Світ Софії - Гордер Юстейн

Щоправда, Демокріт помер невдовзі після Сократа, але всі його умовиводи належали досо-кратівській натурфілософії. До того ж межа між натурфілософами та Сократом пролягала не тільки в часі. Між ними проліг і простір. Сократ був першим філософом, який народився в Афінах. І він, і обидва його послідовники жили й творили в Афінах. Пригадуєш, Анаксагор також деякий час жив у Афінах, але його вигнали за переконання (вважав, що Сонце — вогненна куля). Сократові велося не краще!

За часів Сократа усе культурне життя Стародавньої Греції зосереджувалося в Афінах. Важливо зауважити, що й завдання філософи змінили свій характер при переході від учення натурфілософів до сократівського.

Перш, ніж зустрітися зі Сократом, послухаймо про так званих софістів, які були невід'ємною часткою життя Афін у часи Сократа.Завіса піднімається! Історія ідей схожа на драму з багатьма актами.

У центрі — людина

Приблизно з 450 року до Р. X. Афіни стали культурним центром грецького світу. Розвиток філософії теж пішов в іншому напрямку.

Натурфілософи були насамперед дослідниками природи. Тому вони і зайняли важливе місце в історії науки. В Афінах увага більше концентрувалася навколо людини та її місця у суспільстві.

Поступово в Афінах розвинулася демократія з народними зборами та судівництвом. Передумовою демократії була потреба в освіті народу, що уможливлювало б його участь у демократичних процесах. А те, що першим обов'язком молодої демократії є просвітницька робота серед народу, бачимо і сьогодні. Афіняни великого значення надавали опануванню ораторським мистецтвом.

Невдовзі з грецьких колоній до Афін рушили гурти мандрівних учителів та філософів. Вони називали себе софістами. Слово "софіст" означало "освічена особа". У Афінах софісти заробляли свій хліб насущний, навчаючи громадян міста.

У софістів була одна важлива спільна риса з натурфілософами: вони так само критично підходили до міфів. Одночасно софісти відкидали і те, що вважали непотрібними філософськими спекуляціями. Хоч і існують, можливо, відповіді на філософські питання, але людина ніколи не може збагнути до кінця загадки природи думали вони. Такий погляд у філософії називається скептицизмом.

Хоча нам і не судилося розгадати всі загадки природи, знаємо, що ми — люди, які повинні навчитися жити разом. Вибором софістів була людина та її місце у суспільстві.

"Людина — мірило всіх речей"-, — говорив софіст Проти-гор (бл. 487 — 420 р. до Р. X.). Він мав на увазі, що все — добре чи погане, правильне чи помилкове — оцінюється стосовно потреб людини. Коли його запитали, чи він вірить у богів, Протагор відповів:

"Віра — це справа важка, а людське життя коротке". Тих, хто вагається однозначно визнати чи не визнати існування Бога, називають агностиками.

Софісти охоче подорожували світами і всюди спостерігали різні форми державного управління. Порядки, звичаї та закони полісів дуже різнилися між собою. Софісти влаштовували в Афінах тривалі дискусії про те, що визначає природа, а що суспільство. Так було закладено основи суспільної критики в афінському полісі.

Вони, наприклад, вказували на те, що поняття "природна цнотливість" — не завжди істинне. Бо якщо цнотливим бути природно, то сама цнотливість повинна бути вродженою. Але чи вроджена вона, Софіє, а чи спричинена суспільними відносинами? Для тих, хто багато подорожував, відповідь проста: не може бути природним чи вродженим страх вийти голим на люди. Поняття цнотливості, сором'язливості чи безсоромності пов'язані зі звичаями конкретного суспільства.

Можеш собі уявити, які непримиренні суперечки в афінському суспільстві викликали софісти своїм твердженням, що не існує абсолютних норм людської поведінки. Сократ на про* тивагу їм намагався довести, що такі норми існують, і що вони насправді абсолютні і загальноприйняті.

Хто такий Сократ?

Сократ (470 — 399 р. до Р. X.) був, напевно, найзагадкою-шою особою у всій історії філософії. Він не написав і коми. Однак належав до тих, чий вплив на розвиток європейської думки був найбільший. Не менше загадковою була драматична смерть мудреця.

Ми знаємо, що він народився в Афінах і більшу частину свого життя провів на вулицях та торговиськах міста, розмовляючи з народом. Дерева в селі нічого мене не навчать, казав він. Бувало, Сократ так заглиблювався в свої думки, що міг непорушно простояти кілька годин підряд.

Ще за життя його вважали загадковою особою, а після смерті одразу ж зарахували до основоположників багатьох філософських напрямків. Оскільки його вчення було неоднозначним, то представники різних філософських течій трактували набутки його мислі на свій копил.

Відомо, що Сократ був дуже потворний. Присадкуватий і грубий, клаповухий та кирпатий, у душі ж він був "бездоганно красивий"*, як говорили тоді. І далі: "Можна шукати в минулому, можна шукати в майбутньому, та ніколи не знайти такого, як він". Сократа засудили на смерть за сміливість поглядів та філософську діяльність.

Про життя Сократа ми змогли довідатися передовсім завдяки Платанові — його учневі й одному з найбільших філософів в історії людства. Платон написав багато діалогів — філософських розмов, у яких використовував висловлювання Сократа.

