на себе відро холодної води.

— Оце я розумію, — справжній солдатський душ! — задоволено сказав він, одягнув на голову корону і пішов в аудієнц-залу. Там він застав лише одного військового міністра.

— А інші де?

— Ваша милість, вони не знали, що ви захочете засідати.

— Може, вони гадають, що я, як до війни, засяду за уроки з гувернером? А вони робитимуть, що їм заманеться? Не бачити їм цього, бісові душі, як своїх вух! Аби рівно о другій годині всі були у зборі. Така моя королівська воля. Коли міністри зберуться, наказую вам викликати в палац гвардійців. Офіцерові стояти біля дверей і чекати сигналу: коли я плесну в долоні, нехай входить із гвардійцями в зал. Скажу вам прямо, пане військовий міністре: якщо вони захочуть, щоб усе залишилося, як було до війни, я велю їх заарештувати, сто тисяч чортів і бочка пороху їм у зуби! Тільки це таємниця.

— Слухаю, ваша королівська величносте! — Військовий міністр витягнув руки по швах і клацнув каблуками.

Матіуш зняв із голови корону й побіг у королівський парк. "Як давно я тут не був!" — подумав він і, пригадавши Фелека, свиснув.

У відповідь почулося: "Ку-ку! Ку-ку!"

— Іди сюди, Фелеку, не бійся! Тепер я справжній король і не зобов'язаний ні перед ким звітувати.

— А що батько скаже?

— Батькові скажеш, що ти королівський фаворит, і він тебе пальцем не посміє чіпати!

— Якби, ваша величність зволили видати мені охоронну грамоту.

— Із задоволенням. Підемо до мене в кабінет.

Запрошувати Фелека двічі не довелося.

— Пане статс-секретар, прошу видати указ: із сьогоднішнього дня Фелек призначається моїм фаворитом.

— Ваша величносте, наважуся доповісти, такої посади при дворі ніколи не було.

— А тепер буде! Така моя королівська воля!

— Зводите, ваша величносте, почекати до засідання міністрів. Затримка дріб'язкова, зате всі формальності будуть дотримані.

Матіуш уже ладен був погодитися, але Фелек смикнув його за рукав.

— Я вимагаю, щоб папір був написаний негайно! — розлютився король.

Секретар почухав за вухом і написав два папери. В одному говорилося:

Я, король Матіуш Перший, категорично вимагаю, щоб негайно був написаний і скріплений королівською печаткою наказ про призначення Фелека придворним фаворитом. У разі невиконання винуватцю загрожує сувора кара. Ставлю до відома про це секретаря і власноручним підписом засвідчую.

Секретар пояснив Матіушу, що інакше він не наважився б написати другий наказ — про призначення Фелека придворним фаворитом. Матіуш зробив так, як просив статс-секретар, і Фелек став королівським фаворитом.

Матіуш показав Фелеку свої іграшки, книги. Вони розмовляли, згадували війну, потім разом пообідали, а після обіду побігли в парк.

Фелек покликав своїх товаришів, і вони весело провели час до початку засідання міністрів.

— Мені пора, — сумно сказав Матіуш.

— Будь я королем, ні за що не слухав би нікого.

— Ти, Фелеку, не розумієш: ми, королі, не завжди робимо те, що нам хочеться.

Фелек знизав плечима, виказуючи цим свою незгоду, і неохоче побрів додому. Хоча в кишені в нього лежав наказ, підписаний самим королем, він відчував, що удома зустріне його суворий погляд батька і знайомий окрик: "А йди-но сюди, шибенику! Ти де пропадав?"

Що чекає на нього зазвичай за цим підступним запитанням, Фелек добре знав. "Але сьогодні — інша справа", — утішив він себе.

XIII

асідання почалося. Міністри скаржилися і ремствували.

"Казна порожня", — нарікав міністр фінансів. "Купці під час війни розорились і тепер не платять податків", — доповідав міністр торгівлі. "Вагони після перевезення вантажів на фронт стали непридатними, потрібен ремонт, а грошей немає", — доповідав міністр залізниць. "Поки батьки були на війні, хлопчики зовсім розледачіли, і вчителі вимагають, аби їм підвищили платню й засклили вибиті шибки", — заявив міністр освіти. "Поля не засіяні". "Товарів мало"… І так цілу годину — скарги, нарікання. Канцлер випив стакан води. Це означало, що він збирається виголосити довгу промову. Матіуш страшенно не любив, коли канцлер пив воду.

— Панове, наше сьогоднішнє засідання ні на що не схоже! Люди нетямущі можуть подумати, ніби тут зібралися переможені. Адже ми перемогли! Досі було так: переможені платили переможцям контрибуцію. І це досить справедливо, тому що війну виграє той, хто не скупився на гармати, порох, провізію для солдатів. Ми не шкодували грошей і отримали перемогу. Наш відважний король Матіуш міг сам переконатися, що солдати на фронті ні в чому не терпіли нужди. То чому ж, питається, ми повинні терпіти нужду в грошах? Вони перші напали на нас, але ми проявили великодушність і вибачили їм. Безперечно, це дуже шляхетно з нашого боку. Але навіщо ж відмовлятися від контрибуції, тобто від відшкодування військових витрат? Від того, що належить нам по праву? Відважний король Матіуш в пориві великодушності помилував ворогів — це воістину гідний і мудрий вчинок. Проте відмова від контрибуції створила в країні виключно важке фінансове становище. Звичайно, справа ця виправна, недаремно ми прочитали стільки розумних книг, у нас за плечима колосальний досвід, і якщо його величність король Матіуш зболить поставитися до нас із колишньою довірою, якщо він, як до війни, прислухатиметься до наших рад…

— Пане канцлер, кінчайте цю балаканину. Мене не проведеш, тут справа не в порадах — просто ви, як і раніше, хочете управляти країною, і щоб я був пішаком у ваших руках. Так ось, я рішуче заявляю — "ні"! Сто тисяч чортів і бочка пороху вам у горлянку, цей номер не пройде!

— Але, ваша величносте…

— Досить! Я не погоджуюсь — і все! Така моя королівська воля!

— Прошу слова! — сказав міністр юстиції.

— Тільки дуже коротко.

— У законодавчому кодексі: том 814, частина XII, параграф 777555, сторінка 5, 14 рядок, читаємо: "Якщо спадкоємець престолу не досяг двадцяти років"…

— Пане міністр, мене це не цікавить.

— Зрозуміло. Ваша величність хоче порушити закон. Будь ласка, наше законодавство передбачає і це: параграф 105, 486…

— Пане міністр, повторюю: мене це не цікавить.

— Будь ласка, є в нас і такий закон: "Якщо король нехтує законами"…

— Зараз же припиніть, холера вас візьми!

— Про холеру теж є закон.