Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Їй відчинила сивувата жінка, яка мала такий шляхетний вигляд, аж Даґні не відразу зауважила, що на господині звичайнісінький домашній халат.
— Чи можу я поспілкуватися з містером Вільямом Гастінґсом? — запитала Даґні.
Жінка кинула на неї короткий, але уважний, допитливий і серйозний погляд.
— А як вас звуть?
— Мене звуть Даґні, я із «Таґґарт Трансконтиненталь».
— О! Проходьте, будь ласка. Я — місіс Вільям Гастінґс.
У кожному мовленому нею слові вчувалася насторога, ввічлива нашорошеність. Вона поводилася люб’язно, але не всміхалася.
Оголені дерева обабіч узвозу, що вів до її скромного будинку, розташованого в промисловому передмісті, врізалися в холодне яскраво-синє небо. Стіни вітальні було обшито сріблясто-сірою тканиною; сонце вигравало на кришталевій підставці під лампою з білим абажуром; з-за відчинених дверей було видно білі, в червоні горохи, шпалери на кухні.
— Міс Таґґарт, ви з моїм чоловіком були колегами?
— Ні, я не була знайома з містером Гастінґсом. Але хотіла перебалакати з ним щодо надзвичайно важливого для мене питання.
— Мій чоловік уже п’ять років, як помер.
Даґні розчаровано заплющила очі; отже, людина, яку вона так довго шукала, саме тут і жила, а Ріарден угадав: винахідник помер, і саме тому його двигун опинився в купі сміття.
— Мені страшенно прикро, — мовила вона одночасно до себе і до місіс Гастінґс.
В усмішці, яка дещо пом’якшувала риси місіс Гастінґс, прочитувалася туга, проте на обличчі не було відбитку трагедії, — лише рішучість і впокорене спокійне світло.
— Місіс Гастінґс, чи можна у вас дещо запитати?
— Звісно, прошу, сідайте.
— Ви щось знали про наукову діяльність свого чоловіка?
— Дуже мало. Точніше, нічого. Вдома він ніколи не розповідав про свою роботу.
— Він колись був головним інженером моторобудівної компанії «Двадцяте сторіччя»?
— Так, він працював там за контрактом вісімнадцять років.
— Саме про це я й хотіла розпитати, а також, чому містер Гастінґс звільнився з компанії. Чи знаєте ви, що сталося на заводі?
Жінка сумно і скептично всміхнулася.
— Я й сама хотіла би про це дізнатися, — мовила вона. — Та боюся, це назавжди залишиться загадкою для мене. Я знаю, чому мій чоловік звільнився з заводу. Це сталося через моторошну організацію праці, започатковану спадкоємцями Джеда Старнса. Він не зміг працювати з тими людьми. Але там сталося ще щось. Мені завжди здавалося, що на заводі відбулося таке, про що він не хотів мені казати.
— Для мене важливий будь-який натяк на те, що там могло скоїтися.
— На жаль, я не маю жодного такого натяку. Я намагалася довідатись, але здалася, так нічого не збагнувши і не з’ясувавши. Коли мій чоловік покинув «Двадцяте сторіччя», ми переїхали жити сюди, і він очолив інженерний відділ «Акма Моторс». Тоді це був дуже успішний концерн. Робота подобалася чоловікові. Він ніколи не потерпав від внутрішніх протиріч, не сумнівався у своїх вчинках, був гармонійною людиною. Та коли ми переїхали з Вісконсина, мені весь рік здавалося, наче щось його мучить, наче він намагається впоратися з особистою нерозв’язаною проблемою. Якось уранці він прийшов до мене і сказав, що звільнився з «Акма Моторс» і збирається покинути свою справу. Але ця робота була його життям, він її любив. Однак, він здавався спокійним, упевненим і щасливим — уперше відтоді, як ми переїхали. Він попросив мене не розпитувати про причини свого рішення. Тому я не протестувала і не ставила запитань. Ми мали дах над головою, сякі-такі заощадження, щоб скромно прожити на них до смерті. Я так нічого й не дізналася. Тут було тихо, спокійно і щасливо. Здавалося, що він глибоко чимсь задоволений; такого дивовижно ясного духу я ніколи досі в нього не помічала. В його поведінці не було нічого дивного. Хіба що іноді, дуже рідко, він ішов, не кажучи мені, куди саме. Останніх два роки свого життя, влітку, він на місяць виїздив із дому, і теж не казав мені, куди їде. Але загалом жив, як завжди. Багато працював, у підвалі нашого будинку обладнав для себе наукову лабораторію. Не знаю, куди він подів папери та експериментальні моделі. Після його смерті мені не вдалося нічого знайти. П’ять років тому він помер від серцевого нападу, — в нього і раніше виникали з цим проблеми.
Даґні безнадійно запитала:
— Ви бодай приблизно знали, над чим працює ваш чоловік?
— Ні. Я зовсім не розуміюся на техніці.
— Може, ви знайомі з колегами чи співробітниками, які знали про його дослідження?
— Ні. Коли він працював у «Двадцятому сторіччі», то затримувався на заводі так довго, що в нас майже не залишалося одне для одного часу. Тому весь вільний час ми завжди були тільки вдвох, не любили світського життя, і він ніколи не запрошував додому колег.
— Працюючи в «Двадцятому сторіччі», він ніколи не згадував про те, що винайшов двигун, мотор цілком нового типу, здатний змінити розвиток техніки?
— Мотор? Так. Кілька разів він про нього розповідав. Казав, що це неймовірно значуща річ. Але винайшов його не він, а його молодий помічник.
Помітивши, як змінився у Даґні вираз обличчя, вона неквапно, без докору, лише трохи сумно, додала:
— Розумію… вас.
— Пробачте! — розгубилася Даґні, збагнувши, що раптове щасливе передчуття проступило усмішкою на її обличчі та вирвалося полегшеним зітханням.
— Усе правильно. Я вас розумію. Ви шукаєте винахідника цього новітнього двигуна. Не знаю, чи він іще живий, але сподіваюся, підстав вважати, що це не так, немає.
— Я готова півжиття віддати, щоб дізнатися, хто це, і знайти його. Місіс Гастінґс, це неймовірно важливо. Як його звуть?
— Я не знаю. Я не знаю ні його імені, ні де його шукати. Чоловік не знайомив мене зі своїми підлеглими. Сказав лише, що в нього працює молодий інженер, який невдовзі переверне світ. Мій чоловік нічого так не цінував у людях, як обдарованість. Мені здається, що він цінував лише цього хлопця. Сам він цього не казав, але я чудово бачила, як він розповідає про свого помічника. Пригадую день, коли вони закінчили працювати над двигуном… З
