Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
Потім було детальне знайомство з учителями. Більшість з них добре знали Галину й Нестора, то їм було байдуже те знайомство, хоч і цікаве та почесне саме зараз. А ось серед них була й одна новенька, молода й зваблива. Її Нестор вже помітив давно і кілька разів кидав на неї свій диявольський погляд, від якого у вчительки тремтіли руки й ноги. Цей лякливий стан "батько" розгадав і спитав, щоб усі чули:
— Як же звати оцю полохливу пташку?
— Я — Надія Сухогорська, Несторе Івановичу, — відповіла сама за себе вчителька.
— Вам хтось на мене злого наговорив?
— Та ні...
— Чого ж боїтеся? Говоріть... Тільки правду.
Та, що назвалася Сухогорською, завагалася.
— Ну, я ж чекаю.
Вимушена була сказати правду:
— За вашою спиною стоїть отой здоровенький чоловік у морській формі... Це ж ваш глухонімий охоронець? Аге ж?
— Так, це він — мій охоронець. А що? Ви його знаєте?
— Вперше бачу. Та про нього всякого наслухалася.
— Чого саме?
— Кажуть, що досить вам на когось вказати пальцем чи навіть подивитися ось так, як ви на мене, і цей глухонімий тут же жорстоко розправляється з ним... Мовляв, навіть одній такій жертві він перегриз горло.
Нестор приємно усміхнувся, і вчительці легше стало дихати.
— Кажуть правду, Надіє, хоч дещо перебільшену, — відповів Махно. — Він дійсно вбиває усіх, хто посягає на моє життя... І не більше. І ще одне... Цей моряк німий — йому червоні чи білі вирізали язик... А ось щодо глухоти... Він добре чує...
На суворому смаглявому обличчі охоронця також з'явилася усмішка... Через кілька років, а саме, в 1921 році, рятуючи життя пораненому і тяжко хворому "батьку", цей німий охоронець, кажуть, чеченської національності, буде застрелений червоними і його труп роздеруть на шматки бездомні собаки. Все це історична правда, і станеться ця подія в Гуляйполі.
А нині, наприкінці березня 1919 року, всі вони — молоді, здорові, енергійні — і гадки не мали про якусь там смерть. Вони бажали жінок і видовищ. Півгодинне видовище їм влаштували вчителі й учні. Була зіграна картинка з п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля", співали українські народні пісні, здебільшого, козацькі. Наприкінці був виконаний гімн про Нестора "Наш Махно — і цар і Бог з Гуляйполя до Полог". Усі отамани, в тому числі й "батько", слухали цю пісню, підвівшись з місць, а по її закінченню довго аплодували.
Коли кавалькада махновців на чолі з молодими повернулася до штабу, тут уже стояли довгі столи, що аж вгиналися від усяких наїдків та напоїв: у полив'яних великих мисках лежали смажені поросята, домашні ковбаси, шинка; в інших, трохи менших — холодець, холодне сало, смажені кури, гуси, індики, зайці, м'ясо диких кабанів і риба; а ще в менших — вже тарілочках — була нарізана рівними шматочками очищена від шкірки в'ялена риба й жирні оселедці. До всього цього їстивного багатства додавалося: свіжий і черствий (кому який до смаку) житній і пшеничний хліб, міцний хрін на буряковому квасі і сам буряковий квас у фарфорових глечиках. А ще були наготовлені гарячі страви: український борщ (за замовленням "батька"), рибацька юшка, смажена з м'ясом картопля, пироги з м'ясом, сиром і цукерками, вареники з сиром, що плавали в сметані, і з картоплею із шкварками. Стояли також у мисках маленькі солоні огірки й квашені капуста з олією та яблука. І, звісно, було море горілки й вина, всяких наливок, спотикачів, спирту. Цього добра заготовлено найбільше, бо гості — це здебільшого молоді, років під тридцять, і дужі чоловіки, для яких потрібно видудлити того чортового питва по відру на брата, аби звалитися. А хотілося кожному дійти до свинячого стану (сьогодні пий-гуляй, поки живий, бо завтра вже можеш лежати у землі сирій та холодній), але поміж гостями ходили тверезі здоровані, котрі попереджали кожного: "Може досить? Бо виведемо". І ніхто не впивався, в усякому разі, не звалювався під стіл. Сам "батько", також ласий до зайвої чарки в години дозвілля, взагалі, можна сказати, не пив: перехилив кілька чарок, а потім — лише пригубляв і ставив на стіл.
А розпочалося весілля недовгою, але емоційною промовою Петра Аршинова
