Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Поверніться до мене, пане Франко, й повторіть ці самі слова, ви ж колись мене ними розбудили до праці. Вони мені нині дуже потрібні. А я тоді схилюсь вам на плече й заплачу. Я не раз вам завдавала болю. О, ми вміємо бити своїх — щоб чужі боялись! Але повірте, а втім, ви самі це краще знаєте: в суперечках ми визріваємо, й мусимо це робити, щоб піднятися до культурного рівня наших недругів. Перестаньмо пихато й задоволено квакати на своєму хуторі, це ж запорука нашого авторитету.
Почекайте, cher Maitre, я хочу схилитися до ваших рук.
Та зачинилися за вами двері…
Дорогий пане–товаришу, я втомилася роздумами, пора спочити… Та ось згадала: колись у Колодяжному ви розповідали мені план однієї драми, елементи тієї розповіді я впізнала у вашій «Кам’яній душі». Та від плану я сподівалася кращого… Замість того, щоб віддати більше сил творові, ви мусили — для прожитку, а може, то ваше покликання — писати масу дописів по всіх усюдах… І ще тоді ви мені говорили: «Напишу повість про Митусу». Де вона? Ви їй скрутили голову? А може, ще напишете? Я вам підкажу дещо — з демонології, фольклору, це ж моя парафія. Приймете?
Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче пригороддя втомлювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з–під поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим магістром ордену Бруно; магістр ішов попереду безоружноїрицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, і — славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевниками, то поідоста Данило на них у силі тяжце…
А та тяжка сила — і кінна, в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша, з луками, рогатинами й сокирами, — ішла видимо–невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзно, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи з зеленої юзи[53]; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським завойованим оружжям — в’їжджав до стольного города звитяжець–князь, щоб після довгої й кривавої тяжби з боярами зайняти стіл свого вітця й сказати коромольникам: «Робіть так, щоб вам не було гірше», — а папським послам, які вже сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.
Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об’єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.
Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж ворота — перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.
Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою ховають у попіл, щоб не яріла, та аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, боднарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці з Сапогова — їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, — а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з–над Буга — співець Митуса.
І сказав князь:
— Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!
З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, у сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним, готові й на коліна впасти; князь утямив, що, певно, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:
— Чого просиш у мене, Митусо?
Відказав співець:
— Не золота: важке воно; не високих хоромів: буду завше в походах з тобою, князю; не поля тучного: для мене поле — вся руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами–воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу — дозволь
