Українська література » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Читаємо онлайн Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
чоловікові:

— Покажете, як доїхати до заводу?

Той похмуро і байдужо подивився на гроші. Навіть не поворухнувшись, не простягнувши по них руки, не поставивши відер на землю. «Якщо на світі існує людина, цілком позбавлена жадібності, — подумала Даґні, — то ось вона».

— У нас тут гроші не ходять, — мовив він.

— Але ж ти якось заробляєш на життя?

— Ага.

— То що ж у вас замість грошей?

Чоловік поставив відра, немов допетрав, що не обов’язково гнутися під їхньою вагою.

— Ми грошима не користуємося, — мовив він, — просто міняємо одне на інше.

— А як ви торгуєте з людьми з інших міст?

— У нас не буває людей із інших міст.

— Важко вам жити.

— А вам що до того?

— Нічого. Просто цікаво. А чому ви нікуди не переїдете?

— У мого старого тут бакалійна лавка. Просто завод, ось, закрився.

— То чому ж ви не виїхали?

— Куди?

— Та будь-куди.

— Нащо?

Даґні подивилася на відра: дві прямокутні бляшані місткості з мотузками замість ручок; раніше це були каністри для мастила.

— Послухай, — попросив Ріарден, — покажи нам дорогу до заводу, якщо вона є.

— Доріг тут багато.

— А машина пройде?

— Мабуть.

– І яка?

Чоловік напружено замислився, намагаючись розв’язати проблему:

— Ну, якщо ви звернете ліворуч від школи і поїдете просто до кривого дуба, там і буде дорога, що цілком годиться для вашої машини, якщо тільки дощу не було кілька тижнів.

— А коли востаннє був дощ?

— Учора.

— А іншої дороги нема?

— Ну, якщо ви зможете проїхати Гансоновим пасовищем, а потім крізь ліс, там буде хороша міцна дорога, до самісінького потічка.

— А через потічок міст є?

— Нема.

— А інші дороги?

— Ну, якщо вам так треба дорога для машини, то по той бік Міллерового наділу є брукована дорога, кращої ви не знайдете, треба тільки звернути праворуч від школи і…

— Але ж вона веде не до заводу, так же?

— Так. До заводу не веде.

— Добре, — мовив Ріарден. — Доведеться самим шукати дорогу.

Він саме натискав на стартер, як у вітрове шкло влучив камінь; розійшлися тріщини. Малолітній шибеник, гидотненько реготнувши, сховався за рогом; звідусіль — з-за вікон, із різних сховків — вибухнув дитячий регіт.

Ріарден замалим не вилаявся. Чоловік мляво роззирнувся і нахнюпився. Стара дивилася на все без жодних емоцій. Вона стояла і мовчки спостерігала, як фотореактив, що фіксує зображення просто, щоб закарбувати його, геть не розуміючи того, що бачить.

Даґні вже кілька хвилин її роздивлялася. З безформної фігури не можна було ні визначити віку, ні стверджувати, що жінка свідомо махнула на себе рукою. До того ж, вона, схоже, була вагітна. Це було неймовірно, але придивившись уважніше, Даґні помітила, що волосся кольору пилюки досі ще не сиве, зморщок майже немає; старою її робили очі, згорблена спина, човглива хода.

Даґні запитала:

— Скільки тобі років?

Жінка глянула на неї без образи, ніби просто почула дурнувате і безглузде запитання.

— Тридцять сім, — відповіла вона.

Вони вже від’їхали на кілька кварталів, аж Даґні вголос вжахнулася:

— Генку, ця жінка лише на два роки старша за мене!

— Так.

— Мати Божа! Як їм вдалося до такого докотитися?

Він стенув плечима:

— А хто такий Джон Ґолт?

Останнє, що вони побачили, виїжджаючи з містечка, був рекламний щит. Зображення досі вгадувалося на ошматтях паперу; яскраві колись фарби на ньому перетворилися на смертельну сірість. Рекламовано було пральну машину.

