Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Його вчинку так і не зрозуміли, жодних даних щодо особистої долі Маллігана та долі його багатомільйонних статків не знайшли. Людина зникла разом із грошима, наче їх ніколи і не було. Він нікого не попередив про своє рішення; ланцюжка подій, що здатні були пояснити причину, теж не вдалося вибудувати. Люди дивувались. Якби він хотів відійти від справ, то міг би неймовірно вигідно продати свій бізнес, а не нищити його. Відповіді не знав ніхто. Малліган не мав ані сім’ї, ані друзів. Його прислуга нічого не знала: того ранку він, як завше, вийшов із дому і просто не повернувся; більше ніхто нічого не знав.

Багато років поспіль Даґні сприймала його зникнення, як щось страшне і немислиме: так, ніби за одну ніч безслідно зник якийсь із нью-йоркських хмарочосів, залишивши по собі лише пустку на розі двох вулиць. Така людина як Малліган, із таким капіталом, що він забрав із собою, просто не могла безслідно зникнути; хмаросяг не здатен загубитися, він завжди височітиме над тим лісом чи рівниною, де вирішив прихиститися; навіть якщо його зруйнувати, залишиться переконлива купа уламків. Але Малліган таки зник, і за сім років, що минули відтоді, серед безлічі чуток, здогадів, теорій та казочок для журнальних додатків, серед свідчень начебто очевидців, які бачили його в різних куточках планети, не було жодного переконливого пояснення.

З-поміж усіх оповідок одна була така безглузда, що Даґні мало не повірила, хоча все, що люди знали про вдачу Маллігана, жодним чином її не підтверджувало. Казали, начебто весняного ранку, коли він зник, останньою його бачила старенька квітникарка, яка торгувала на перехресті біля «Банку Маллігана». Вона запевняла, що він зупинився і купив букетик перших того року пролісків, і щасливішого обличчя вона ще зроду не бачила; Малліган здавався юнаком на шляху неймовірного і безмежного життєвого простору; на його обличчі не було жодних ознак болю і негараздів прожитих років, сама лише радість, молодече завзяття і спокій. Букет він узяв у якомусь раптовому пориві та ще й по-змовницькому підморгнув старій, а потім сказав:

— А знаєте, я завжди все це страшенно любив… Люблю жити, — вона сторопіло подивилася на нього, а він пішов собі, перекидаючи букет із руки в руку, немов м’ячик, — плечистий, стрункий у своєму дорогому пальті солідного бізнесмена, — зникнувши зрештою серед прямокутних, гладких прямовисів адмінбудівель, у вікнах яких вигравало сонце…

— Мідас Маллігон був гріховодний сучий син. На його серці назавжди було викарбовано знак долара, — із хмарки ядучих бульйонних випарів провадив Лі Гансекер. — Усе моє майбутнє залежало від якихось жалюгідних п’ятисот тисяч доларів. Для нього це була дрібниця, але коли я попросив у нього позику, він мені відмовив. Начебто через відсутність гарантій. Але де мені було взяти ті гарантії, якщо ніхто не давав мені шансів? Чому він позичав гроші абикому, лише не мені? Це ж дискримінація. Ще й познущався, сказавши, що через колишні невдачі мені не можна доручити навіть овочевий лоток, не кажучи вже про моторобудівний завод. А які-такі невдачі? У чому я винен, коли неосвічені продавці овочів відмовилися купувати в мене картонні коробки? Яке він має право судити про мої здібності? Чому моє майбутнє мало залежати від забаганки самодура-монополіста? Я не збирався спокійно таке терпіти, не міг забути такої наруги. Я подав на нього до суду.

— Що-що?

— Саме так, — гордо мовив Гансекер. — Я подав позов. Не сумніваюся, що це може видатися дивним у ваших відсталих східних штатах, але в Іллінойсі був один дуже гуманний і прогресивний закон, який міг мені зарадити. Це був перший такий позов, та мені трапився кмітливий і ліберальний адвокат, який погодився допомогти. У законі йшлося про «виняткову економічну потребу». Він забороняв дискримінувати людей, якщо йшлося про засоби на існування. Закон захищав переважно поденників, але ж його можна було використати для захисту власних інтересів і мені з партнерами. Тому ми звернулися до суду, розповіли про колишні невдачі, а я процитував слова Маллігана про те, що він не доручив би мені й овочевого лотка. І ми зрештою довели, що ніхто з членів «Об’єднаних послуг» не має ані престижу, ані кредиту — жодних засобів для існування. Тому купівля моторобудівного заводу — це єдиний шанс заробити на життя, й Мідас Малліган не мав жодного права нас дискримінувати. Отже, згідно з законом, ми мали повне право вимагати в нього позики. Закон був цілком на нашому боці, але на розгляді позову головував суддя Наррангасетт. Це один із тих допотопних святенників у мантії, які чинять винятково з математичних міркувань, ігноруючи людські стосунки. Він скидався на мармурову статую, як ота, що з зав’язаними очима. Зрештою наказав присяжним винести вирок на користь Мідаса Маллігана, та ще й огидно прокоментував наші з партнерами дії. Але ми подали апеляцію, і він змушений був змінити вирок, наказавши Маллігану видати нам позику на наших умовах. На виконання йому дали три місяці, але сталося непередбачене. Він безслідно зник разом зі своїми грошима. В його банку не лишилося й пенні, яким можна було відшкодувати наші законні вимоги. Ми витратили купу грошей на детективів, намагаючись його розшукати — всі так би вчинили, — проте довелося здатися.

«Ні, — думала Даґні, — ця історія, за винятком блювотного присмаку, не краща й не гірша за ту численну гидоту, що її з року в рік доводилося витримувати Мідасу Маллігану. Через аналогічні вироки він зазнав чималих втрат. Правила та постанови, позбавлені здорового глузду, вилилися йому в кругленькі суми; він стійко долав усі негаразди, боровся і працював іще завзятіше; навряд чи цей випадок здатен був його зламати».

— А що сталося з суддею Наррангасеттом? — якийсь підсвідомий здогад примусив її поставити це запитання. Цього суддю вона теж не знала, але запам’ятала його ім’я, що було пов’язане з найрізноманітнішими судовими справами. Зрозуміла раптом, що давно вже про нього не чула.

— Пішов у відставку, — відповів Лі Гансекер.

— Справді? — зойкнула Даґні.

— Ага.

– І коли?

— Приблизно через півроку після нашого процесу.

– І що ж він робить зараз?

— Хтозна. Відтоді про нього нічого більше не чути.

Помітивши легкий переляк на обличчі гості, Гансекер здивувався, хоча пояснити емоцію не могла й сама Даґні: це почуття теж виникло інтуїтивно.

— Будь ласка, розкажіть мені про цей моторобудівний завод, — вичавила з себе Даґні.

— Юджин Лоусон із «Національго громадського банку» в Медісоні надав нам нарешті кредит на купівлю заводу. Але він виявився жахливим жмикрутом,