Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Баранов заволав:

— Боже мій, та що ж це таке робиться!?

Це був крейсер "Владимир Мономах", що помилково прийняв свої міноносці за ворожі. А втім, все обійшлося гаразд.

Коли небезпека минула, командир Баранов, заспокоївшись, почав покрикувати на містку:

— Ближче, ближче тримайтеся до "Донского", щоб він не сплуїав нас з японцями!

Дальша частина ночі пройшла без пригод.

"БУЙНЫЙ" РЯТУЄ ФЛАГМАНА

• Цілковиту протилежність Баранову являв собою командир "Буйного", капітан 2-го рангу Микола Миколайович Коломейцев, моряк тридцяти восьми років, високого зросту, ставний, що завжди прожогом бігав по палубі. Якби хто задумав проставити прикмети його обличчя в паспорті, то він написав би: худорлявий блондин, проникливо-сірі очі, задумливий лоб, прямий, тонкий ніс, маленький рот з щільно стиснутими губами, закручені догори вусики, борідка пласкою щіточкою. Але під цією звичайною для багатьох офіцерів зовнішністю ховались непохитна сила волі, сміливість і спритність.

Начитаний і освічений, він знав кілька іноземних мов. йому не раз доводилося бувати в закордонних плаваннях. Перед війною він командував криголамом "Ермак" і проявив себе прекрасним капітаном.

Дехто з офіцерів знав про такий випадок з минулого життя Коломейцева.

В 1900 році Академією наук була організована експедиція під начальством барона Толя для дослідження Новосибірських островів у Льодовитому океані. В. червні експедиція виїхала з Петербурга на яхті "Заря", тримаючи напрям навколо Норвегії на Мурман. А через три місяці, пройшовши Югорським Шаром, яхта уже вступила в Карське море. Плавання тривало, поки досягли Таймирського півострова. Тут в одній з бухт, недалеко від мису Челюскіна, "Заря", яку затирала крига, спинилась на зимівлю.

В числі членів експедиції був і лейтенант Коломейцев. Спочатку він допомагав барону Толю, роз'їжджаючи собаками по берегу, провадити наукові спостереження. Потім вони за щось посварилися. Розрив поглиблювався, спільне життя ставало нестерпне. Надії на примирення не було: і той, і другий були самолюбиві.

Тоді лейтенант Коломейцев вирішив покинути яхту "Заря", підмовивши на це ще одну людину — козака Расторгуева. Але перед ними постало грізне питання: куди йти? Найближче село Гальчиха, що складалося з кількох дворів, розташоване на березі Єнісею, було за дев'ятсот кілометрів. На, такому довгому шляху можна було зустріти і снігові замети, і гори, і провалля, і інші несподівані перешкоди. Лютувала зима з найпекучішими морозами. Над величезною пустинею, яка не знала нікого, крім голодних звірів, висіла тримісячна полярна ніч. Часом похмура пітьма наповнювалась різноголосим завиванням пурги, від якої був єдиний порятунок—заритися в замет. Але Коломейцев був непохитний в своєму рішенні. Він пішов разом з Расторгуєвим. Члени експедиції, що лишилися на зимівлю, вважали лейтенанта і його супутника безумцями, що самі себе прирекли на загибель. Тому дуже зраділи, коли через дві доби знову побачили їх на борту "Зари". Барон Толь тріумфував. Але даремне! Коломейцев повернувся на яхту тільки тому, що забув... голки для примуса! Кілька годин він відпочивав, а потім знову разом з козаком вирушив у далеку путь. На цей раз обидва щасливо досягли Гальчихи.

На "Буйном" Коломейцев завів сувору, але розумну дисципліну. Насамперед він вимагав від своїх підлеглих знання морської справи, вмілого поводження з механізмами, влучності мінної і артилерійської стрільби і чіткості у виконанні його розпоряджень. Бойова підготовка на його міноносці завжди була на висоті.

Командир Коломейцев був людиною незалежною. Він не любив плазувати перед вищими чинами. От за це його й не терпів командуючий ескадрою. Міноносець "Буйный" протягом цілого походу був мішенню для глузувань адмірала Рожественського. Накази видавалися в такому дусі: "Як завжди, міноносець "Буйный" вирізнявся своїм буйним виглядом і псував колону..."

Під час стоянки на Мадагаскарі Коломейцев несподівано захворів на жовту лихоманку. Він здав командування своєму помічникові і перейшов на госпітальний корабель, бо на міноносці не було ні лікаря, ні лазарету. Про свою хворобу він негайно повідомив штаб. З цього приводу з'явився наказ адмірала, в якому говорилося: "Командир "Буйного" ганебно дезертирував з міноносця, кинувши його напризволяще..." Тим часом Коломейцев лежав хворий з сорокаградусною температурою.

І от, у Цусімському бою, коли потрібна була справжня відвага, а не бутафорія, випадок наче нарочито зіставив цих двох командирів — Баранова і Коломейцева.

Як тільки "Ослябя" вийшов із строю, "Буйный" повним ходом поплив до нього. Броненосець скоро потонув. На місці його загибелі цей міноносець опинився раніш за всіх. Він зупинився серед гущі людей, що борсалися в хвилях. Коломейцев, стоячи на містку, командував різким голосом:

— Вельбот спустити! Приготувати кінці для рятування!

Його офіцери й матроси знали, що треба робити, і почалась енергійна, без зайвої метушні, робота. Кругом, у хвилях, під обстрілом ворога, гинули люди. На міноносець долітали зойки про порятунок. За борт раз у раз викидалися кінці, за які конвульсійно хапалися руки потопаючих. А тих, що були далі, підбирав єдиний вельбот з двома гребцями, вправно керований мічманом Храбро-Василевським.

