Діти - Галина Василівна Москалець
Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.
— Ваш самохід? — поцікавився один з них.
Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.
— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…
Дядько лукаво прискалив одне око.
Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:
— Я за премію купив. Проект затвердили…
— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!
— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.
— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.
— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.
— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?
Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:
— Нема в мене жінки. Розвівся.
— Гуляла чи дітей не було?
Лице мандрівця знову стало кам’яним:
— Бувайте здорові!
Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.
— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.
Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.
Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.
8.Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.
— Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.
Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.
— Я вже маю вищу освіту, дорогенька.
— Корона з тебе не спаде!
Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.
Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.
Данило аж сахнувся.
— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.
Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.
— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.
— Поговорити треба.
— Ходімо до мене!
— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!
— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?
— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.
Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».
— Баба?
Саша опустив голову.
— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?
Сашко поліз у кишеню.
— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.
— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!