Норман і вбивця - Оутс Джойс Керол

НОРМАН І ВБИВЦЯ

Він був звичайною, рядовою людиною, його обличчя, яке дивилося на нього з дзеркал і відбивалося у нітрилах крамниць, скидалося па обличчя тисяч люде іг, отож Норманові ніколи не спадало на думку, що з ним може трапитися щось варте уваги. Він ніколи не цікавився ні аваріями, ні пожежами, ні іншими нещасливими випадками, бо там його заштурхали б у натовпі, і він не зумів би постояти за себе. А втім, у нього й не вистачило б мужності стовбичити серед тісї юрми, витріщивши очі на криваву плоть, яка ще мить тому була здоровою людиною. Не дуже вже й молодий, сором'язливої вдачі, відданий своїй родині, Норман і сам часом дивувався зі своєї професійної невблаганності, яку виявляв у разі потреби до покупців довіреної йому крамниці чоловічого одягу. Дивувала Нормана й несамовитість власних почуттів до жінки, з якою його познайомив шурин.

Замолоду він багато читав і захоплювався силою волі літературних героїв, що, як йому здавалося, ходили по канатах, натягнених над безоднею, вражаючи своїми подвигами і зневагою до смерті. Зверхність над рештою людства і робила їх героями. Норман заздрив їм, хоча й не вірив у їхнє існування, бо не знаходив у собі нічого спільного з ними.

Цю молоду жінку звали Бллен, вона теж багато читала в юності, що тривала для неї й досі, як можна було зрозуміти з виразу її надзвичайно темних очей, її холодний і самовдоволенні! погляд промовляв, що вона сама обрала самотність і що з її вибором слід рахуватись. Колись — їй тоді ледве минуло двадцять — вона була кілька років одружена, але Норман не хотів і згадувати про це. Він часто лякався своєї тривоги за Еллен, відчайдушного бажання вберегти її від усього, що викликає її захоплення і відвертає думки від нього, так ніби він, Норман, лише випадковий співучасник її примхливої пам'яті й завжди має нагадувати собою про інші вечори й інші часи. І водночас він розумів, що не має ніякого права на цей відчай, бо Еллен йому не належала. Іноді через її владу над ним Норман почував відразу до неї, але здебільшого довгими, одноманітними днями в крамниці пристрасть до цієї жінки — власно, чужої й незнайомої — заполоняла його і загрожувала перерости в якусь незбагненну дику буйність, що, либонь, нагромаджувалася в ньому протягом самотнього дитинства, коли він ставав з хлопчика чоловіком. Щоранку, прокинувшись у своїй старій спальні старого будинку, Норман з огидою вдихав запахи сніданку, що проникали нагору з кухні. Йому спадало на думку, що так усе життя він і прокидатиметься від цього смороду, якщо не побереться з Еллен.

Якось після роботи вони удвох поїхали за місто до літнього театру. В дорозі були зо дві години, і Нормана приємно вразила привітність Еллен. Вона говорила про театр, знайомих акторів, і це мимоволі навело його на думку, що й сама вона для нього ніби одна з тих жінок, яких він усе життя бачив на кіноекранах: неземних і величних; вони живуть за невідомим йому загадковим сценарієм і всміхаються до нього швидше з поблажливості, притаманної їхній мало не бездоганпій вроді. їм приємний захват глядачів, хоч відверто вони цього й не виказують.

Еллен була в білому, її самовпевнений профіль відвертав Норманову увагу від дороги. Тепер вона розповідала про свою роботу. А Норман думав про те, як одружиться і житиме з нею, але на цьому думки його

уривалися, бо то ж була недосяжна мрія... Його власне запорошепе відображення, що позирало на нього з дзеркальця заднього огляду,— нудне, чемне, холодне обличчя з пасмами чорнявого волосся на спітнілому лобі,— здавалося, знало таємницю його незбагненного безталання.

— Мабуть, мені доведеться залишити роботу, хоча я вже працюю там шість років.

Норман глянув на неї.

— Сталися деякі ускладнення,—додала Еллен.

Норман звернув до бензоколонки. Він не хотів допитуватися, хоч і знав, що їй не терпиться розповісти. Цього сонячного дня Еллен здавалася молодшою, ніж була насправді, а її молодість завжди насторожувала Нормана, мов зброя. Вони чекали, поки заправлять бензобак.

— Завжди ці ускладнення, неприємності. Особисті стосунки розпочинаються так безпевинно, а потім усе страшенно ускладнюється. Навіть ділові стосунки...— вона криво всміхнулася своїй думці, якійсь згадці. На мить її обличчя прибрало незнайомого для Нормана виразу, носик загострився, а очі потемніли від невеселих, прикрих спогадів. Норман зніяковіло відвернувся, щоб заплатити черговому по колонці. Він байдуже розглядав чоловіка в замащеному комбінезоні, спітніле обличчя якого вилискувало мазутом. Він був одних із Норманом років.

— Ну й спека,— промовив черговий і посміхнувся майже так само, як хвилину тому Еллен. Дивлячись на нього, Норман відчув, як раптом у нього закалатало серце. Без сумніву, це обличчя вій десь бачив. Якусь мить вони дивились один одному в очі. Черговий облизнув губи й подався в контору. Норманів погляд трохи збентежив цього кремезного гладкого молодика. Норман дивився йому вслід. Треба відчинити дверцята, вийти з машини, діяти. Поруч Еллен про щось говорила, він не розбирав слів. Нарешті вона торкнулась його плеча.

— Що з тобою?

— Здається, я його знаю.

Ледь сказав, як тут-таки внутрішній голос почав переконувати: ні, не знаєш, це неможливо, та й не має значення. Не має ніякого значення.

