Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

у нього купу грошей, значно більше, ніж можна було сподіватися витягти з тої старої руїни. Коли завод розорився, це стало останньою соломинкою, що зламала Лоусону хребет. Банк загуркотів через чотири місяці, — мер зітхнув. — Це була справжня катастрофа для тутешніх людей. Усі вони тримали свої заощадження в «Національному…»

Мер Баском скорботно глянув за парапет на своє містечко.

Тицьнув великим пальцем у бік сивої прибиральниці, яка, рачкуючи, відтирала сходи будинку.

— От хоча б ця жінка. Була солідна, забезпечена родина. Її чоловік був власником крамниці, тканиною торгував. Кайлував усе життя, щоб забезпечити її старість, і перед смертю нарешті досягнув мети, але гроші поклав у «Національний громадський банк»…

— А хто керував заводом, коли він розорився?

— Якась скоростигла корпорація «Об’єднані послуги». Мильна бульбашка. Виникла з нічого і пішла в нікуди.

– І де зараз її члени?

— А де рештки луснутої мильної бульки? Шукай їх по всіх Сполучених Штатах. Спробуй, знайди.

— А Юджин Лоусон де?

— А, цей? Із ним повний порядок. Знайшов собі роботу у Вашингтоні — в «Бюро економічного планування і національних ресурсів».

Ріардена все-таки охопили емоції, він рвучко зірвався на ноги, але опанував себе і ввічливо подякував:

— Вельми корисна інформація. Дякую.

— Приємно було познайомитися, друже, приємно познайомитися, — мовив мер Баском. — Гадки не маю, що ви шукаєте, але, повірте, воно не вартує ваших зусиль. Із цього заводу нічогісінько не витягнеш.

— Я ж вам уже казав, що ми шукаємо давнього друга.

— Як знаєте. Мабуть, дуже хороший був друг, якщо ви так старанно шукаєте його з цією чарівною леді, яка, здається, не ваша дружина…

Даґні помітила, як сполотнів Ріарден, у нього навіть вуста побіліли.

— Прикусіть свій брудний язик… — почав був він, але Даґні ступила до мера.

— А з чого це ви взяли, що я йому не дружина? — незворушно запитала вона.

Ріарденова реакція добряче здивувала мера Баскома; репліку свою він кинув не зі зла, а просто, щоб продемонструвати власну кмітливість, а також — як дружню шпильку від такого ж грішного колеги.

— Леді, я чимало бачив у житті, — цілком добродушно мовив він. — Коли одружені люди дивляться одне на одного, в їхніх очах не видно думок про ліжко. Людям властиво одне з двох — вони або дотримуються моральних принципів, або насолоджуються життям. Одночасно одного й іншого просто бути не може.

— Я поставила йому запитання, — звернулася вона до Ріардена, щоб випередити черговий спалах емоцій, — і він мені цілком вичерпно пояснив свої міркування.

— Я порадив би вам, леді, — пробурчав мер Баском, — придбати собі обручку в дешевій крамничці. Носіть її. Нічого не гарантує, але часом зараджує.

— Дякую, — відповіла вона, — прощавайте.

Вона була підкреслено спокійна, тому Ріарден покірно вирушив за нею до машини.

Від’їхавши від містечка вже кілька кілометрів, не дивлячись на неї, Ріарден тихо і розпачливо мовив:

— Даґні, Даґні, Даґні… Мені так шкода!

— А мені — ні.

За кілька хвилин, почекавши, поки він себе опанує, вона сказала:

— Ніколи не слід сердитися на людину за правду.

— Саме ця правда не мала до нього жодного стосунку.

— Нам із тобою цілком байдужа його думка.

Він процідив крізь зуби, не відповідаючи на її репліку, а так, ніби болюче почуття мимоволі втілилося в слова:

— Я не зміг уборонити тебе від цього нікчемного, підлого…

— Мене не потрібно захищати.

