Стоїк - Теодор Драйзер

Вона вийшла з кімнати, а доктор тим часом дав хворому ліки для відновлення сил. За кілька хвилин Ковпервуд перестав марити й отямився.

— Де Береніс? — запитав він.

— Вона скоро прийде, Френку, тільки найкраще для вас зараз — відпочинок і спокій, — сказав Джеймс.

Однак Береніс, почувши, що хворий кличе її, увійшла й чекаючи присіла на низенький стільчик біля його ліжка. Трохи згодом він відкрив очі і заговорив.

— Знаєш, Береніс, — сказав він, наче продовжуючи перервану розмову, — дуже важливо зберегти особняк як він є, як сховище для моїх картин і скульптур.

— Так, знаю, Френку, — м’яко і з розумінням відповіла Береніс. — Адже ти завжди так любив його.

— Так, завжди любив. Ледь зійдеш із асфальту П’ятої авеню, переступиш поріг — і ти вже в пальмовому саду. Бродити серед квітів і рослин, сидіти між ними, слухати, як поруч хлюпає вода, дзюрчить струмок, стікаючи в маленький ставок, наче музика, наче це дзенькає струмочок у зеленій прохолоді лісу.

— Знаю, любий, знаю, — прошепотіла Береніс. — Але зараз ти повинен відпочити. Я буду тут, з тобою поруч, навіть коли ти будеш спати. Тепер я твоя доглядальниця.

Доглядаючи за хворим, пізніше в той вечір і в усі наступні вечори Береніс із подивом переконувалася, що він усе ще не втратив інтересу до справ, якими був уже не в змозі займатися. Він говорив то про картинну галерею, то про метрополітен, то про лікарню.

Ні Береніс, ні докторові Джеймсу не спадало на думку, що Ковпервуду залишалося жити всього кілька днів. І все-таки в присутності Береніс він наче жвавішав, але, поговоривши пару хвилин, незмінно утомлювався і засипав.

— Нехай спить якнайбільше, береже сили, — сказав доктор Джеймс.

Ці слова сильно збентежили Береніс. Вона навіть запитала, чи можна ще щось зробити, щоб вилікувати Ковпервуда.

— Ні, — відповів Джеймс. — Сон для нього зараз найкращі ліки, і він ще може піднятися. Я застосовую найсильніші засоби для відновлення сил, які мені відомі, але нам залишається тільки чекати. Ще можливий перелом на краще.

Однак перелом на краще не стався. Натомість за сорок вісім годин до смерті стан хворого явно погіршав, так що доктор Джеймс поспішив послати за його сином Френком Ковпервудом-молодшим і дочкою Анною, нині місіс Темплтон. Але не за Ейлін, відсутність якої одразу помітили і дочка, і син. На їхнє питання, чому відсутня місіс Ковпервуд, доктор Джеймс відповів, що з якихось своїх міркувань вона відмовилася відвідувати чоловіка.

І хоча діти Ковпервуда знали про відчуження у стосунках між Ейлін і їхнім батьком, вони все-таки по-своєму зрозуміли її відмову приїхати до чоловіка в такий критичний час і відчували своїм обов’язком повідомити її про його важкий стан.

Тому вони одразу поспішили до телефону-автомату і по­дзвонили Ейлін, але, на свій подив, переконалися, що вона нічого не хоче знати ні про Ковпервуда, ні про його дітей. Натомість вона сказала, що оскільки він сам вирішив, що доктор Джеймс і міс Флемінг займаються його справами, не рахуючись із нею, то нехай вони тепер турбуються про все. Вона навідріз відмовилася приїхати.

Така незрозуміла жорстокість приголомшила дітей Ковпервуда, але їм більше нічого не лишалося, як повернутися до батька й чекати, чим закінчиться це погіршення в його стані. Доктор Джеймс, Береніс, Джеймісон безпорадно стояли навколо хворого, усвідомлюючи, що нічого зробити не можна. Так вони чекали годинами, прислухаючись до його важкого дихання, що інколи ставало майже нечутним, як раптом — минула ціла доба — він різко поворухнувся, заметушився, немов бажаючи скинути з себе нестерпну утому, навіть піднявся, спираючись на лікоть і ніби оглядаючи кімнату, і потім так само раптово впав горілиць і більше не ворушився.

Смерть! Смерть! Ось вона — невідворотна й сувора перед ними всіма!

— Френку! — закричала Береніс, заціпенівши й дивлячись на нього наче вкрай здивовано. Вона кинулася до нього і, впавши на коліна, схопила його вологі руки й зарилася в них обличчям. — Френку, любий, ні, ні! — крикнула вона і, напівпритомна, повільно сповзла на підлогу.

Розділ 70

Зі смертю Ковпервуда поставало стільки проблем — як таких, що вимагали негайної уваги, так і віддалених, — що кілька хвилин усі стояли наче заціпенілі. Найшвидше оговтався доктор Джеймс: насамперед він за допомогою Джеймісона переніс і поклав Береніс на одну з кушеток у номері. Після цього він запропонував Джеймісону по­дзвонити місіс Ковпервуд, аби отримати її розпорядження щодо похорону.

Коли Джеймісон подзвонив, то наштовхнувся на приголомшливу і вельми неприємну реакцію з боку Ейлін, що погрожувала перетворитися на нездоланну проблему, адже це могло обернутися скандалом на всю країну.

— Чому ви звертаєтеся до мене? — заявила вона. — Звертайтеся до доктора Джеймса та міс Флемінг! Вони займалися всіма його справами ввесь час його перебування тут і раніше.

— Але, місіс Ковпервуд, — сказав здивований Джеймісон, — це ж ваш чоловік. Невже ви хочете сказати, що відмовляєтеся від того, щоб його перенесли до вашого будинку?

— Містер Ковпервуд зовсім не зважав на мене. Він обманював мене, а також його лікар і його коханка. Нехай вони й опікуються всім: нехай відправлять тіло в якийсь морг і звідти везуть ховати.

— Але, місіс Ковпервуд! — наполягав Джеймісон, що від хвилювання навіть підвищив голос. — Це нечувано! Усі газети дізнаються про це. Не може бути, щоб ви хотіли цього, адже ваш чоловік така видатна людина?

Але тут доктор Джеймс, який чув цю приголомшливу розмову, підійшов до телефону і взяв у Джеймісона слухавку.

— Місіс Ковпервуд, з вами говорить доктор Джеймс, — холодно сказав він. — Як вам відомо, містер Ковпервуд викликав мене до себе, коли він повернувся до Америки. Містер Ковпервуд не родич мені, я опікувався ним так само, як опікувався б будь-яким іншим пацієнтом, у тому числі й вами. Але якщо ви і далі вперто наполягатимете на такому нечуваному ставленні до людини, що був вашим чоловіком, і спадкоємцем якої ви є, то запевняю вас, ви покриєте