Менгеттен - Джон Дос Пассос

п’ять, тридцять років роботи за яких десять хвилин пішли до дідька… Двадцять п’ять років слово моє було таке певне як і банкнот. Краще б я був провалився до пекла разом з своєю фірмою. А тут ще кістка від кости моєї каже, щоб я не пив… Присягаюсь… Гей, Бобе! Бобе! Де подівся чортів цей хлопець? Гей, ідіть-но хтось сюди! Сучі діти, завіщо я плачу вам гроші?

У двері просунула голову сестра-жалібниця.

— Геть звідси! — загорлав Блекгед. — Щоб тут біля мене не було жадної з цих накрохмалених дуреп!

Він пожбурив подушкою у сестру. Та зникла. Подушка вдарилась об стовбчик на ліжку і впала назад. Ґледіс почала плакати.

— Ой, тату, я не в силі стерпіти цього… Вас завсігди всі так шанували… Спробуйте прибрати себе до рук, таточку, любий.

— А навіщо, хотів би я знати? Вистава закінчена, то чому б тобі не сміятися? Завіса впала. Все це тільки жарт, брудний жарт.

Він почав гарячково сміятися, тоді знов став хапати ротом повітря, задихаючись і стулюючи кулаки. Врешті мовив знесиленим голосом:

— Хіба ти не бачиш, що тільки віскі й надає мені сили? Іди, Ґледіс, залиш мене й пришли того чортового гіндуса. Я завсігди любив тебе, Ґледіс, дужче над усе в світі… Ти знаєш це. Швидше скажи йому, щоб приніс те, що я велів.

Ґледіс вийшла, плачучи. У передпокої нервово ходив туди й сюди її чоловік.

— Ці прокляті репортери… Я не знаю, що говорити їм. Кажуть, ніби кредитори хочуть скласти позов.

— Місис Ґастон, — устряла сестра. — Вам, мабуть, доведеться найняти до недужого чоловіка… Я справді не в силі нічого вдіяти…

На нижчому поверсі не вгаваючи дзвонив телефон.

Коли гіндус приніс пляшку віскі, Блекгед, наливши високу склянку, ковтнув з неї.

— Від цього почуваєш себе краще, слово чести. Ти, Ахмете, хороший хлопець… Гадаю, нам доведеться глянути просто в очі нещастю й спродати все… Добре, що хоч Ґледіс уже влаштована. Прийдеться спродати всі, до одної, речі. Хотілось би мені, щоб мій зять не був таким йолопом. Видно, така вже моя доля, що завсігди я був оточений дурнями. Присягаюся, що залюбки сів би до в'язниці, якби це могло дати їм якусь користь. А чому б і ні? У житті всього доводиться зазнати, а відсидівши, міг би найнятися за човняра або за вартового на корабельні. Мені до вподоби така праця. Чому б не ставитися спокійно до цього, коли я все життя роздирався на часті? Що скажеш, Ахмете?

— Авжеж, сагібе, — мовив той, уклоняючися.

Блекгед перекривив його.

— «Авжеж, сагібе» ти завсігди кажеш «авжеж», Ахмете, хіба це не смішно? — Почав сміятись рипучим, задиханим сміхом. — Мабуть, так найлегче. — Він сміявся, сміявся, аж зненацька відчув, що не може вже сміятися. Все тіло йому схопив корч. Скривив рота, намагаючися говорити. Якусь мить блудив поглядом по кімнаті — поглядом маленької дитини, що її скривджено і вона ось-ось заплаче, а тоді впав на подушки, роззявивши рота. Ахмет, холодно подивившися на нього якийсь час, плюнув йому в обличчя. Одразу ж витяг носовичка з кишені свого полотняного жакета й витер плювок з жовтого, застиглого лиця. Тоді закрив йому рота, підпер тіло подушками й вийшов тихенько з кімнати.

У передпокої сиділа в глибокому кріслі Ґредіс, читаючи журнал.

— Сагібові краще, він заснув.

— Ой, Ахмате, я така рада, — відказала вона й взялася знову до журналу.

