Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Незручну мовчанку порушив Гнатюк:

— Ви надовго в Буркут, панно Лесю?

— Це залежить від ласки власниці тамошнього курорту пані Лакусти, — відказала я без ніякої інтонації.

— А вода в Буркуті справді цілюща… Тільки бережіться гадюк, їх там повно.

— В раю теж були змії, ідеального місця на світі нема.

— Будете трохи працювати над віршами?

— Вірші — не робота, а хвилеві імпровізації…

Гнатюк помовчав, потім мовив, силувано посміхнувшись:

— Та воно так — для кого поезія не є засобом існування. Тому, хто має багатого батька, навіщо гонорари?

— Гонорари, пане Гнатюк, — відказала я різко, — не мають ніякого стосунку до того, який у кого батько. Всяка праця варта плати, і то не за такими жебрацькими тарифами, як у Галичині.

Тоді ви підвели на мене погляд і сказали:

— У нас справді гонорари жалюгідні, та й то субсидуються вони часто вашою культурною громадою… Що кому: галичани заспокоюють сумління працею, а українські діячі тим, що присилають нам якусь копійку. І в цих, і в тих своя мораль.

Наша колишня дискусія з вами загрожувала повторитися ще раз — усно, я не бажала цього, боялася розриву, проте не втерпіла:

— Коли наші гроші вас деморалізують, не приймайте… І не така вже в галичан аж велетенська праця, щоб подивляти її й наслідувати.

— «Ви нам теж не подобаєтеся» — не метод у дискусії, — мовили ви з відчутним роздратуванням. — І якими б малими галицькі діячі не були, українські від того більшими не стануть. Я розумію: у вас гірші умови. Але хто вам забороняє виходити за рамки легальності й таки щось робити?.. Упадок абсолютизму в Росії станеться як не нині, то завтра, треба бути готовим…

— Не нині, то завтра… — посміхнулася я іронічно. — Якщо так вірити щодня, то ніхто ніколи упадку абсолютизму не дочекається.

— Віра гори ворушить… — сказали ви і замовкли.

З гірким осадком я попрощалася з вами й Гнатюком. Мене мучила совість: вас треба берегти, ви ж і архітектор, і майстровий, і двірник, усяк від вас вимагає найбільшої офіри, і ніхто не задумується над тим, що Франко поки що в нас один, що в нього не залишається часу для викінчення своїх творів; і коли потім, у Сан–Ремо, я отримала дванадцяту книгу «Літературно–наукового вісника» за 1902 рік і прочитала ваші вірші «Із дневника», то проплакала всю ніч. Згадала тоді ваші слова «віра гори ворушить»: вони щось більше означали, ніж проста репліка, я це відчувала; та хіба я могла тоді знати, що це рядок з майбутнього «Мойсея», що ви вже тоді писали поему й никли від страху за те іще не вроджене дитя.

А тепер хочу вам признатися, чому не завітала до вас першого дня, коли приїжджала останній раз до Львова. Я тоді не могла вам пояснити…

Був червень 1903 року. Я покинула сонячний курорт Сан–Ремо на березі Лігурійського моря й поверталася додому майже здоровою. Ви, певно, здогадуєтеся, що це моє quasi дуже умовне й оптимістичне, але я перестала кашляти й мої кості не так наполегливо давали про себе знати. Мені слід було, щоб не ризикувати тією набутою над морем крихтою сили, їхати прямо до Києва, але здалося, що у Львові на мене нетерпляче чекають Іван Труш, Михайло Павлик і ви. Я хотіла конче побачитися з вами після тієї не дуже мирної розмови в Криворівні. Однак, перебуваючи на самоті, людина інколи переоцінює себе, думає, що вона комусь дуже потрібна, вділить радості, щось доброго порадить, утішить своєю присутністю. На жаль, не завжди так буває, господарі часто добре без гостя обходяться й не шаліють з радості при його появі.

Труша я чекала ще в Сан–Ремо, він тоді перебував у Римі, обіцяв завітати до мене; але потім написав, що не встигне, бо на Великдень мусить бути в Косові: хоче малювати гагілки[52]. Я ж хотіла з ним домовитися про ціну за мій портрет, який він тимчасово виставив для огляду в Науковому товаристві імені Шевченка, — щоб купити. Павлика я хотіла спитати, чи не могла б заробляти своїм знанням мов, якби переїхала жити до Львова. А вам мала віддати написану в Сан–Ремо драматичну поему «Вавилонський полон» і ще — розповісти легенду, яку там почула, щоб утішити вас, такого зрозпаченого у віршах «Із дневника». А зі всього того вийшов пшик… Павлик був роздратований — посварився з Трушем: ворог будь–якого натяку на модерн, Труш почав безцеремонно втручатися в літературні справи, мов ментор, десь там образив молодого здібного новеліста Михайла Яцкова, Павлика теж. Мені ж на мою пропозицію щодо праці у Львові Павлик відповів, що — можна, якби я відмовилася від усілякої політики, мовляв, у Галичині й своїх політиканів не бракне. Я сказала, що такої умови не приймаю, бо вона суперечить моєму світоглядові, темпераментові й заповітові мого дядька Михайла Драгоманова.

А ще той дощ, та львівська холодна мжичка, що діймає до костей! Та я таки того ж дня, після розмови з Павликом, пішла на Чарнецького до Товариства, щоб побачити вас. Не застала. Микола Федюшко, критик, сказав, що ви тільки–но пішли додому, та напевно по дорозі зайшли до кав’ярні Шнайдера випити кави й переглянути газети. Я розглянулася по стінах: десь тут мав висіти мій портрет, помітила зніяковіння на обличчі Федюшка. «Ваш портрет Труш забрав, — сказав він. — Продав…» — «Продав?! — перепитала я упалим голосом. — Але ж ми…» — «Портрет купив галицький намісник, він колекціонер і добре платить».

Я відчула, як здерев’яніла моя права рука і стала такою ж безвладною, як ліва; я стояла