Коли Платон вкладає слова в уста свого вчителя, ніколи не можна до кінця бути певним, чи справді пі слова належали Сократові. Тому дуже важко провести межу між Сократовим ученням і висловлюванням самого Платона. Ця ж проблема стосується і багатьох інших історичних осіб, які не залишили жодних писаних джерел. Найвідоміший приклад — Ісус. Важко впевнитися тепер у тому, чи насправді говорив історичний Ісус ці слова, які вклали в його уста Матей чи Лука. Назавжди залишиться загадкою і те, що сказав "історичний Сократ".

Ким був Сократ насправді — не так уже й важливо. Образ Сократа, який створив Платон, надихав мислителів Заходу наступні 2500 років.

Мистецтво діалогу

Сократ ніколи не повчав своїх слухачів, і це було найвагоміше в його методиці. Навпаки, він вів бесіду так, щоб співрозмовникові здавалося, наче він сам, Сократ, хоче чогось навчитися. Отож філософ не навчав, як звичайний шкільний вчитель. Ні, він просто спілкувався.

Але Сократ ніколи не став би знаменитим філософом, якби тільки слухав. І, зрозуміло, ніколи не був би засуджений на смерть. Особливістю його методу були питання, які він ставив слухачам. Він удавав, ніби нічого не знає, під час розмови спонукував співрозмовника помітити помилки в його, Сок-ратовому, викладі, заганяючи співрозмовника у глухий кут, змушував кожного зробити власний висновок — що правильне, а що помилкове в його судженнях.

Кажуть, що Сократова мати була повитухою, і Сократ свою діяльність порівнював з майстерністю повитухи, яка допомагає жінці щасливо розродитися. Бо ж не акушерка народжує дитя, вона тільки сприяє матері під час пологів. Сократ вбачав своє завдання в тому, щоб допомогти людині "народити" правильну точку зору. Бо істинне пізнання приходить зі середини. Ніхто не може його підштовхнути. Лише пізнання, яке надходить зі середини, є істинним.

Можемо зробити висновок: здатність народжувати дітей є природною властивістю. Всі люди здатні усвідомити філософські істини власним розумом: коли людина прагне набути знань, вона вкладає у процес пізнання частку себе само!.

Тому Сократ і вдавав із себе неука, змушуючи своїх учнів самостійно мислити. Сократ дозволяв собі лицемірити і прикидатися неуком. Його лицемірство називали "сократівською іронією". Сократ завжди мав змогу вказувати на хиби в міркуваннях співрозмовників. Такі розмови відбувалися серед торговища, публічно. Зустріч із Сократом не раз ставала прикрою пригодою для його співвітчизника, бо могла викрити його невігластво й виставити на посміховисько.

Тож не дивно, що Сократ часто дратував своїх земляків, особливо власть імущих. "Афіни — це лінивий кінь, — говорив Сократ, а я — ґедзь". (А що роблять з ґедзями, ти знаєш, Софіє?)

Божественний голос

Жалячи афінян, Сократ зовсім не бажав завдавати їм болю. Щось у його єстві не полишало йому іншого вибору. Він завжди казав, що у ньому живе "божественний голос". Сократ протестував, наприклад, проти участі публіки у винесенні вироку смерті. Крім того, він відмовлявся виказувати політичних противників існуючого ладу. Врешті-решт він заплатив за це життям. 399 року до Р. X. філософа притягнули до суду за введення в оману молоді. Невеликою більшістю голосів суд, що складався з 500 членів, визнав його винним.

Сократ, звісно, міг просити помилування. Йому пощастило б врятувати своє життя, якби він погодився покинути Афіни. Та, вчинивши так, не був би Сократом. Суть у тому, що власну совість — і правду — він ставив понад життя. Сократ запевняв, що діяв тільки в інтересах держави, проте його засудили до кари смерті. Згодом у присутності своїх найближчих друзів він вихилив чашу з отрутою.

Чому, Софіє? Чому Сократ повинен був умерти? Над цим питанням людство мізкує вже 2400 років. Сократ був не єдиною особою в історії, яка не збилася із шляху істини і пішла на смерть через свої переконання. Я вже згадував Ісуса. В Ісусаі Сократа є багато спільних рис. Ось декілька з них.

їхні учасники вважали обох загадковими постатями. Ніхто з них не залишив письмового викладу свого вчення, тому ми повністю залежні від образу, який створили їхні учні. І Ісус, і Сократ, без сумніву, були геніями в мистецтві вести розмову. Своєю глибокою переконаністю вони заворожували і водночас викликали гнів. Обидва проповідували в ім'я того, що було вище за них. Вони кидали виклик вдасть імущим, критикували усі форми несправедливості та зловживання владою. І, зрештою, обом їхнє слово коштувало життя.

Навіть судовий акт відбувався подібно. І Ісус, і Сократ могли благати помилування і врятувати своє життя. Але обидва відчували, що не мають права зрадити своє покликання і відмовитись від переконань. Вони пішли на страту з високо піднесеною головою, і тисячі людей стали послідовниками їхнього вчення після їхньої смерті. Проводячи таку паралель між Ісусом та Сократом, я не стверджую, що вони схожі. Насамперед я мав на увазі те, що місія обох не була б виконана, якби не особиста мужність.

Джокер в Афінах

Сократ, Софіє! Ми ще про нього не все сказали.