Діти - Галина Василівна Москалець

— Бах?

— Вівальді! — зневажливо буркнула дружина. — Не заважай.

Обличчя в неї було геть заспане й аж землисте. Данило вже пожалкував, що спитав. Заплющив очі і витягнув ноги. Що за дурна звичка слухати вранці музику! Він сприймав музику лише на п’яну голову. Добре, що вони живуть в центрі й повертались із ресторану пішки. А то він неодмінно б розбив машину. Новісінька «Лада»! Шкода. Не один собі морочить голову, докопується, звідки у Даника стільки грошей набралося. Хай собі морочать! На нього вся автобаза працює. І людям добре, і йому добре. Тесть вмер, але ставлення до них не змінилося. Ніби й не помітили. Шоферня у Данила в кулаці. Поважає, мусить поважати. І план виконують, і в кишеню мають що покласти.

— Тобі подобається? — підлізла Ірка ближче.

— Угу… — Він обняв її, не розплющуючи очей.

— Правда добре, що ми самі?

— Угу…

Данило був не проти того, щоб заснути, але жінчині пальці вимогливо ковзнули по його плечі. Музика не вгавала, і не було змоги її позбавитись. Данило поцілував жінку в губи, з яких ще не вивітрився запах вина, і скинув із себе ковдру, здійснив те, до чого зобов’язував його шлюб. Потім обоє довго віддихувались. Тимчасом замовкла музика, але Ірка плаксивим голосом сказала:

— Ти мене не любиш!

За десять років вона розтовстіла, але тоненький дитячий голосок не змінився. Данило невдоволено засопів.

— Ведмідь! — У жінчиному голосі він уловив прощення.

Жінка деякий час нерухомо дивилась в стелю, доки її очі самі по собі не заплющились. Скрутившись клубочком, вона поринула в сон.

Треба було приготувати сніданок, хоч трохи прибрати в квартирі. Люда хотіла це зробити, доки не прокинулась мала. Вона якраз ставила чайник на плиту, коли почула сміх Наталочки. Дивна дитина! Дуже рідко плакала, а прокидалась завжди зі сміхом. Так пташки починають свій день співом. Невідомо у кого вона вдалась. Люда з дитинства була серйозною дівчинкою, а її чоловік, Володя, взагалі не мав почуття гумору.

Чи буде ця дитина завжди така весела? Краще хай вона сміється, ніж над нею сміялися б. Все життя, за винятком небагатьох світлих днів, здавалось двадцятишестирічній жінці суцільною насмішкою над нею.

Зрештою, все вона приймала, як належне, і дуже швидко навчилася не дивуватись нічому. Стала менш вразливою, повірила, що світ повен дріб'язкового й зайвого і що всі трагедії юності не були справжніми трагедіями.

Дарма що вона не стала такою, якою хотіла. Люда не вірила, що в цьому місті можна стати кращою. Ще на початку свого заміжжя вона ночами, припавши до чоловікового плеча, умовляла його кудись виїхати. Але народилась Наталочка, і все полетіло за вітром.

Більше вона не говорила з Володею на цю тему. Ненавиділа себе, що живе так, що чоловік їй чужий, що вона просто надто рано вийшла заміж. В цьому була винна тільки вона, і з кожним днем все більше горбилась під тягарем того необхідного, котре з’являлось невідомо звідки і котре треба було робити негайно.

Люда обернулась тільки тоді, коли за її спиною пролунав дзвінкий сміх. Хоч вона й знала, хто це, але здригнулась.

Наталочка стояла на порозі в одній лише сорочечці й кліпала очима, які ще не звикли до яскравого світла, що лилось з вулиці.

Це була гарна рум’яна дівчинка з кучерявим білявим волоссям і темними блискучими очима, зовсім не схожа на маму.

— Мамо! Розкажи, що мені снилось!

— Не знаю, — знизала плечима Люда і посміхнулась.

— Але ти ж зі мною спала! — здивувалась мала.

— Ну то й що?

— Тобі це теж снилось! Таке голубе-голубе…

— Не снилось мені нічого голубого… — зітхнула Люда. — Йди краще одягнися…

Наталочка побігла, але через хвильку вернулась з олівцем і листком паперу.

— Мамочко, ну, намалюй мені голуба. Намалюй зайчика, собачку і хатку. Мені це снилось!

— Та що ти, я зовсім не вмію малювати! І хто тобі варитиме їсти? — замахала обома руками Люда.

Наталочка скривилась.

Люда зітхнула і взяла до рук червоний олівець.

— Не той, голубий!

В дитинстві Люда дуже любила малювати, але це було страшенно давно. Донька всі дні ходила в садок, а вечорами її намагались пошвидше вкласти спати, щоб не