— Знаєш? Звідки?

— Не пригадую. Та це дурниця.

Черговий приніс здачу. Норман намагався не дивитися на нього, бо був стривожений своєю вразливістю. Згадався рідний дядько, якого терпляча взагалі дружина віддала до божевільні — дядько був нормальною людиною, але говорив без упину. Коли Норман уперше глянув в обличчя чергового, то раптом відчув спорідненість зі своїм нещасним дядьком, про якого не згадував уже років десять... Та, зрештою, таки знову подивився на заправника, який знехотя посміхався, розтягуючи губи й показуючи темні зуби, хоча його трохи одутле обличчя лишалося незворушним. Він помітно розтовстів, і все ж під цим сонним замурзаннм обличчям Норман безпомилково бачив інше — обличчя хлопця років сімнадцяти.

— Ось здача, дякую вам.

Через плече в заправника теліпалася брудна ганчірка.

"Дивно,— подумав Норман, намацуючи иа панелі ключ запалювання,— він так і не запропонував протерти вітрове скло".

Норман від'їхав, а серце все ще шалено калатало.

— Чому ти не спитав, чи знає він тебе? — озвалася Еллен.— Ти так розхвилювався.

її голос звучав осудливо. Треба було б щось сказати, щоб вона перестала цікавитися цією історією.

— Та не звертай уваги. Сталася помилка.

А в голові спалахували сліпучі спогади. Безперечно, він його знає, і тепер свідомості ніби доводилося перетасовувати колоду карт, щоб зіставити обличчя заправника із старими відбитками в пам'яті, які терпляче ждали своєї черги.

— Ти захопився швидкістю,— зауважила Еллен. ІТорман пригальмував. Він глянув на годинник і здивувався— ще так рано. Йому здавалося, що минуло хтозпа скільки часу. А там, біля колонки, то не заправник дивиться вслід його машині, вже не всміхаючись? Іїорман люто зиркнув убік від дороги. Зусиллям волі примусив мозок переключитися на щось інше, не думати й не згадувати.

Обідали в заміському готелі поблизу театру. Тьмяна зала мала претензійний вигляд, але Еллен, очевидно, тут сподобалось. У своїй білій шовковій сукні з чорним намистом вона здавалася юною і непорочною. Еллен притулилась плечима до незвичних їй грубо тесаних дерев'яних стін, оздоблених старими виробами з кованого заліза,— Норман не знав їхніх назв. Він почув, що запитує у неї: "Ти, здасться, казала, що в тебе є брат?" Так, казала. Але чому він питає про цс? Чому саме тепер? Так, у неї є брат, живе у Європі. Навіщо це йому? Вона завжди наїжачувалася, коли мова заходила про сім'ю чи друзів, про будь-які зв'язки з її минулого. Норманові захотілося торкнутись руки Еллен, не для того, щоб заспокоїти її, а щоб самому знайти підтримку. В голові йому прояснювалося, думки текли неквапним, рівним потоком, і він :і завмиранням серця уже передчував, що саме відкриває йому пам'ять з-поміж безлічі пригадуваних облич.

— Вибач.

Норман підвівся. Він устиг перехопити її погляд. Вона вважає його поведінку дивною, незрозумілою. Норман пішов до туалету. Там він притулився спиною до кахляної стіни й тер очі, аж поки настало просвітління. Тепер Норман згадав це обличчя. Власне кажучи, упізнав відразу. А тепер воно виразно постало перед очима — хлопчаче обличчя, брудне й жорстоке, а далі за пим — сіре березневе надвечір'я і байдуже, захмарене небо.

— Боже мій,— промовив Норман уголос. Захотілося хутчій бігти до Еллен, ніби з хтозна-якою радісною новиною. Та він ледве тримався на ногах. Ухопився за стіпу, щоб не втратити рівноваги. А може, піти до телефону? І подзвонити в поліцію? І батькові — хоча кілька років тому старий залишив цей світ. Нарешті Норман щось вирішив і поволі заспокоївся. Коли він повернувся до столика, де занепокоєно чекала приваблива, молода жінка, йому захотілось доторкнутися до неї, обняти її, хотілось, щоб вона пригорнула його до себе, щоб можна було ні про що пе думати...

Якось у суботу, коли Норманові минуло лише п'ятнадцять років, вони з братом Джеком поверталися додому з кіно. Було десь пів на п'яту, уже сутеніло, дув холодний, пронизливий вітер. У Нормана перед очима все ще стояли кадри кольорового фільму, і тому склади, повз які вонп проходили, здавалися йому малими й примарними, схожими не на рештки минулого, а скоріше па прикмети майбутнього, кращого й більшого світу, для якого він виростав. За кіноекраном звучала невидима музика, а тут її не було, лунали тільки їхні квапливі кроки. Сімнадцятилітній Джек не так уже й переріс Нормана, вони обидва були нижчі за хлопців свого віку й мали смагляві спокійпі й лагідні обличчя. У Нормана було багато друзів серед однолітків, а Джек сходився з людьми нелегко, з його обличчя ніколи не зникав зверхпій, погордливий вираз, і лише після братової смерті Норман довідався, що Джека дехто вважав диваком, не те, щоб тугодумом,

бо він завжди мав хороші оцінки з математики, а, скажімо, трохи вайлуватим, не таким, як усі, не зовсім повноцінним, чи що.

Джек запропонував піти понад річкою, хоча тут вітер проймав ще дужче. Смерділо гниллю. На Норманові й братові були однакові куртки того самого розміру, пошиті з брезентової матерії брудно-зеленого кольору.