За містечком, далеко у полі, повільно рухався дядько, постать якого спотворювала несамовита потуга: він тягнув плуг.

До моторобудівного заводу компанії «Двадцяте сторіччя» вони дісталися за дві години, хоча до нього було три з невеликим гачком кілометри. Піднявшись на пагорб, зрозуміли, що мандрівка була марна. На дверях головного входу висів іржавий замок. Зате у величезних вікнах зяяли розколини, тож завод був відкритий для всіх і всього — бабаків, кроликів і сухого листя, що всередині його було пребагацько.

Завод випатрали вже давно. Великі верстати евакуювали цивілізовано — в бетонній долівці досі були охайні отвори від кріплень. Решту розграбували злодії, не залишивши нічого, крім сміття, яким би знехтував найпослідущіший волоцюга — купа проіржавілих уламків металу, розтрощених дощок, тиньку, битого шкла; а втім, були ще сталеві сходи, надійні й міцні, що рівними обертами здіймалися до даху.

Вони зупинилися в просторій залі; з дірки в даху навскоси падав промінь світла, дзвінкі виляски їхніх кроків танули десь вдалечині між шерег порожніх приміщень. Сполохана пташка затріпотіла між сталевими балками і вилетіла через дірку в даху.

— Огляньмося про всяк випадок, — запропонувала Даґні. — Пройдись майстернями, а я перевірю флігелі. Тільки швидше.

— Краще не блукай тут сама. Хтозна, чи безпечна тут підлога і сходи.

— Дурниці! Я добре орієнтуюся на заводах і знаю, що цікавить лахмітників і мародерів. Просто хочеться швидше звідси вшитися.

Йдучи мовчазними цехами, де під стелею висіли іржаві захвати сталевих кранів, помічаючи над головою досконалі геометричні лінії, вона намагалась примусити себе дивитися на них, хоча насправді не хотіла нічого бачити.

Це було схоже на аутопсію тіла коханого. Стиснувши зуби, Даґні роззиралася, ніби водячи променем прожектора. Йшла швидко — затримуватися тут не було жодної потреби.

Зупинилася лише в одній кімнаті. Мабуть, колишній лабораторії. Зацікавила дротяна котушка, що стирчала з купи сміття. Даґні ніколи досі не бачила такого візерунка обмотки, але він видався їй знайомим, ніби виник із якогось випадково вцілілого спогаду. Вона смикнула котушку, але та навіть не зрушилася: схоже, була частиною похованого в купі мотлоху механізму.

Приміщення цілком могло бути колись експериментальною лабораторією, якщо лише вона правильно зрозуміла призначення залишків обладнання на стіні: величезного куписька електродів, шматків важкого кабелю, свинцевих труб, скляних рурок, вбудованих шаф без поличок і дверей. У купі мотлоху було багато битого скла, гуми, пластмаси, а також уламки сланцю, що його зазвичай використовують для графітових ізоляторів. По підлозі було розкидано аркуші паперу, що вочевидь належали колишнім власникам цього приміщення: пакети з-під поп-корну, пляшка з-під віскі, єговістський часопис.

Даґні ще раз спробувала витягти котушку із завалів сміття, але пристрій знову не зрушив із місця. Присівши, вона взялася розгрібати мотлох. Вона примудрилася порізатися і дико забруднитися, перш ніж випросталася та роздивилася свою знахідку. Це були залишки розламаного електромотора. Більшості частин не було, але ті, що залишалися, давали повне уявлення про колишню форму і призначення.

Даґні ніколи досі не бачила нічого схожого на цей мотор.

Вона не могла остаточно зрозуміти особливостей і функцій, які двигун мав би виконувати.

Уважно обдивилася чорненькі трубки і дивної форми контакти, намагаючись визначити їхнє призначення, перебираючи подумки всі відомі типи двигунів і всі можливі режими роботи їхніх частин.

Ніщо з того, що вона знала, не відповідало цій моделі,

Відгуки про книгу Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: