Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, ще й для напучування на добро й милосердя; Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний — така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин князь вартий доброї пісні від співця; та й не лише слави жадає нині князь — допомоги.

Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже для свого лише вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю і весь народ повинен стати з князем заодно…

Останні слова Данило вимовив уголос, і промовив Митуса:

— Писав же Даниїл Заточник: «Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слово вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть». Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа — як вогонь під клоччям…» — Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:

Ой пане Іване, обмурував двір, Обмурував двір білим каменем, А ворітенька з жовтої міді. А на тій міді стоять намети, Стоять намети, як біль біленькі, А в тих наметах сидить пан Іван. Ой стучить–гримить з поля сторожа, Та вдариться в жовті ворота: «Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»

— Як чуєш, співаю я ще, князю, — посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кмета, з якого вийшов сам, про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим — вилетить з–поза кметського тину на всю державу й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої, як оце проспівав, пісні кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе за свою й піде з нею на нові чвари — на втіху орді».

— Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо?Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляє з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів у Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? — князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на банкет, щоб там обох потруїти, — й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! — розпалювався Данило. — А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й із зрадливим Михайлом Чернігівським коня підо мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: «Бог їм відплатить». А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши:«Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!

— Скажу, князю, — відклав Митуса кубок з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кмета, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника — про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш — не бачиш… Проте чому ні — згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, — немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня — про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині, сильніша зброя від меча — мисль.

…Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.

— Ми вже не виправимо своїх помилок, професоре, — сказав після довгої мовчанки Франко. — І нічого вже