-----

Еллен вийшла з автобуса на розі П’ятої Авеню і П’ятдесят Третьої вулиці. Рожевий присмерок розливався з осяйного заходу, блищав на міді й ніклі, на ґудзиках, в очах людей. Усі вікна на східньому боці авеню горіли полум’ям. Сціпивши зуби, вона стояла край тротуару, чекаючи, щоб перейти вулицю. Ніжні пахощі вдарили їй в обличчя. Худорлявий парубок з сплутаним білявим волоссям під чужоземною кепкою, запропонував їй квіти мучниці, що ніс у кошику. Купивши пучечок вона притулила їх до носа. Травневі ліси танули немов цукор у неї на піднебенні.

Засвистів свищик, заскреготіли колеса, автомобілі й фурґони потекли з бічних вулиць, перехрестя виповнив натовп людей. Еллен відчула, як парубок з квітами черкнувся об неї, переходячи разом з нею вулицю. Вона відсахнулася. Крізь делікатні пахощі мучниці війнуло духом немитого тіла, духом іміґрантів, Елліс Айленду, перенаселених будинків. Під ніклем і позолотою вулиць, емальованих травнем, чула відворотний дух, що поволі розлазивсь у темряві, немов липка рідина з тріснутих каналізаційних труб, немов юрба. Мерщій повернула в бічну вулицю. Увійшла в двері з невеличкою, бездоганно вичищеною мідяною табличкою.

MADAME SOUBRINE.

ROBES.

Вона забула все від котячої посмішки мадам Субрін, гладкої, чорнявої жінки, можливо росіянки, що вийшла до неї з-за портьєри, з простягненими руками, тим часом, як інші клієнтки, що сиділи, чекаючи, на софах у вітальні в стилі імператриці Жозефіни, заздро дивилися на неї.

— Люба місис Герф, де ви були? Ваша сукня вже тиждень, як готова! — вигукнула мадам Субрін надто поправною англійською мовою. — Ой, голубонько, ви тільки-но гляньте на неї — щось розкішне! А як себе почуває містер Гаррпіскур?

— Я була надто заклопотана… Я ж кидаю свою посаду.

Мадам Субрін хитнула головою, моргнувши значущо, й повела її крізь завішені запоною двері до задньої кімнати.

— Ah ça се voit… Il ne faut pas trravailler, on peu voir deja des toutes petites rrides. Mais ils dispareaitront. Вибачте, голубко.

Товста рука, що оповивала їй стан, здавила її. Еллен злегка відсунулася.

— Vous la femme la plus belle de New Iorrk… Анжеліко, дайте сукню місис Герф! — гукнула вона пронизуватим, деренчливим, немов у цесарки, голосом.

Зблякла білявка з запалими щоками принесла на вішальці сукню. Еллен скинула сіре своє вбрання. Мадам Субрін тупцялася біля неї, муркочучи.

— Гляньте, Анжеліко, на ці плечі, на кольор волосся… Ah c’est le rêve.

Вона надто близько підходила до Еллен, немов кицька, яка хоче, щоб її погладили по спині. Сукня була блідозелена з пурпуровою й темносиньою облямівкою.

— Це я востаннє шию таку сукню. Мені вже надокучило ходити в зеленому та синьому.

Мадам Субрін з повним ротом шпильок лазила їй біля ніг, пораючись коло подолу.

— Досконала грецька простота, стан, як у Діяни… Одухотворена весною. Викінчена строгість Аннети Келлерман, з світочем свободи в руці… Мудра діва… — бурмотіла вона, не випускаючи шпильок з рота.

Вона має рацію, — думала Еллен, — у мене поганий вигляд. Подивилася на себе у високе трюмо. Постать розлазиться, почнеться біганина по інститутах краси, масаж, косметика.

— Regardez-moi ça, cherrie, — мовила кравчиня, зводячися на ноги й випускаючи шпильки з рота. — C’est le chef-doeuvre de la maison Soubrine.

Еллен враз стало душно, їй здалося, що вона потрапила в якесь колюче павутиння. Від сухого духу фарбованого