Руїни бога - Кейт Аткінсон
Він знову був із тією самою ескадрильєю, з якою починав, тільки тепер вони були не на затишній, цегляній, ще довоєнній базі, де дислокувалися на початку війни, а у поспіхом зведеному містечку, склепаному з рифленого заліза і багнюки. Не мине й кількох років, відколи вони його полишать (а вони його напевно полишать — навіть Столітня війна-бо добігла кінця), як воно знову перетвориться на поля. На брунатні рівнини, на зелень, на злото.
*
Літав він на «Л-Лисиці». Це був добротний і добрий літак, що вже здійснив неможливе і вберіг один екіпаж, який повністю пережив строк. Насправді Тедді просто сподобалася назва, яка навіювала спогади про дім. Урсула доповідала, що Сильвія, якій свого часу подобалися лисиці у Лисячому закуті, взялася розкидати отруту після того, як ті здійснили успішний рейд на курятник. «Може, у наступному житті вона переродиться лисицею, — писала Урсула, — і тоді про це пожалкує». Їй «подобалася концепція» реінкарнації, хоча не могла ж вона в це вірити насправді? У цьому, — вирішив Тедді, — й полягала проблема релігій: вони неможливі за самою своєю природою. Він вже ні у що не вірив. Хіба що, може, в дерева. В дерева, каміння і воду. У те, що встає сонце, у гін оленів.
Йому шкода лисиць — у його світобудові вони важливіші, ніж курятник. І важливіші, ніж чимало людей.
Він уникнув Різдва у Лисячому закуті, сказавши, що мусить лишитися на базі, що було брехнею лише наполовину, тож не бачив свою мати — потенційну лисицю — вже багато місяців — власне, від того нестерпного обіду після Гамбурга. Він раптом зрозумів, що вже не відчуває до Сильвії тепла. «Буває», — сказала Урсула.
Наземний екіпаж «Л-Лисиці» суворо попереджав усіх, кому дозволяли позичити літак: «ви ж поверніть літачок нашого командира, а то…» — хоча взагалі наземний екіпаж свято вірив, що літак їхній, і Тедді так само картали.
Інколи Тедді літав на пошарпаних старих літаках, аби докладніше перевірити теорію про своє безсмертя. Вірна наземна команда сприкрювалася, коли він вилітав на нових, неперевірених чи побитих літаках. Інколи він виходив пілотом із зеленими новачками, але частіше приєднувався до них другим, щоб підбадьорити. Якщо він займав місце другого пілота, то це на щастя: він біди не накликав.
— Раз командир із нами, ми в безпеці, — так вони казали, він чув. Йому згадався Кіт і його щастя навиворіт, яке врешті-решт зрадило.
Він вийшов із будиночка при злітній смузі, щоб навідати «Л-Лисицю» і наземний екіпаж.
Це перший політ екіпажу, до якого приєднається Тедді. Їх саме того ранку доставили з навчальної частини у Раффорті. їм навіть виписали свій літак, але наземний екіпаж після перевірки заявив, що той ні на що не придатний, тож Тедді запропонував їм «Л-Лисицю» і себе на додачу. Ті розвеселилися і розбушувалися, як цуценята.
У баки в крилах вже заливали пальне. Наземний екіпаж міг за кількістю пального здогадатися, куди вони летять, але не говорив про ціль. Вони все тримали при собі. Може, вважали, що це на щастя. Хтось із них чуватиме до ранку над слабенькою пічечкою в темній хатині біля злітної смуги, хтось тривожно кунятиме на койці чи навіть сидячи на перевернутому ящику з інструментами. Вони напружено чекатимуть на повернення «Л-Лисиці». Чекатимуть на Тедді.
До літака підкотилися вагонетки, такий собі мініатюрний потяг, і механіки з озброєння взялися піднімати бомби до бомбового відсіку. На одній із бомб хтось крейдою вивів: «Це тобі за Ерні, Адольфе» — цікаво, хто такий той Ерні? Але Тедді нікого не спитав, і ніхто йому не розповів. Авіамеханік, життєрадісний хлоп із Ліверпуля, стояв нагорі драбини і полірував скло хвостової башти «парашутами» — великими прагматичними трусами, які носили жінки з допоміжних загонів. Краще не замислюватися, як він виявив, що їх шили з найкращого матеріалу для цього життєво важливого завдання. Кулеметник міг прийняти пляму на склі за німецький винищувач, почати стріляти й тим виказати їхнє місцезнаходження ворогові. Механік зауважив Тедді і спитав:
— Усе гаразд, командире?
Тедді легковажно кивнув. Спокійна впевненість — найкраща стратегія для капітана, який мусить вести усіх за собою на хвилі оптимізму. А ще мусить спробувати запам’ятати всі імена. І бути з ними ласкавий. Бо чом би й ні?
Він заприсягся, дав німу обіцянку світові під час довгого і темного нічного чування, що якщо виживе, то у безбережному «потім» спробує бути добрим, вестиме тихе добре життя. Як Кандід, плекатиме свій сад. Тихенько. Тим і спокутуватиме все. Навіть якщо додасть до світового балансу лише пір'їнку, тим відплатить за те, що вижив. Може, коли все закінчиться і надійде час остаточних підрахунків, та пір'їнка йому ще стане у пригоді.
Він знав, що просто байдикує й ніякої користі не приносить. Напади душевного і фізичного неспокою охоплювали його дедалі частіше. Він відключився, загублений не стільки у думках, скільки у цілковитій відсутності думок, і врешті опинився у голуб'ятні. Свійських голубів тримали у сараї за бараками, де спали екіпажі, — за ними доглядав один із поварів, завзятий любитель голубів, який скучав за своїми птахами для перегонів, що лишилися у Дьюсбері.
Тедді наказав псові чекати назовні. Той завжди гавкав на пташок, від чого вони нервово злітали, хоча за вдачею були спокійні, ба навіть героїчні. Вважалося, що якщо взяти голуба на борт, то ним можна передати повідомлення, а в разі аварійної посадки чи стрибка своє місцезнаходження можна записати й покласти до маленької капсули, і тоді пташка віднесе цю безцінну інформацію додому. Проте Тедді сумнівався, що ті каракулі тобі поможуть, якщо ти переховуєшся на ворожій території. Для початку треба було встановити точно, де саме ти знаходишся, та й птасі навряд чи вдалося б дістатися назад до британських берегів. (Цікаво, а в подружки з Міністерства авіації була така статистика?) Німці тримали уздовж узбережжя Франції яструбів, спеціально щоб убивати голубів.
Звичайно, треба ще й не забути вийняти птаха з кошика, який ставили у фюзеляжі, і запхати його до контейнера, не більшого за чайник (що вже складно). Для того, щоб
