Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— I’m okay, — майже пошепки вимовив Бісмарк, відчуваючи всередині страх, навіть помічаючи його нотки у власному шепоті.

Розділ 78

Краків, липень 1941. Фройляйн Ельза запрошує до ресторації

Наблизившись, вона взяла Олеся попід руку і повела до ресторації. Олесь на мить утратив дар мови від хвилювання. Він її геть не впізнав. Це була не Арета. Це була графиня, баронеса, донька власника гарматного заводу, хто завгодно, але не та скромна вродлива дівчина з такими невинними, можливо, й ніколи нецілованими вустами. Вона пофарбувалася на блондинку, тіні, помада і рум’яна перетворили її на геть незнайому особу, теж красуню, але ще неприступнішу й далеку.

Швейцар відчинив перед нами шкляні двері і вклонився, промовивши:

— Фройляйн Ельзо, до ваших послуг.

Олесь зиркнув здивовано на Арету. Ельза? То її тут знають? Коли вони увійшли до зали, безліч очей націлилися на них і проводжали їх доти, аж поки адміністратор, який підбіг за хвилю, не посадив їх за вільний столик під стіною. Він теж назвав її, на подив Олеся, «фройляйн Ельзою». Арета сіла спиною до входу і попросила карту. Адміністратор зник. Вона промовила:

Надходить пора для дрімотливих вихудлих айстр,

коли припадає імла до останків медового літа,

до лип насторожених блудних осик і до нас,

аби хоч у кутиках вуст крадькома засиніти...

— І що це означає? — запитав Олесь.

— Нічого доброго, — відказала Арета на диво спокійним голосом, коли в ньому все закипало від хвилювання. — Як ти?

— Ми вже на ти? — його голос затремтів і зламався.

— Ми давно повинні були перейти на ти, — лагідно всміхнулася вона. — Вибач, що я не давалася чути.

— Де ти була?

Їм принесли карту, Арета замовила іспанське вино і кивнула кельнерові, даючи зрозуміти, що поки це все.

— Ти хочеш їсти? — запитала, ігноруючи Олесеве запитання.

— Ні, — заперечив він. — Я хочу знати, куди ти пропала. І чому тебе тут називають Ельзою?

— Гаразд, — сказала вона, знову пропускаючи його слова повз вуха. — Візьмемо качку з журавлиновою підливою.

— Кажу ж — не хочу їсти.

— Я теж. Але сюди не ходять побалакати.

Він не впізнавав її, тон розмови змінився, вона вже не тільки виглядала, як краля з вищого світу, але й розмовляла відповідно. Однак він не відчував себе при цьому рівним їй. Вона панувала над ним, як пані над лакеєм, не чула його, а через це у ньому закипало роздратування.

Кельнер приніс вино, розкоркував, налив і прийняв замовлення на страву.

— Ще щось? — поцікавився він.

— Ні, дякуємо, — відказала Арета і подарувала йому чарівний усміх.

— То де ж ти була? — втрачав терпіння Олесь.

— Ну, як де? В підпіллі. Але навіть у підпіллі є вушка. І я знаю, що ти з батьком побував на аудієнції в Аненербе.

— Властиво, не я, а батько побував.

— І це я знаю, — промовила вона сливе збайдужіло. — Але ж тобі відомо, про що вони говорили?

— Відомо.

— Добре. Тепер мені коротко і стисло перекажи.

Олесь простягнув до неї келих, вони цокнулися. Арета уважно вислухала те, що Олесь почув від батька.

— Ну, в принципі, нічого нового, — сказала вона. — Налий вина. Я хочу напитися.

— Ти? — він був ошелешений. — Раніше за тобою такого не помічав.

— О, ти ще про мене багато чого не знаєш, — промовила з таємничим виразом. — Але мені здається, що ти мені переповів ваш візит дуже стисло.

— Я не переказував те, що ти й сама знаєш. Зокрема, не сказав про ще одну тему, яка була озвучена на тій зустрічі... Про Вріл.

Арета поглянула на Олеся замислено і здивовано. Нарешті він побачив її розгубленою, а не рішучою. Вона ворухнула вустами, мабуть, підбираючи відповідні слова, але, не знайшовши їх, піднесла до вуст келих і надпила. Він чекав. Вона мовчала. Врешті поставила келих на стіл і промовила тихим голосом, скориставшись тим, що музики перестали грати.

— Краще не думай про те, що неможливо осягнути. Твій батько почув, мабуть, лише те, що дозволено йому було почути. Не більше. І не думаю, що все те, що він почув, зумів тобі настільки докладно переказати, щоб ти міг робити певні висновки.

— А про те, що Косач належить до товариства «Вріл», чула?

Вона засміялась.

— Він там на дуже низькому щаблі й нічого не вирішує.

— Однак ти й від нього ховаєшся.

— Я ховалася взагалі від усіх. Але цей день останній. Більше я не ховатимусь.

— Висновок поки що простий: тебе прагне знайти сам фюрер.

— Хто шукає, той знайде, — відказала вона недбало.

Її репліки були загадкові, вона вочевидь дрочилася.

— Таке враження, що тобі байдуже? — здивувався Олесь.

— Ні, але я фатальна особа.

— О, Господи! Ще такого від тебе не чув. Ти геть змінилася.

— Десь глибоко в душі я така сама, — промовила вона зі смутком. — Однак останнім часом мене почали жахати ночі. Прокинувшись, я змушена збирати себе по крупинках, розгублена і вилущена зі спогадів... позбавлена передчуттів, які раніше мене ніколи не підводили... Хто я? — питаю себе з очима в білу стелю. Денне світло здається загрозливим, гнітючим... Хочеться знову заплющити очі, бо там, де я була в сні, я була собою, хоч і переживала страх. Але страх інколи здається прийнятнішим за невідання. Знаю одне: тобі з батьками треба тікати. Вам потрібно переїхати до Відня і купити квиток до Лісабона. А звідти — до Америки.

— Це щось неймовірне, — Олесь відверто запанікував. — Я тут принаймні маю роботу. І можу сяк-так прогодувати батьків і себе.

— Годувати тобі їх доведеться недовго. Бо вже за день-два ви опинитеся в Аушвіці.

Він жахнувся.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що сказала. Або Аушвіц, або Відень. Або ще варіянт: бандерівці вас ліквідують. За контакти з Аненербе.

— Вони нас не вистежили.

— Вас не вистежили мельниківці. А бандерівці вистежили. І поки що в роздумах: ліквідувати вас чи ні...

— А ліквідатор ти?

— Ні, я не підкоряюся ОУН(б). Я з мельниківцями.

— Цікаво... у бандерівців ліквідатори теж такі красуні?

Вона засміялася.

— Ні, красень.

— А увесь цей час ти займалася тим, що когось вистежувала?

— Можна сказати й так. Я перебувала в певних колах. Ти ж бачиш, як нас легко впустили до ресторації. А це тому, що я тут була вже не раз.

— З ким?

— Він уже здох.

— Хтось із гестапо?

Вона кивнула.

— В пресі нічого такого не було.

— Ну, розумієш, інколи люди помирають природною смертю. Серцевий напад, наприклад.

— Навіщо тобі все це?

— Таке моє покликання. Офірувати собою.

— Ти справді думаєш, що ти Пречиста Діва?

— Я діва, але не думаю, що Пречиста. Я тобі казала, що не знаю, хто я. Це все так непросто пояснити. Та я й сама для себе не можу пояснити. Ці знаки... молоко... видіння... Але все в страшному тумані, який дуже швидко розвіюється. Я Арета, а не