Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Ріарден відповів повільно, карбуючи кожне слово:

— Чому досі немає руди?

— А я тут до чого? Не хочу нічого й слухати, бо це не моя провина. Я здатен керувати копальнею не гірше за тебе, аж ніяк не гірше, і я зробив усе так, як робив і ти, але не знаю, чому весь час щось іде не так. Я не можу відповідати за непередбачені обставини.

— Кому ти відправив руду минулого місяця?

— Я збирався доправити тобі твою частину, справді збирався, але що я мав робити, якщо ми втратили десять робочих днів через нещадну зливу на всій півночі Міннесоти — я хотів доправити тобі руду, і тому ти не маєш права обвинувачувати мене, бо я мав цілком щирі наміри.

— Щоб не зупиняти доменних печей, їх можна буде завантажити твоїми щирими намірами?

— Саме тому ніхто не хоче мати з тобою справ, навіть розмовляти! Ти не маєш нічого людського!

— Я довідався, що останні три місяці ти відправляєш руду не водою, озерними баржами, а залізницею. Чому?

— Бо я, врешті-решт, маю право робити свою справу так, як вважаю за потрібне.

– І яка ж тобі користь від додаткових витрат?

— А тобі що до того? Я не перекладаю на тебе своїх проблем.

— Що ти робитимеш, коли з’ясуєш, що ціни залізниці тобі вже не по кишені, а озерне судноплавство ти власноруч погубив?

— Не маю жодних сумнівів, що ти не здатен думати ні про що, крім своїх доларів і центів, проте деякі люди змушені керуватися ще й патріотичним і суспільним обов’язком.

— Яким обов’язком?

— Я вважаю, що така залізниця, як «Таґґарт Трансконтиненталь», відіграє величезну роль у добробуті країни, і бачу свій обов’язок перед суспільством у тому, щоб допомогти Джимові втримати його збиткову гілку в Міннесоті.

Ріарден схилився над столом; він почав бачити ланки у послідовності, що її досі не розумів.

— То кому ж ти продав руду минулого місяця? — спокійно перепитав він.

— Зрештою, це моя особиста справа, що…

— Оррену Бойлу, адже так?

— Яке ти маєш право вважати, що всю сталеливарну промисловість країни має бути кинуто на догоду твоїм інтересам і…

— Геть звідси, — мовив Ріарден. Увесь ланцюг він тепер бачив, мов на долоні.

— Ти неправильно мене зрозумів, я не хотів…

— Геть звідси.

Ларкін пішов.

А потім пішли дні та ночі метання всім континентом за допомогою телефону, телеграфу, літака. Ріарден обстежував занедбані рудні та копальні, що перебували на межі банкротства; провадив нашвидкуруч перемовини за столиками в темних закутках ресторанів із поганою репутацією. Дивлячись через столик на співрозмовника, він мав вирішити, якими грошима здатен ризикнути за цього конкретного випадку, роблячи висновки винятково з обличчя співрозмовника, з його манери поводитися та спілкуватися, ненавидячи обставини, через які мусив покладатися на порядність, як на подарунок, і все одно ризикуючи, віддаючи гроші невідь-кому в обмін на ілюзорні обіцянки, передаючи ніде не зареєстровані суми підставним власникам зруйнованих копалень — суми, що їх передавалося і приймалося крадькома, як серед злочинців; анонімні суми, що їх вкладалося у ненадійні контракти, коли обидві сторони усвідомлювали, що в разі ошуканства постраждає одурений, а не шахрай і злодій; суми, передані на те, щоб потік руди струмував і струмував у печі, а натомість витікали потоки розжареного до білого кольору металу.

— Містере Ріарден, — запитав комерційний директор його власної сталеливарні, — якщо так триватиме далі, куди піде ваш прибуток?

— Візьмемо тоннажем, — втомлено відповів Ріарден. — У нас необмежений ринок для ріарден-металу.

Комерційний директор був літній, сивий і сухий чоловік із серцем, яке, подейкували, було цілком налаштоване витискати максимальний прибуток із кожного пенні. Він мовчки стояв перед Ріарденом і дивився на боса холодно і понуро. Глибшої симпатії, ніж у його очах, Ріарденові бачити не випадало.

«Я не маю на це іншої ради», — думав Ріарден безсонними ночами. Він не вмів жити інакше, ніж платити за те, чого потребував, нічого не просити у природи, не розрахувавшись із нею власними зусиллями, не випрошувати нічого в людей, не розрахувавшись власною працею. «Де взяти іншу зброю, якщо вартість перестала вже нею бути?» — думав він.

— Кажете, необмежений ринок? — стримано перепитав комерційний директор.

Ріарден звів на нього погляд.

— Схоже, мені вже бракує розуму, щоб домовлятися у тому стилі, що популярний сьогодні, — мовив він, відповідаючи на невисловлене запитання, яке наче повисло над столом.

Комерційний директор похитав головою.

— Ні, містере Ріарден. Або так, або так. Один і той же мозок не здатен одночасно осягнути і те, і те. Або ви вмієте керувати своїм підприємством, або здатні хвацько оббивати пороги у Вашингтоні.

— Може, варто вивчити їхній метод?

— Ви не здатні таке опанувати, з цього не вийде нічого доброго. У вас немає шансів перемогти в таких іграх. Хіба ви цього не розумієте? Ви маєте дещо таке, що можна відібрати.

Залишившись сам, Ріарден уже вкотре відчув несамовитий напад люті — болісний, гострий і раптовий, мов удар струмом… Лють, що виникла одночасно з усвідомленням того, що не можна домовлятися і співпрацювати зі справжнім відвертим злом, яке не криється і яке не має жодного права жити, і яке навіть не намагається виправдати свого існування. І тієї миті, коли Ріарден відчув гостре бажання воювати і вбивати задля самозахисту, перед ним виникла тлуста, єхидно всміхнена пика мера Баскома і пролунав його протяжний голос: «… з цією чарівною леді, яка, здається, не ваша дружина».

Підстави для справедливої люті раптом вивітрилися, натомість виник біль стидкої покори. «Я не маю права осуджувати, — думав Ріарден, — не маю права обвинувачувати, не маю права гордо і чесно загинути в бою. Порушені обітниці, неозвучені бажання, зрада, брехня — все це на моєму сумлінні. То який же різновид гріхопадіння я маю право осудити? Який сенс міркувати про рівень морального занепаду? Хіба доречно торгуватися щодо кількості власного зла?»

Понуро сидячи за своїм столом, міркуючи про честь, що претендувати на неї він уже не мав права, про втрачене назавжди почуття справедливості, Ріарден і гадки не мав, що саме незламна чесність і непорушна гідність вибивали зараз із його рук останню зброю. Він опиратиметься грабіжникам, але лють і гнів уже погасли в нього в душі. Він битиметься, але як винний, як негідник із рештою негідників. Не промовляв цих слів, — їх повторював у ньому його моторошний, потворний біль: «Хто я такий, щоб першим кинути камінь?»

Почуваючись дедалі гірше, він схилився на стіл… «Даґні, Даґні, якщо я мушу заплатити за тебе таку ціну, — я її заплачу». Комерсант до кісткового мозку, він не знав іншого закону, крім