Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Кармен опустилась навколішки, а двоє чоловіків мерщій кинулися в амфітеатр, щоб не прогавити початок кориди.
Молода жінка з цікавістю дивилась на темне лице образа, освітлене червоним відблиском свічок. Кармен не знала цієї богоматері, але вона мусить бути лагідна й добра, як та свята діва, що їх матадорова дружина так часто молилась у Севільї. До того ж це заступниця тореадорів, та сама, яка вислуховує їхні молитви перед виходом на арену, коли відчуття близької небезпеки сповнює душі цих грубих чоловіків глибокою побожністю. Тут часто молився і її Хуан. На цю думку Кармен відчула таку глибоку довіру до богоматері з голубом, ніби знала її змалечку.
Губи молільниці заворушились, бездумно повторюючи слова молитви, але думки її витали далеко, поривалися туди, звідки долинав глухий гомін величезного натовпу. Той гомін нагадував гудіння вулкана, що вивергає лаву й каміння, або гуркіт далекого прибою. Вряди-годи западала моторошна тиша. Кармен здавалося, ніби вона невидимо присутня на кориді. По тому, як наростав чи стихав гамір, вона вгадувала трагічний розвиток подій на арені. Іноді там вибухали обурені крики та свист; іншого разу тисячі й тисячі голосів хором вигукували якісь слова, але розчути їх було неможливо. А то раптом лунав вигук жаху, довгий пронизливий крик, що, здавалося, летів аж до неба, накочувався хвилями, і в уяві поставали побілілі від хвилювання обличчя, тисячі голів на витягнутих шиях, очі, що жадібно дивляться, як женеться за людиною бик… Та крик раптово замовкав, публіка заспокоювалась. Небезпека минула.
Западала довга, зловісна, могильна тиша, в якій чулося лише дзижчання мух, що літали побіля стаєнь. Так ніби чотирнадцять тисяч глядачів переставали дихати й ворушитись, і тоді здавалося, що Кармен єдина жива істота у велетенському порожньому цирку.
Потім тиша уривалася таким оглушливим, нескінченним гуркотом, ніби враз обвалювалися стіни амфітеатру. То були бурхливі оплески, від яких весь цирк ходив ходором. А тим часом на подвір’ї, що прилягало до церковки, ляскали палиці об шкури жалюгідних шкап, чулася лайка, брязкіт підків і вигуки: «Чия черга?» На арену викликали нових пікадорів.
Раптом десь зовсім близько зазвучали нові голоси. Заскрипіли, відчиняючись, двері, почулося тупотіння ніг і важке дихання кількох людей, які несли щось важке.
— Пусте… трохи забився. Крові нема. Ще й корида не скінчиться, як ти знову сядеш на коня.
Хрипкий, здушений і ослаблий від болю голос ледь чутно простогнав:
— Богородице скорбна!.. Здається, щось у мене зламалося. Погляньте, лікарю… Бідолашні мої дітоньки!..
Почувши рідну андалузьку вимову, Кармен уся затремтіла і втупилась у святу діву розширеними від страху очима. Ніс Кармен від хвилювання, здавалося, загострився й витягся, запалі щоки поблідли. Їй стало так погано, аж вона злякалася, що зараз знепритомніє. Спробувала зосередитись, забутися в молитві, щоб не чути звуків, які проникали знадвору і моторошно відлунювали в стінах каплиці. Але, незважаючи на цей намір, до вух Кармен долинав і зловісний плюскіт води, і чоловічий гомін — мабуть, голоси санітарів та лікарів, які намагались підбадьорити скаліченого пікадора, що тяжко страждав від болю у потрощених кістках.
Марно намагаючись стримати з чоловічої гордості глухий стогін, він хрипко повторював:
— Богородице скорбна!.. Мої діточки!.. Що їстимуть бідолашні крихітки, коли їхній батько не виступатиме!..
Кармен підвелася. О ні, більше вона не може. Ще зомліє, як залишиться й далі в цьому темному закутні, де жахливо відлунюють крики страждань. Їй хотілося на свіже повітря, на сонце. Стогін незнайомця відбивався болем у всьому тілі.
Вона вийшла на подвір’я. Всюди кров: криваві плями на землі, червоні калюжі навколо діжок з водою. Уже дали сигнал на вихід бандерильєро, і пікадори один за одним поверталися з арени. Коні під ними були забризкані кров’ю, з розпорених боків огидними гронами звисали кишки.
Верхівці спішилися і стали жваво обговорювати події на арені. Кармен побачила Потахе; він незграбно звалився на землю всією вагою свого могутнього тіла і вилив цілий потік лайки на «вчену мавпу», що загавився й не допоміг йому злізти з коня. Ноги пікадора в схованих під штаньми залізних поножах майже не згиналися, побите тіло немов заклякло. Кривлячись від болю, він потягнувся, почухав спину і силувано всміхнувся, ощиривши жовті конячі зуби.
— Бачили, що витворяє на арені Хуан? — казав він усім, хто до нього підходив. — Сьогодні на нього любо дивитись.
Помітивши на подвір’ї єдину жінку і впізнавши її, він навіть не здивувався.
— Ви тут, доньє Кармен! Це добре!..
Потахе говорив з незворушним спокоєм; спиртні випари постійно тримали пікадора в стані такого очамріння, що, здавалося, його не може здивувати ніщо в світі.
— Ви бачили Хуана? — провадив Потахе. — Він улігся під самою мордою у бика. Ніхто не здатен зрівнятися з цим хлоп’ягою… Сходіть подивіться на нього, сьогодні він чудеса показує.
Потахе покликали до лазарету. Поранений пікадор хотів поговорити з товаришем, перш ніж його повезуть до лікарні.
— До побачення, донье Кармен. Піду погляну, чого треба тому бідоласі. Кажуть, у нього черепок луснув, коли він гепнувся. Вже йому не сідати на коня з пікою.
Кармен утекла під аркади; їй хотілося замружитись, щоб не бачити огидного видовища; її нудило, але вона ніяк не могла відірвати погляду від червоних потоків крові.
«Учені мавпи» вели за повіддя покалічених коней; нутрощі волочилися по землі, з-під хвостів од болю й страху струменями бризкали рідкі екскременти.
Побачивши напівдохлих шкап, старший конюх замахав руками й затупотів ногами в нападі гарячкової діяльності.
— Готуйся, хлопці! — закричав він своїм помічникам. — Сюди його! Сюди!
Остерігаючись копит ошалілого від болю коня,
