Діти - Галина Василівна Москалець

Жінка намалювала дерева, зайців, метеликів.

— А тепер ми надінемо на зайців капці, щоб вони не покололи лапки!

— Надінемо! — радісно засміялась мала, і Люда швидко взула зайців.

— А про хатку ми забули? Зайцям теж треба!

— Ага, а в хатці ванну, щоб вони не ходили брудні! — підхопила Наталочка.

«І що це зі мною робиться? — подумала Люда, вимальовуючи ретельно обов’язковий дим з комина. — Мені й справді хочеться ще намалювати щось голубе. А сьогодні така неприємна справа…»

— А квітку?

Люда намалювала велику квітку. Це, напевно, була найкраща з усіх квіток, які вона будь-коли малювала.

Закінчивши, Люда підвела голову і побачила свого чоловіка, Володю, котрий стояв у дверях, вражено на неї дивлячись.

«Нікуди я не піду сьогодні», подумала жінка, поволі червоніючи.

Книжки заповнювали стіни вітальні, залишаючи місце для старовинного буфета, що сяяв кришталем. На підлозі лежала шкура якоїсь тварини. Легкі нейлонові фіранки м’яко коливались від подуву вітру. Криваво-червоні штори застигли монументальними складками. Масивний, теж старовинний стіл увінчувався кришталевою вазочкою з напівзасохлими трояндами.

— Чув, Вадику? На вісім нуль-нуль, у мене. Так, Ірка буде зі своїм. Жора… В нього, між іншим, нова коханка. Ні, не звідси. Кажуть, демонічна женщина. Ну, якщо Філька приїде, теж буде. Сам, сам… Ну, друг, до вечора…

Боб поклав трубку.

— Ти як баба базарна! — пробурчала дружина. — Не наговоришся…

Вона набрала номер своєї подруги. Боб позіхнув і пішов у спальню. Це був гарний з себе тридцятилітній чоловік з чорною борідкою клином. Він став прислухатися до голосу дружини. Добре, що синок зараз в піонерському таборі на морі. Один з кращих таборів. Мало не Артек. Тато все може… Якби ще «супруга» кудись пішла, Боб, взагалі, відчув би себе холостяком.

І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.

— Котику, — підбіг він швиденько до дверей. — Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?

— Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.

— А коли ти прийдеш?

— Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…

Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.

Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.

Сьогодні великий день. Він приголомшить цю публіку не ощадною книжкою, не французьким лікером чи ще одним килимом, а чимось істотнішим. Цього вечора він чекав півтора року. Ніби це легко зняти фільм кольоровий! Де кожна деталь є свого роду символом, де стільки дотепних вигадок. Ціле місто говорить про його фільм, але не кожен його побачить. Це найбільше тішило Боба. Він стоятиме на недосяжній висоті. Це ж не те що купити ще один магнітофон чи викласти туалет мармуровою плиткою! Ха-ха! Це правда, що в їхньому місті вірять лише фактам. Але ж фільм це теж факт. Якби він, приміром, написав роман, то його б похвалили тільки тоді, коли б казав про суму гонорару. Що вдієш, гарні ідеї на дорозі не валяються! Ідею він знайшов у квартирі однієї старої знайомої, котра зараз на пенсії і з нудьги придумує різні історії, сценарії для фільмів. Боб дзвонить до неї, вишукано просить дозволу зайти на чашку чаю. Стара тільки й мріє, щоб з кимось побалакати. Для Боба це золота жила. Недавно бабуся підкинула такий сценарій, що пальчики оближеш: Навіть рідна жінка не знає, звідки у Боба такі оригінальні ідеї.

Чоловік спинив машину коло сільської чайної. В чистому залі дрімала товста молодиця. Неподалік від шинкваса пили пиво два літні дядьки і жваво між собою розмовляли. Більше нікого не було. Чоловік привітався до буфетниці, і та з гідністю відповіла, хоча в очах її майнув острах. Не кваплячись, чоловік розглядав вітрину, на якій закостеніли місцеві кулінарні вироби.

— Я би хотів поснідати… — тихо, ніби соромлячись, пояснив подорожній. Він усе ще дивувався своїй нездатності швидко сходитись з людьми, хоч і мав за плечима усі сорок років. Сидячи за рулем, він почував себе, наче в мушлі. Так само, як у своїй самотній однокімнатній квартирі.

Якось поладнавши з буфетницею, котра виявилась досить приємною жінкою, він отримав шмат вареного м’яса, дві скибки хліба, помідорів і пляшку ситра.

Сонячні кружальця ворушились на підлозі,