Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Якось увечері її наче щось підштовхнуло звернути в завулок за рогом будівлі «Таґґарт…», щоб востаннє глянути на офіс фірми «Лінія Джона Ґолта»; без жодної конкретної мети… «Просто подивлюся», — подумала Даґні.

Уздовж тротуару поставили дощаний паркан, стару будівлю готувалися руйнувати: вона вже не витримувала натиску часу. Зайшовши за паркан у світлі вуличного ліхтаря, що колись був відкинув тінь незнайомця на бруківку, вона зазирнула до вікна свого кабінету. Від першого поверху нічого не залишилося; перегородки зірвано, зі стелі звисали зламані труби, на підлозі — гори сміття. Дивитися не було на що.

Вона запитала якось у Ріардена, чи він, бува, не приходив весняної ночі до цієї будівлі й чи не стояв біля дверей, долаючи бажання ввійти. Та ще не почувши відповіді, зрозуміла, що його тут не було. Даґні не знала, чому поставила йому це запитання. Не знала також, чому цей спогад досі її бентежить.

За вікном її кімнати в чорному небі висіла освітлена сторінка календаря — немов маленька етикетка на валізі з написом: друге вересня. Даґні виклично всміхнулася, пригадуючи ті перегони, що вона їх улаштувала його світляним сторінкам. «Мене вже не обтяжують терміни, — подумала вона. — Ані термінів, ані перепон, ані меж».

У замку її вхідних дверей прокрутився ключ; вона чекала, хотіла почути цей звук.

Ріарден увійшов, як уже багато разів раніше, повідомивши про свій візит лише обертом взятого в неї ключа. Сталим, уже звичним для неї рухом, він кинув на крісло пальто і капелюх; на ньому був офіційний вечірній костюм.

— Привіт, — мовила вона.

— Весь час чекаю вечора, коли тебе не буде вдома, — відповів на її привітання.

— Тоді довелося б телефонувати в контору «Таґґарт Транс-континенталь».

— Завжди? І більше нікуди?

— Генку, ревнуєш?

— Ні. Цікаво просто, що я тоді відчуватиму.

Він дивився на неї з протилежного кінця кімнати. Почав поволі наближатися, навмисне розтягуючи це задоволення. На Даґні була сіра офісна спідниця і напівпрозора біла блузка чоловічого крою, що розширялася над талією, підкреслюючи лінію стегон; світло від лампи в неї за спиною цілком вимальовувало перед Ріарденом контур її витонченого тіла.

— Як минув банкет? — поцікавилася вона.

— Чудово. Я втік за найпершої нагоди. Чому ти не прийшла? Тебе запрошували.

— Не хотіла, щоб нас бачили разом.

Ріарденів погляд показав, що він розуміє причину. Потім його обличчя здригнулося і він весело всміхнувся.

— Ти багато втратила. Національна рада металургів більше тебе не мордуватиме спілкуванням зі мною, як із почесним гостем. Якщо, звісно, цього можна буде уникнути.

— А що сталося?

— Нічого. Крім огрому промов.

– І ти витримав це тяжке випробування?

— Ні… Точніше, так, але не зовсім… Я планував отримати задоволення.

— Принести щось випити?

— Якщо твоя ласка.

Даґні вже обернулася, та Ріарден зупинив її, взявши ззаду за плечі; повернув до себе її голову і поцілував у вуста. Коли відірвався від неї, Даґні жестом авторитарної власниці знову притягнула його до себе, ніби наголошуючи на своєму праві на нього. І лише потім ступила вбік.

— Ну її, ту випивку, — мовив Ріарден. — Мені не надто й хочеться; приємно просто, що ти про мене дбаєш.

— Чудово, от і дозволь про тебе подбати.

— Не треба.

Він усміхнувся і витягнувся на канапі, поклавши потилицю на схрещені зап’ястя. Почувався, як удома; іншої домівки в нього, схоже, ніколи й не було.

— Розумієш, найгіршою частиною банкету стало те, що присутніх об’єднувало єдине бажання — якнайшвидше від нього спекатися, — сказав Ріарден. — Але я не розумію, якого милого його взагалі було влаштовувати. Зради чого так старатися — задля мене?

Даґні простягнула Ріарденові пачку цигарок, а потім послужливо піднесла запальничку. Відповівши усмішкою на його смішок, присіла на бильце крісла в протилежному кінці кімнати.

— Генку, а чому ти прийняв їхнє запрошення? Ти ж завжди гордував їхнім товариством.

— Не хотілося відхиляти пропозицію перемир’я — тим більше, після моєї перемоги, що вони її цілком усвідомлюють. До їхньої організації я ніколи не вступлю, але на запрошення стати почесним гостем мусив… словом, я гадав, що вони вміють достойно програвати. Вважав, що це шляхетно з їхнього боку.

— З їхнього боку?

— Думаєш, з мого?

— Генку! Після всього, що вони робили, намагаючись тебе спинити…

— Але я переміг, правда ж? Тому й подумав… Знаєш, я зовсім не тримав на них зла за те, що вони не відразу змогли роздивитися переваги мого металу… Адже, врешті-решт, вони це зрозуміли. Кожна людина вчиться, як уміє. На все свій час. Так, знаю, там було і боягузтво, і заздрість, і святенництво, але подумав, що все це лише поверхове — зараз, коли я переміг, до того ж так переконливо!.. Тому й вирішив: мене запросили, щоб засвідчити їхнє визнання металу, подякувати, а…

У цю коротеньку паузу Даґні всміхнулася; зрозуміла, що Ріарден хоче сказати: «…а за це я ладен пробачити будь-що і будь-кому».

— Але все було не так, — вів далі Ріарден. — Я не розумію їхніх мотивів. Навряд чи вони їх узагалі мали, хоча… Вони влаштували цей банкет не для того, щоб мене потішити, не щоб отримати від мене щось або хоч якось урятувати своє реноме перед публікою. Схоже, цей банкет не мав жодної мети, жодного сенсу. Раніше, ганячи метал, вони аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб його заборонити, але й зараз вони цілком байдужі до його долі. Навіть не бояться, що я витісню їх із ринку! Знаєш, на що був схожий цей банкет? Здавалося, їм просто хтось нараяв, що певні речі слід шанувати, до того ж саме в такий спосіб… І вони взялися робити все необхідне, мов привиди, бездумно повторюючи далекі відгомони минувшини. Я… Я просто не мав сили на це дивитися.

Даґні беземоційно зауважила:

— А ти ще вважаєш себе скупим!

Ріарден звів погляд; його очі здивовано просвітліли:

— Чому ти така люта на них?

Даґні похитала головою і, намагаючись приховати ніжність, відповіла:

— А ти хотів порадіти…

— Мабуть, так мені й треба. Я не мав ні на що сподіватися. Сам не знаю, чого мені хотілося.

— Зате я знаю.

— Ніколи не любив таких заходів. Хтозна, чому я вирішив, що цього разу все буде інакше… Знаєш, збираючись туди, я думав, що мій метал усе довкола змінив, навіть людей.

— Так, Генку, знаю!

— Словом, я пішов не за адресою… Пам’ятаєш, ти якось була сказала, що свята мають бути лише в того, хто має що святкувати?

Палахкий кінчик її цигарки застиг у повітрі; Даґні завмерла. Вона ніколи не розповідала йому про ту вечірку; ні про що, пов’язане з її домівкою. І за мить стиха мовила:

— Пам’ятаю.

— Я знаю, що ти хотіла цим сказати…