Цар і раб - Іван Іванович Білик

Коли прийшов Великий князь і всівся на зумисне для нього принесеному стільці, волфи почали волошити, тоненькими голосами бурмочучи закляття. Котромусь із тридцяти трьох волфів мало випасти сьогодні щастя стати царем до наступного дня Матері-Землі, й кожен з них потай шептав одвороти.

Коли вони, порозкладавши свої письма рядком, одійшли до городян, що оточили місце волошіння, найстаріший з-поміж волфів приступив до Великого князя й подав йому низку великих кам'яних намистин із позначками на кожній.

Великий князь, до нагоди вбраний у полотняну вишиванку, як і всі кругом, не довго вагавшись, упіймав одну намистинку з низки, й волфи затамували подих. Він сказав:

— Четати-йму з третьої різи!

— Четай з третьої, — тоненько проспівав геть сивий старійшина волфів, якому за довге життя жодного разу не випало бути царем.

Дехто з у жоночі, до п'ят, сорочки вбраних волфів полегшено зітхнув, пригадавши лад своїх писем, інші ж не наважувалися й ворухнутись, тим часом Великий князь, який, крім волфів, чи не єдиний знав усі різи й умів користуватися таємницею чет, підійшов до помережаних різами писем і заходився складати слова з кожної третьої різи. Та слів не виходило, лише якесь белькотіння, й він четав і четав далі, перечетав усі письма й почав по другому разу, й по третьому, й тільки за четвертим уся юрба раптом ойкнула, бо різи склалися в імено «Д-о-б-р-о-с-л-а-в».

Так звали старійшого в Кийлеві волфа, й усі погляди звернулися до людини, в якої не росли ні вуса, ні борода і якій важке щастя бути царем, сторожем священного золота, випало аж на схилку літ. Доброслав стояв блідий і так само блідо всміхався, коли інші волфи підняли його на руки й понесли до царського столу над кручами, в хором поряд із великокняжим. Торішній цар уже вмирав, йому попереду слалась недовга стежка, бо так було покладено дідівським законом: коли цар після врочистої треби Матері-Землі завтра відміряє сам собі стільки поля, скільки зможе обійти за день од сонця до сонця, волфи піднесуть йому келих зеленого трійла — святих сліз Небесної Праматері, а після того трійла людина живе рік; яка трохи більше, яка трохи менше, загалом же рік, до дня Нової Землі.

Великий князь не пішов за волфами — він своє вже зробив, тепер починалося найголовніше: щорічний перерозподіл землі, на якому він мусив неодмінно бути присутнім і тягти жереб на рівні з усіма, хоча його «міра» була вдесятеро й двадцятеро більша за ратайські.

Коли двоє вирських челядників на чолі з дідом старійшим піднесли йому шаплик, він засилив руку й дістав звідти маленьку вербову паличку, на якій було різами позначено міру, й тільки тепер устав:

— Ходімо, княже? Відтак хай самі, без мене.

Він оддав жереб своєму домажиричеві, ратаї розступилися, дали йому дорогу й знову зімкнулись навколо шаплика, в якому лежало невідоме щастя кожного.

— А золото те й справді є? — спитав Борис, коли вони з Великим князем та його челядниками побрались узвозом до хоромів на горі.

— Хіба не видів єси?

Борис покрутив головою, й старий князь мовив:

— Ходімо зводю.

Бориса по спині дерло морозом, коли вони підходили до хорому Матері-Землі. Десь там, у глибоких порубах, зберігалися святі речі, скинуті колись пращурам з неба кумирами: золотий плуг, золоте ярмо, золота сікира й золотий глек, — усього, що йому треба на сім видимім світі, ратая навчили кумири.

— Й те все — справжнє? — притишеним голосом поспитав Борис, коли вже вилазили з глибоких рублених підвалів.

Великий князь буркнув:

— Питаєш… — І се не було жодною відповіддю. Аж біля свого високого розложистого хорому він сам спитав у Бориса таке, чого той не міг і сподіватися: — А що чинить Сьомак?

Борис од несподіванки спинився:

— Пощо тобі мій брат? Одрізана скиба…

— Твій брат, а мій — таль! — значущо поправив його Великий князь руський. — Невже досі не відав сього єси?

— Ні… — розгубився ще дужче Борис і рушив сходами на друге повершя. Я-м багато чого досі не відав, із сумом міркував він, слухаючи Великого князя, який доводив йому, що Сьомак також міг би добре прислужитися своїй землі — саме трапляється нагода. Який же з мене державець, — подумав він. — І чому наш отець Буйтур оддав свій меч мені, а не котромусь моєму братові старійшому?

Братів у Бориса було вісімдесят, рівно вісімдесят, і найстарійший, Рядко, Рядивой, про якого він тепер нічого не відав після нерозумної втрати Керкенітиди, хіба п'ятьма літами поступався Великому князеві руському Бориславові. Далі йшов Любомир, Любиця, якого Борис не видів хтозна й скільки років, тоді були Вишата, Войко, Станко, Грядич, Стоїл, Ізімир… Лише сих він знав найліпше, бо сиділи вкупі, решту ж плутав літами й навіть з обличчя: вісімдесят братів, а ще ж сестри… Й останнім серед них, Буйтуровичів, був Сьомак, якого Борис позаторік побачив уперше.

— А пощо він є твоїм талем, а не талем вітця мого? — спитав Борис.

— Пощо?.. — Великий князь нахмарився далеким спогадом. — Так треба було… Й нічого більше не докинув. — А ти не скидай його в греблю, може, й у йому товк є.

Борис недовірливо хитнув головою. Перед очима постало негарне обличчя молодого брата, й князь турицький квапно відігнав його з-перед себе. Він такий самий, як і я, сказав подумки Борис, і ще незрозуміліше стало, чому раптом отець Буйтур оддав меч княжий не Раткові чи бодай Вишаті, а йому, того ж, найменшого, вирядив талем у заклад Перісадові. — Невже через мою матір?.. Пекучий здогад кольнув Бориса в серце, та він не зважився розпитувати в старого вождя Руської землі. Якісь натяки Борис чував од Рядивоя, щось йому закидав колись і другий брат, Вишеслав… У князя Буйтура було тридцять або й усі сорок жін і наліжниць, але найдужче він буцімто любив його, Борисову, матір, куплену за срібний талант у танаїського роботоргівця.