Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Даґні відвернулася, бо вже не мала сили дивитися на ці драглисті вологі губи.
На постаменті в кутку кабінету лежав уламок каменя, на якому було викарбовано єгипетські ієрогліфи… В ніші неподалік розчепірила шість павучих рук індуська богиня… На стіні висіла несамовито складна математична діаграма — щось на кшталт прейскуранта «Замовлень поштою».
— Тож, якщо вас непокоїть доля власної залізниці, міс Таґґарт — а в цьому я не маю жодних сумнівів, — через певні ймовірні події, відверто скажу, що, хоча насамперед переймаюся добробутом країни, задля якого, не вагаючись, покладу на вівтар будь-чиї прибутки, я все-таки ніколи не був глухий до волань про допомогу і…
Поглянувши на Лоусона, Даґні зрозуміла, що саме цього він і чекає від неї, незалежно від актуальної для нього на цей момент мети.
— Я не збираюся обговорювати справ своєї залізниці, — повторила вона щонайстриманіше, хоча вже ледь не волала з огиди. — Якщо ви маєте стосовно цього особливу думку, звертайтеся до мого брата, містера Джеймса Таґґарта.
— Вважаю, що в такий складний час не варто втрачати унікальної нагоди викласти свою позицію перед…
— Може, у вас збереглись якісь матеріали щодо цього заводу?
Даґні сиділа прямо, міцно стискаючи кулаки.
— Які там матеріали? Я вже, здається, вам казав, що, коли банк збанкротував, втратив усі свої заощадження, — Лоусон розслабився, його остаточно перестала цікавити ця розмова. — Але не шкодую. Я позбувся лише матеріальних благ, зате вперше в історії постраждав за ідею. Мене занапастили людські егоїзм і зажерливість. Я не зміг запровадити любов і братерство лише в одному невеличкому штаті, оточеному величезним натовпом, який прагне лише наживи і мріє хапонути зайвий долар. Це не моя провина. Але вони мене не здолали. Мене неможливо зупинити. Я борюся — глобально — за право служити своїм братам, людям. Кажете, матеріали, міс Таґґарт? Свої матеріали, пам’ять про себе, я залишив у серцях бідняків із Медісона, які до знайомства зі мною не мали жодного шансу.
Даґні не хотілося бовкнути зайвого, але не стрималася: пригадала стару прибиральницю, яка рачкувала, відмиваючи сходи.
— А чи бачили ви, на що перетворився той край зараз? — запитала вона.
— Я в цьому не винен! — вигукнув він. — Це все багатії, які вчепилися в свої гроші й не побажали пожертвувати ними, щоб урятувати мій банк та народ Вісконсину! Ви не маєте мені докоряти! Я втратив чистісінько все!
— Містере Лоусон, — тамуючи огиду, Даґні таки примусила себе поставити ще одне запитання, — можливо, вам вдасться пригадати бодай ім’я людини, яка очолювала корпорацію, що володіла цим заводом? Корпорацію, якій ви позичали гроші. Вона називалася «Об’єднані послуги». Хто був її президентом?
— А, отой? Пригадую. Лі Гансекер. Вельми достойний молодик, який вскочив у жахливу халепу.
— Де він зараз? Маєте його адресу?
— Здається, він мешкає десь в Орегоні. Ґренджвілль, Орегон. Мій секретар дасть вам його точну адресу. Але… Навіщо він вам? Міс Таґґарт, якщо ви намагатиметеся зустрітися з містером Веслі Моучем, то маєте знати, що він дуже уважно ставиться до моєї думки стосовно залізниць і всього такого…
— Не маю жодного бажання бачитися з містером Моучем, — підводячись, мовила Даґні.
— Тоді не розумію… мети вашого візиту до мене…
— Намагаюся розшукати одну людину, яка працювала в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя».
— Нащо вам та людина?
— Хочу запропонувати йому роботу на своїй залізниці.
Лоусон недовірливо і дещо обурено розвів руками.
— Коли на кін поставлено такі важливі питання, ви гайнуєте час, шукаючи якогось найманого працівника? Запевняю, доля вашої залізниці значно більше залежить від містера Моуча, ніж від будь-якого працівника, навіть найкращого.
— До побачення, — попрощалася Даґні.
Вона вже зібралась виходити, аж раптом Лоусон істерично верескнув надщербленим голосом:
— Ви не маєте жодного права мене зневажати!
Даґні зупинилася і глянула на нього.
— Я не висловлювала про вас своєї думки.
— Я ні в чому не винен, бо втратив свої гроші, втратив свої гроші задля спільного блага і хорошої справи. Я робив усе з чистим серцем. Я нічого не прагнув для себе особисто. І зараз можу пишатися тим, що за все своє життя ні з чого не мав жодного прибутку!
Вона відповіла спокійним і рівним голосом, в якому лунало неприховане знущальне співчуття:
— Містере Лоусон, мушу визнати, з усіх зізнань, на які здатна людина, ця ваша заява, як на мене, найганебніша.
— Я ніколи не мав шансу! — убурювався Лі Гансекер.
Він сидів посеред кухні за столом, заваленим паперами.
Його обличчя потребувало бритви, а сорочка — прання. Визначити його вік було проблематично: опухле обличчя було порожнє, здавалося, життєві негаразди оминули його, хоча каламутні очі і сивувате волосся свідчили про втому. Насправді йому було лише сорок два роки.
— Ніхто не надав мені шансу. Мабуть, вони зараз тішаться з того, який я став. Не думайте, я все чудово розумію. Мене ошукали, позбавивши того, що мені належить від народження. І нехай не вдають благодійників. Це банда смердючих лицемірів.
— Ви про кого? — запитала Даґні.
— Про всіх, — заявив Лі Гансекер. — Усі люди за натурою — гади, і не має сенсу вдавати, що це не так. Справедливість? Ха-ха! Погляньте на це!
Він широким жестом обвів помешкання.
— Таку людину, як я, запхнули сюди!
Був лише полудень, але здавалося, що сутінки вже сходять над повислими вибляклими дахами і оголеними деревами цього дивного передмістя: наче й не містечко, але й селом його не можна було назвати. Стіни цієї кухні, здавалося, ввібрали в себе темряву та вологу. В мийці височів стосик брудного посуду, не помитого після сніданку; на плиті в баняку булькало якесь вариво: від пари, що здіймалася над ним, несло жирним дешевим м’ясом; запилюжена друкарська машинка стояла на столі посеред купи паперів.
— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», — сказав Лі Гансекер, — була одна із найкращих в історії американської промисловості. А я — її президент. Цей завод був мій. Але мене позбавили шансу.
— Але ж президентом були не ви. Як я знаю, ваша корпорація називалася «Об’єднані послуги»?
— Так, але це одне і те ж. Ми купили той завод і планували працювати не гірше, ніж вони колись. Навіть краще. Ми мали для цього всі ресурси. До того ж хто такий той Джед Старнс? Та він ніхто, звичайний собі механік із глушини. Знаєте, з чого він починав? Він виник нізвідки. А моя родина колись належала до нью-йоркських чотирьох сотень. Дід був членом Національних законодавчих зборів. І не я винен, що батько не спромігся купити для мене машину, коли відправив учитися. А в решти хлопців авто були. Моя сім’я
