Цар і раб - Іван Іванович Білик

Наступного, сьомого дня травня місяця вої з ранку почали виводити західний мур угору, підкоряючись окрикам десятників та зідарів, інші ж длубались у рові, поглиблюючи його ще на чотири лікті. Робота тривала й сього дня, й наступного, й до кінця травного місяця, рів розширився й поглибивсь, мур теж виріс на чотири лікті, так само, як і всі його чотири вежі, й коли з заходу підійшли понтійські ладді, Борис ізвелів зачинити всі брами.

Ладь було вдвічі більше, ніж тоді, під Керкенітидою, й він знав, що понтійський воєвода Діофант за сей час устиг привести підмогу з самої Синопи. Князь ходив з братами та веліїм болярином за визубнями муру. Камінь лежав добре, міцний і широкобрилий, позчіплюваний мідними скобами вперехрест. Аби зруйнувати такий мур, Діофантові довелося б виставити сотню важких пороків, яких у нього не було. Й однаково, дивлячись із мурів униз, не до моря, де віддалік спинились понтійські ладді, а в глибокий, виструганий і политий водою рів, болярин Богдан хмуривсь, і його настрій передавався князеві. З усіх п'яти братів, які були поряд, тільки Ізімир підтримував Бориса. Якщо вклонимося Великому князеві, сказав він і вчора, то не сидіти нам у вітчині.

Та сьогодні й Ізімир уникав дивитись йому в вічі, й Борис уже знав, що лишається зовсім сам на своїй думці.

Ні першого, ні другого дня понтійці не зважувалися підходити близько до города. Їхні ладді, оснащені носовими пробоями, тирлувалися на заході, де берег трохи поступавсь, і тільки поодинокі діери на поважній відстані, куди не сягали стріли пороків з городських веж, плавали в одвертому морі й уходили в одкриту затоку на схід од Красної Заводи. Та їх Діофант привів сюди не для сього, й таке обережне кружляння не могло тривати до безвіч.

Коли Борис у супроводі своїх найближчих радців зійшов з мурів додолу, Богдан знову сказав:

— Аби-смо не діждалися, коли застережуть увесь берег.

Його заклопотаний голос можна було сприйняти як побажання, та Борис добре знав свого першого воєводу. Його щоденні нагадування й прозорі натяки дратували Бориса дедалі дужче, й здавалося, що то великі й важкі краплі холодної води падають йому на тім'я й крізь кістку всвердлюються в мозок. Діофант коли не завтра, то післязавтра спробує міць городських мурів та брам. Але не се лякало Бориса. Лякало інше: глуха облога, до якої потім перейде Діофант, обсівши город з моря й суходолу.

У заводь він вузьким ровом не наважиться ввійти, думав Борис, але обсяде її з того берега, й сі мої чотирнадесять ладь так і киснутимуть без толку, бо жадна миша не випорсне з города, що так, то так.

Уранці Борис намовив княжича Гойка вивести ладді ровом і спробувати щастя в ловах. Десятеро Гойкових ладь погналися за двома Діофантовими, які підійшли були зовсім близько, та се нічого не дало. На підмогу тим двом із гурту вискочило двадцять, і Гойко мусив сам утікати в заводь, перекинувшись із ворожими поморами сотнею стріл.

Діофант почав облягати город швидше, ніж того сподівався Борис. Наступного ранку, ледве зійшло сонце, понтійські ладді вже стояли й по сей бік Красної Заводи, підійшовши майже до самого рову, що сполучав заводь із морем. Не встигла з молодої трави й роса зійти, як вої супротивника почали з обох боків оточувати й озеро, й город, розтяглись нескінченно довгою вервечкою.

Першу спробу взяти західний мур із суходолу Діофант учинив одразу ж, але Борис навіть не пішов глянути з вежі. Все почнеться взавтра, сказав він сам собі й не помилився.

Понтійці підійшли до рову, глибокого, мов прірва, здалеку обсипали високі мури з луків, та їхні стріли, стративши силу, не здатні були з такої відстані пробити навіть скоряного калантиря. Недолічившись півсотні воїв, Діофант наказав густи до відходу.

Він може си дозволити таку випробівку, — з жалем подумав Борис, коли Богдан, єдиний велій болярин його волости, розповідав йому перебіг уранішньої сутички. Він може, а я — ні, бо наші сили нерівні.

— Скільки-сте налічили ви воїв Діофанта? — спитав він.

Богдан, важким поглядом пригнітивши розхристаного князя, відповів самими губами, не розціплюючи щелепів:

— Дві тьми.

Вони сиділи в одкритому, на грецький лад зробленому перістилі другого поверху княжого хорому й дивились у садок під собою. Наліжниця Кіта, яку князь перевіз із Бориславля сюди, приглядала за двома молодими невільницями, які поливали відрами кущі винних ягід, посаджених ще колишнім господарем сього хорому, якимось грецьким стратеґом. Ледь-ледь розтуляючи вуста, болярин Богдан розповів князеві про готування до тривалої, глухої облоги, якої слід було сподіватись, а Борис думав, коли старий воєвода почне знову торочити йому своєї. Скаже, по скільки стріл уже заготовлено на кожного воя, й почне, подумав князь.

Останніми днями се вже стало для Бориса якоюсь потребою — вислуховувати те домагання Богдана, й він вивіряв себе, мов мисливець в плавнях, який пробує ногами молоду кригу.

Князь трохи не вгадав. Доповівши про стріли, велій болярин сказав, що слід готувати каміння, більше каміння, бо під заборолом його мало — щонайбільше на п'ять-шість добрих приступів.

— А де його брати? — рвучко розвів руками князь, я ж ударився кистю об мармурову колону.

Воєвода Богдан так само безбарвним голосом відповів:

— Розбирати-ймемо хати, княже. Зуперше — дворові мури, тоді й хати. — Й аж тепер сказав слово, якого відколи чекав князь: — А ти вже-с надумався?..

— Надумався-м, — наче між іншим, відповів князь і глузливо глянув, яке враження справив на велійого болярина. Та той зовсім не здивувався, мовби говорили про їжу, чи питво, чи полювання на перепелиць. А князь із сумом подумав: я ніколи не буду великим володарем. Не дорівняю гейби й вітцеві. Ще хвилину тому Борис і гадки не мав, яку відповідь дасть боляринові, й власні слова, замість приголомшити Богдана, здивували його самого.

— Й коли рушаєш?

Борис тоскно поглянув на робу-красуню, яка підганяла інших роб. Я