Підійшов міноносець "Бравый" і теж почав рятувати людей.

"Буйный" заповнювався живим вантажем. З ослябців, змочуючи палубу, струмками стікала вода. Врятовані тулились один до одного, тремтячи і злякано озираючись, наче не вірячи, що попали на інше судно. Серед них було кілька стройових офіцерів і флагманський штурман, підполковник Осипов, поранений у голову.

Ескадра йшла далі. Японські крейсери, що тиснули наш ар'єргард, наближаючись, відкрили жорстокий вогонь по міноносцях, що рятували. Більше затримуватися тут не можна було. Командир Коломейцев, приклавши рупор до губ, голосно крикнув:

— На вельботі! Негайно до борту!

В цей час, вже відходячи, "Бравый" втратив фок-щоглу.

"Буйный", посуваючись серед плаваючих уламків, покалічив собі правий гвинт. На лівий же гвинт намотався стальний трос і, підтягши кусок ослябської грот-реї до днища, зупинив машини. Інженер-механік, поручик Даниленко, з спритністю акробата вискочив з машини на корму і, заглянувши за борт, зразу зрозумів, у чому річ. Треба було мати дуже міцні нерви, щоб при цьому не втратити розуму: міноносець немов опинився в кайданах і був приречений на знищення з усіма своїми мешканцями. Роздумувати не було коли. З наказу механіка, машина дала кілька оборотів назад. Трос ослаб, матроси зачепили його гаком і, витягши на палубу, перерубали. Тепер машина могла працювати вільно.

Вельбот підійшов під талі. З нього прийняли врятованих. Але підіймати його не було коли — довелося з ним розлучитися.

"Буйный", розвернувшись і стріляючи по ворогові, дав повний хід уперед, навздогін за ескадрою. За кормою його лунали одчайдушні крики чотирьох чоловік, яких не встигли підібрати. Але він не міг більше рискувати собою і врятованими людьми. їх було на борту вже двісті чотири чоловіки.

Трохи менше врятував "Бравый".

А всі інші ослябці, понад п'ятсот чоловік, були вже під водою.

І ще лишився один — адмірал Фелькерзам в своїй запаяній цинковій труні. Коли броненосець перекидався, труна випливла на поверхню моря. За неї деякий час, рятуючись від смерті, тримався якийсь матрос. Він був підібраний міноносцем. А труна з мертвяком і далі плавала, самотньо гойдаючись на хвилях, ніби покійний адмірал вирішив до кінця бути присутнім при розгромі нашої ескадри.

Коломейцев посувався на своєму міноносці в хвості крейсерів, коли на правому крамболі, далеко від ескадри, показався якийсь палаючий броненосець. Він був без труб, без щогл, але, мабуть, ще посувався, тримаючи напрям на зюйд. При південно-західному вітрі дим від пожежі, розпатлуючись, загнувся величезною чорною гривою на лівий борт і корму.

— Невже це "Суворов"? — спитав Коломейцев з тремтінням у голосі.

Біноклі були спрямовані в бік палаючого броненосця.

— Схоже на те,— відповів мічман Храбро-Василевський.

— Але чому ж нема біля нього "Бедового"?

— Поблизу броненосця тримається ще одне судно, здається, "Камчатка".

"Буйный" повернув на зближення з ним. Туди ж, показавшись від зюйд-оста, попрямували ворожі броненосні крейсери. Міноносцеві випало витримати страшне випробування.

Командир Коломейцев ще довго не міг упізнати в плаваючій і димуючій руїні свій колишній флагманський корабель. 1 тільки підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним "Суворов". Думка, що там, на одинокому кораблі, покинутому вже ескадрою, серед полум'я, купи старих уламків і трупів, ще перебуває командуючий ескадрою, пронизала мозок. Нехтуючи всякою небезпекою, повним ходом і на очах у ворожих крейсерів, що відкрили вогонь, "Буйный" понісся до цього броньового остова, намагаючись його бортом прикритись від ворога. Вже можна було розрізнити уцілілу шестидюймову башту на правому зрізі корабля. З-за башти з'явилась людська фігура і почала семафорити руками: "Прийміть адмірала".

"Суворов" тепер стояв із застопореними машинами. Тільки величезний сталевий корпус зберіг свою попередню форму, а все інше зіяло проломами, горбилось рваним залізом. Фарба на борту обгоріла. Кормова дванадцятидюймова башта була зірвана, і броньова покрівля з неї скинута на ют. Інші башти, заклинені й пошкоджені, мовчали. З них під різними кутами підвищення стирчали гармати з відірваними стволами. Не діяла і артилерія батарейної палуби. На додаток до цього, на "Суворове" бушував вогонь, руйнуючи уцілілі рештки корабля.

"Буйный" наблизився до броненосця так, що можна було перемовлятися голосом. Прапорщик Курсель, що стояв на зрізі біля шестидюймової башти, кричав, звертаючись до командира міноносця:

— У нас всі шлюпки розбиті! "Бедовый" не підходив зовсім! Адмірал поранений! Треба його будь-що взяти на міноносець!

У відповідь пролунав пронизливий голос Коломейцева:

— Добре! Але в мене теж нема шлюпки,— я свій вельбот лишив, коли рятував ослябську команду! Доведеться пристати до броненосця впритул!

Завдання було надзвичайно важке. З підвітряного боку було менше бриж, але зате тут із відтулин і проломів корабля, як з вікон палаючого будинку, вихоплювались язики вогню і густі клуби диму.