Руїни бога - Кейт Аткінсон
— Ти його зреклася, — сказала Берті.
І правда, вона віддала його лихим Вілльє.
— На мій захист… — але присяжні її вже не слухали.
*
Баржа «Спіріт оф Чартвелл» пристала біля Тауерського мосту.
— Королева зупинилася, — повідомила Віола батькові. — Дощ досі періщить. Ти був би в захваті від її стоїцизму, якби це бачив.
Він щось пробелькотів. Звучало так, ніби він камінців у рот набрав. Поганий зір вже не дозволяв йому дивитися телевізор, та навіть якби він добре бачив, йому було складно пов’язувати між собою різні сцени, все розпадалося на шматки. Про книжки навіть мова не йшла. До останнього нападу пневмонії, коли він ще міг читати великим шрифтом, Віола виявила, що він перечитує перший розділ «Барчестерських веж», раз у раз повертаючись на те ж місце. Може, його мозок перейшов у режим енергозберігання і намагається не тринькати сили на підступах до кінця. Але ж час — це штучний конструкт, правда? Як у Зенона: стріла прямує до вигаданої кінцевої точки у майбутньому. У реальності ніякої цілі нема, нікуди вони не прямують, нема в них ніякого пункту призначення, де все стало б на свої трансцендетні місця, і всі таємниці розкрилися б. Вони просто загублені душі, що блукають коридорами й безмовно товпляться біля виходу. Не було ніякої землі обітованої, ніякого віднайденого раю.
— Це все не має ніякого сенсу, — сказала вона батькові, але той, здається, закуняв. Віола зітхнула і поставила решту желе на поличку над ліжком.
*
— А тепер нам показують кораблі, які проходять перед нею. Різні кораблі. Дуже нудно, — у Віоли задзвонив телефон. На екрані було написано «Берті». Віола думала не брати слухавку, але взяла.
— Ти дивишся ювілей з дідусем? — спитала Берті.
— Так, я у нього в кімнаті.
— Така дурня, правда? Бідолашна королева, вона не набагато молодша за дідуся, а мусить це все терпіти.
— Та вона смерть піймає під цим дощем, — сказала Віола.
Вона ціле життя була соціалістка й республіканка, аж раптом піймала себе на несподіваній ніжності до королівської родини. На останніх виборах вона проголосувала за Торі, хоча не зізналася б у цьому публічно навіть під тортурами. «На моє виправдання можу сказати, що це було тактичне рішення», — пояснила вона присяжним. Це їх не переконало. За Партію незалежності Сполученого Королівства вона зараз не проголосувала б, але ніколи не кажи ніколи. Люди не м’якшали з віком, а починали розкладатися, так їй здавалося.
— Слухай, — сказала Берті, показуючи, що матері їй більше сказати нічого, — а дай слухавку дідусеві.
— Він тебе не зрозуміє.
— А ти все одно дай.
*
Що Віола змінила б, якби могла почати все спочатку? Вона розуміла, що других шансів нікому не дають, життя не репетиція, бла-бла-бла — так, вона розуміла це все, але якби знову вирушила у цю подорож, яка насправді ніяка не подорож, то навчилася б любити. «“Наука любові” — болючий шлях спокути, що з теплом і співчуттям описує, як автор вчиться долати самотність і зневіру. Особливо зворушливо описано, як вона намагається налагодити стосунки зі своїми дітьми». (Половина присяжних уже поснула). А вона-бо старалася, правда старалася. Вона працювала над собою. Вона багато років ходила до психолога і намагалася почати все спочатку, хоча й не зважувалася ні на що, що вимагало зусиль. Вона хотіла, аби хтось інший змінив її. Шкода, що нема пігулки, від якої все стало б добре. («Ти героїн спробуй», — сказала Берті). Віола ще не прибилася до церкви, але раз вона вже голосує за Торі (нехай тактично!), то англіканство, ймовірно, наступний крок. Та хай би скільки разів вона намагалася почати все спочатку, хай би як вона трудилася, первинна версія її особистості завжди пробивалася крізь пізніші нашарування. Тож нащо тоді трудитися, як на те пішло?
— Усе марно, — прошепотіла вона, торсаючи вікно, але його можна було привідкрити лише на кілька сантиметрів, мовби начальство намагалося вберегти від падіння не звичайних, хоча і всохлих від старості, людей, а ельфиків. Вони були на другому поверсі, вікна виходили на великі сміттєві баки — хто зна, які огидні відходи до них потрапляли.
Мабуть, батько скучає за свіжим повітрям — він завжди любив гуляти. І природу любив. Вона раптом відчула іскру співчуття, але розтоптала її.
Коли вона була маленька, вони майже щовихідних виїздили на природу і блукали годинами, доки батько бомбардував її відомостями про різні квіти, звірів і дерева. Господи, як же вона ненавиділа ті прогулянки на природі. Він роками писав колонку у якийсь дрібний сільський вісник. Звичайно, якби вона його слухала, то, може, й довідалася б щось корисне, але вона принципово його не слухала, бо він не міг сказати нічого, що компенсувало б їй втрату матері. «Хочу до мами». Розпачливий крик дитини вночі. («Господи, та змирися ти вже з цим нарешті», — відрубала Берті. На думку Віоли, не треба бути такою жорстокою).
— Ви казали, що відчували до батька «пересторогу», — сказав Грегорі. Він був втілення Голосу здорового глузду, який переслідував її ціле життя. Він підштовхнув її: — Отже, пересторога.
— Я що, так і сказала?
— Так.
Мабуть, він намагався витягнути з неї історію про насильство чи щось таке ж травматичне і драматичне. Насправді вона намагалася триматися від батька осторонь через його розважливість. Його стоїцизм (нехай цим словом часто зловживають), його життєрадісна ощадність — бджоли, кури, домашні овочі. Робота по дому («Я поперу, якщо ти розвісиш сушитися»). Недоїдки не мусять пропасти («Так-так, у холодильнику ще є трошки шинки й холодна картопля, піди поглянь, чи не знесли нам наші крилаті друзі яєць?»). І його наполеглива терплячість, навіть коли вона впиралася рогом. («Ну ж бо, Віоло, якщо ти зараз сядеш і зробиш домашнє завдання, то потім ми спробуємо знайти тобі якийсь частунок»).
— Він видається дуже розважливим, Віоло.
— Ви ж маєте бути на моєму боці! — (Розважливий! Страшне слово).
— Справді? — м’яко перепитав Грегорі.
Невже ніхто ніколи не співчуватиме її бідам? Навіть ті, кому вона саме за це платила, і то немало?
— А ще він мене обстриг, коли мама померла.
— Що, сам?
— Ні, відвів до перукаря.
Ненсі водила її до перукарні «Своллоу і
