Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Смикнувши її за руку, він примусив стати на коліна, притиснув до своїх ніг і припав до її вуст. Даґні беззвучно сміялася, напівзаплющивши затуманені від пристрасті очі.
Кілька годин потому, коли вони лежали поруч у ліжку, а Ріарденова рука блукала її тілом, він раптом запитав:
— А ким були інші твої чоловіки?
Він примусив її відкинутися на спину, а потім схилився до неї. З виразу його обличчя, з короткої затримки дихання, навіть із рівного, негучного, але вочевидь напруженого голосу Даґні зрозуміла, що це запитання він витиснув із себе після тривалих вагань і мук.
Він дивився на неї так, немов чекав щонайдокладніше побачити у відповіді незнайомі обличчя, і це видовище було нестерпне для нього, але відвести очей він не міг; в його голосі лунала зневага, ненависть, страждання і дивна, не пов’язана з муками, нервова лихоманка; він поставив запитання, міцно притискаючи її до себе.
Даґні відповіла спокійно, але в очах її зблиснув небезпечний вогник, і Ріарден зрозумів, що вона все цілком зрозуміла.
— Генку, крім тебе я мала лише одного чоловіка.
— Коли?
— Мені було тоді сімнадцять.
– І скільки це тривало?
— Кілька років.
— Хто він?
Вона відсунулась, притиснувши його руку; Ріарден оперся на лікоть, обличчя в нього напружилося.
— Я тобі це не скажу.
— Ти його любила?
— Я не відповідатиму на це запитання.
— Тобі подобалося з ним спати?
— Так!
Її усміхнені очі перетворили цю коротку відповідь на ляпас, сміх свідчив про те, що вона знає — саме цієї відповіді він боявся, і саме її хоче почути.
Обхопивши Даґні обома руками, він притиснув її до себе так міцно, аж заболіла спина; слова його лунали гнівливо, але голос був задоволений:
— Хто він?
Даґні не відповіла; дивилася на нього потемнілими блискучими очима, і спотворений від болю рот викривився в подобу глумливої посмішки.
Його поцілунок упокорив її вуста.
Узяв її так, немов його бурхлива, сповнена відчаю пристрасть здатна була стерти незнаного суперника з її пам’яті, з її минулого, і понад те — ніби цим він міг перетворити будь-який фрагмент її життя, навіть життя самого суперника, на інструмент своєї власної втіхи. З нестримних рухів Даґні, яка обхопила його руками, Ріарден зрозумів, що саме так вона і хотіла йому віддаватися.
* * *
Обриси конвеєрної стрічки, що здіймала вугілля до верхівки далекої вежі на тлі вогняних смуг, що покреслили небо, скидалися на нескінченну вервечку чорних контейнерів, які виповзали з землі, по діагоналі перетинаючи захід. Вгадувався віддалений приглушений дзвін ланцюгів, якими парубок у синьому комбінезоні кріпив механізми до залізничних платформ компанії «Підшипники Квінна» з Коннектикуту, що вишикувалися на бічних коліях.
Містер Моуен із «Об’єднаної сигнально-семафорної компанії», розташованої на протилежному боці вулиці, спостерігав. Дорогою додому він навмисно зупинився, щоб простежити за роботою. Легке пальто щільно облягало його огрядну постать, а світле сивувате волосся прикривав повстяний котелок.
У повітрі вже пахло першим вересневим студенцем. Усі брами на території були розчахнуті, люди і крани вивозили назовні верстати. «Немов витягують усі життєво важливі органи, залишаючи труп», — подумав містер Моуен.
— Отже, ще одна? — запитав він, тицяючи великим пальцем у бік підприємства, хоча відповідь і так знав.
— Га? — знехотя озвався парубок, який допіру його помітив.
— Питаю, ще одна компанія переїжджає в Колорадо?
— Угу.
– Із Коннектикуту це вже третя за два останніх тижні, — продовжив містер Моуен. — А як поглянути, що відбувається в Нью-Джерсі, Род-Айленді, Массачусетсі і по всьому Антлантичному узбережжі…
Молодик не дивився на нього і не слухав.
— Немов кран забули перекрити, — провадив Моуен, — і вся вода тепер тече в Колорадо. І всі гроші.
Робітник перекинув ланцюг через накритий брезентом великий верстат і слідом за ним переліз на протилежний бік.
— Де любов до рідного штату, де вірність… Люди тікають. І що це з ними сталося?
— Це все через білль, — мовив нарешті молодик.
— Через який білль?
— Через закон про зрівняння можливостей.
— Як так?
— Я чув, що містер Квінн рік тому збирався відкрити в Колорадо філію. Цей закон зруйнував усі його плани. От він і вирішив перебратися туди цілком — з усім штатом і обладнанням… Озброєний, так би мовити.
— Не бачу на це жодних підстав. Білль був необхідний. Це ганьба, щоб старі фірми існували з покоління в покоління… Закон цей був ґвалт як потрібний…
Робітник працював швидко і упевнено, якось аж ніби радісно. За його спиною гуркотів контейнер, заповзаючи на небо.
Чотири далеких димових труби здавалися флагштоками; над ними спроквола курилися димки, схожі на довгі прапори, спущені в червонястих вечорових сутінках до половини щогли.
Містер Моуен звик бачити ці труби на обрії ще за часів своїх батька та діда. Конвеєр було видно з вікна його кабінету вже тридцять років. Те, що компанія «Підшипники Квінна» могла зникнути з протилежного боку вулиці, було для нього незбагненно; про Квіннове рішення Моуен чув уже давно, але не повірив; точніше, повірив, як вірив багатьом словам, які чув чи промовляв, сприймаючи їх не більше, ніж звуки, що жодним чином не перетинаються з реальністю. Тепер він нарешті збагнув, що переїзд сусіда і є такою реальністю. Тому стояв біля платформ, немов сподівався, що зможе цьому перешкодити.
— Неправильно це, — мовив він, звертаючись до всього небокраю, хоча чути його міг лише молодий робітник на платформі. — За мого батька такого не було. Я не велике цабе, тому не хочу ні з ким воювати. Що сталося з цим світом?
Відповіді не було.
— От, скажімо, ти… Беруть тебе в Колорадо?
— Мене? Ні, я тут не в штаті. Так, підробляю. Найнявся, щоб допомогти вантажити.
— А що ж ти робитимеш, коли вони поїдуть?
— Поняття не маю.
— А що робитимеш, як іще хтось вирішить переїхати?
— Буде видно.
Містер Моуен невпевнено поглянув нагору: не зрозуміло було, кому адресовано відповідь — йому, чи хлопець промовив це сам до себе. Та робітник цілком зосередився на роботі; він не дивився вниз.
Парубок перейшов до накритих брезентом силуетів на наступну платформу, і містер Моуен пішов за ним. Він задер голову вгору, сперечаючись із кимось у просторі:
— Але ж хіба в мене немає прав? Я тут народився. І в дитинстві не сумнівався, що старі компанії залишаться на своєму місці. Я розраховував, що керуватиму заводом, як і мій батько. Хіба людина як член суспільства не має права розраховувати на це суспільство?.. З цим треба щось робити.
— З чим?
— Аякже, знаю, тобі все це здається чудовим, правда ж?.. І весь цей