Ріарден промовчав, не подивившись на неї.

— Генку, перегнівавшись — завтра чи наступного тижня — пригадай слова цієї людини й поміркуй: можливо, вони слушні?

Він обернувся до неї, але знову промовчав.

Заговорив уже значно пізніше: втомлено, але спокійно.

— Ми не можемо зателефонувати до Нью-Йорка і викликати сюди своїх інженерів, щоб обшукати завод. Ми не можемо зустрітися з ними тут. Ми не можемо зізнатися, що знайшли двигун разом… Я не врахував цього там, у лабораторії.

— Щойно ми знайдемо телефон, я зателефоную Едді. Попрошу відрядити двох інженерів із нашої фірми. Я відпочиваю тут сама, в мене відпустка — більше вони нічого не знають, бо їм не потрібно це знати.

Лише за кількасот кілометрів їм вдалося натрапити на міжміський телефон. Коли вона привіталася з Едді Віллерсом, він зойкнув, почувши її голос.

— Даґні, Боже милий, де ти зараз?

— У Вісконсині. А що сталося?

— Я не знав, де тебе шукати. Негайно повертайся. Мерщій, якнайшвидше.

— Та що там скоїлося?

— Поки нічого. Але заварюється таке, що… Краще негайно втрутитися, якщо тобі лише вдасться це зробити. Якщо це взагалі можливо.

— Та що таке?

— Хіба ти не читала газет?

— Ні.

— Я не можу пояснити тобі все по телефону. Не можу гаяти часу на деталі, їх забагато. Даґні, ти скажеш, що я з глузду з’їхав, але здається, вони збираються знищити Колорадо.

— Повертаюся негайно, — мовила вона.

Під вокзалом «Таґґарт», у граніті Мангеттену, було пробито тунелі, що їх використовували як бічні лінії в час, коли потяги, перестукуючи колесами, розбігалися всіма артеріями термінала протягом усієї доби. З часом, через скорочення руху, потреба в них зменшилася; закинуті бічні тунелі почали нагадувати пересохлі річища, і лише кілька ліхтарів досі горіло на гранітних склепіннях над покинутими іржавіти рейками.

Даґні залишила уламки двигуна в одному з підвалів, улаштованому в тунелі, в якому колись було встановлено резервний електричний генератор. Його вже давно звідти забрали. Вона не йняла віри жалюгідним молодикам із дослідницького відділу своєї фірми; серед них було хіба що двоє притомних інженерів, здатних оцінити її знахідку. Поділившись із ними таємницею, вона відрядила їх у Вісконсин — обшукати завод. А потім надійно сховала двигун, щоб ніхто і здогадатися про нього не зміг.

Коли робітники спустили двигун униз, до підвалу, і забралися звідти, вона вже хотіла було йти за ними, замкнувши сталеві двері, аж раптом застигла з ключем у руках, ніби тиша і самотина нагадали про проблему, що давно вже перед нею постала; немов прийшов час щось вирішувати.

Службова машина чекала на одній із вокзальних колій, на платформі, приєднаній до потяга, що за кілька хвилин вирушав до Вашингтона. Даґні домовилася про зустріч із Юджином Лоусоном, але вирішила відкласти її, щоб розв’язати проблеми, на які наразилася в Нью-Йорку, повернувшись сюди на заклик Едді.

Вона гарячково міркувала, але не могла уявити ні самої битви, ні її правил, ні знайти зброї. Почувалася нехарактерно безпорадною; вона ніколи не боялася проблем, не боялася приймати рішень, але зараз зіштовхнулася не з подіями та людьми, а з якимсь туманом, що не мав ані назви, ані визначення, в якому лише клубочилося, набуваючи форми, дещо невидиме, схоже на згустки у в’язкій рідині. Здавалося, вона може дивитися лиш упівока і лише вгадувати обриси біди, що насувалася, не маючи змоги повернутися до неї обличчям, сфокусувати погляд.

Профспілка