Вічний календар - Василь Махно

На джуринській станції аж кишіло від поляків-репатріантів, які з’їхалися сюди фірами. У навколишніх селах або колоніях Чорткова, Бучача, Підгайців і Монастириська вони залишали свої морґи поля, гектари лісу, будинки і знищене репатріацією життя. Ніхто не хотів залишатися і брати радянське громадянство. З наближенням ешелону напруження на станції наростало. Начальник станції говорив одне, а старший лейтенант Алєксєєв — інше. У таку холодну пору пуститися з малими дітьми в дорогу та дві доби чекати на відправку під голим небом — означало замерзнути на фірі під цибулиними звіздами нічного неба.

Минулого дня, коли очікуваний у Джурині ешелон стояв у Бучачі, з Митниці виїхав із родиною Міхал Дудек, а за ним ще три родини — Мазуреки, Адамські й Кані. На початку березня поляки Митниці знайшли на дверях своїх хат надруковані на машинці записки:

До Вп…………….в………… Митниці

З огляду на те, що польське населення і уряд співпрацюють з большевиками та всякими способами нищать або допомагають у знищенні Украінського Народу на його власній землі Н А К А З У Є М: до 5 днів спустити украінські землі враз з родиною та вибратись на корінні польські землі. Якщо не виконаєте цього наказу, будете знищені враз зі сім’єю, а майно зістане спалене.

В березні 1945 р.

Революційний Провід

Записку під копірку передрукували в чотирьох екземплярах, а в останньому, що дістався Міхалові Дудеку, у слові «уряд» бракувало останньої літери. Копірка була стара й деякі літери пропадали. З двадцятьох польських родин, які населяли Митницю до 1939 року, в березні 1945 залишилося чотири. Першими у вересні 1939 повивозили колоністів із Травни, вони залишили по собі добротні будівлі й дім «Кулка Рульнічеґо», збудований навпроти церкви. Родини Дудеків, Мазуреків і Кань були нащадками челяді Антонія Волянського й до колоністів не мали жодного стосунку. Адамські ж, зубожілий шляхетський рід, прибилися до Митниці в середині 1920 років і отримали наділи на розпарцельованих землях. Чому їх не вивезли разом із іншими колоністами, нам невідомо, але з приходом німців Адамські знову поселилися у своєму домі, оточеному жилавими ясенами. З Тої Гори влітку було видно, як розлогі дерева тріпотіли зеленими веретами. Майже ніколи колоністи не сходилися з селищними поляками: селищні розбавили молоко польської мови водою української та й не дорівнювали колоністам своїми статками. Морґ правив за місце під сонцем і визначав суспільну ієрархію, він розставляв, кому де стояти в костелі чи церкві, якими кіньми їздити в поле й на Службу Божу, у яких школах навчати дітей. Тому Адамські з двадцятьма морґами скидалися на індиків, що надували свої вола й розчепірювали крила, потрясаючи червоними бородами в моменти агресивної оборони, а Дудеки, Мазуреки й Кані — на домашніх перестрашених курей. Отримавши записки однакового змісту, вони погодилися на репатріацію, хоч до цього часу зволікали й відмовлялися. Начальник митницького гарнізону, після того, як Адамський показав записку, виділив репатріантам варту, призначивши для цього сержанта Худякова й рядового Кельдерманова.

Поляки з’їхалися на горб біля Читальні. Адамський приїхав бричкою, а його старший син, п’ятнадцятирічний парубок, фірою. На фірах лежали поскладані у веретах домашнє начиння, одяг, постелі та запаси їжі на випадок тривалої подорожі. Ніхто з поляків не вірив москалям, пам’ятаючи передвоєнне вивезення колоністів на Сибір. Поруч із Адамським на бричці сиділа довгоноса Пауліна Адамська, п’ятдесятирічна жінка. На фірі Дудека прилаштовували колиску з одномісячною Янкою, що на своє й родинне нещастя народилася наприкінці лютого та від перших днів хворобливо плакала. Дитину оглянув військовий гарнізонний фельдшер. Йому було зрозуміло, що новонароджена Янка довго не протягне. Але що було робити Дудекам? Обезсилена пологами і хворобою Янки Дудекова Клементина впала на верети, наче лягла у труну. Сержант Худяков із Кельдермановим вийшли з приміщення. Вони перевірили список — і чотири фіри з бричкою, переїхавши місток на Джуринці, попри криницю подалися звивистою дорогою до Палашівки. Худяков сидів поруч із Дудеком, а Кельдерманову наказав сідати на останній віз Адамських. На возах, на безладно накиданих веретах, лежали діти й жінки. Найгірше було Дудекам — новонароджена лежала в колисці з сильною гарячкою, обвинена хустинами.

Худяков наказав полякам збиратися рано, щоби до вечора доїхати до станції. На запитання Адама Мазурека, коли точно відправлять їхній потяг, сержант посміхнувся: «А чeрт eго знает, товарищ репатриант». Така відповідь насторожила Мазурека. Він поділився своїми сумнівами з іншими виселенцями. Найгірше почувалися Адамські, останні з колонії у Травнах — вони залишали двадцять морґів поля, добротну хату, стайні. П’ять коней Адамський продав за рублі митницьким ґаздам, залишивши собі каштанового огира й сорокату кобилу з Ягільницького конезаводу. Адамські ніколи не розмовляли з Дудеками біля костелу, бо Дудеки сиділи на трьох морґах землі. А тепер заможні Адамські їдуть із ними, з тими дідами до Джурина. Пауліна мовчала цілу дорогу, наче в рота води набрала.

Як і передбачав фельдшер, Дудекова Янка померла в Полівцях, не доїхавши кілька кілометрів до станції. Клементина крикнула до Міхала, коли вози порівнялися з церквою: «Янка не дихає». Худяков, із закинутим на плече автоматом, скомандував зупинитися. Адамський, незадоволений зупинкою, запитав, що трапилося? Стримав своїх баских коней. Зупинилися Кані й Мазуреки.

Ціла родина Дудеків в оточені солдат, Адамських, Мазуреків і Кань стала над колискою, у якій упокоїлося немовля. Худяков зайшов до найближчого дому й повернувся з дошкою і цвяхами. Мазурек знайшов серед свого реманенту клевець. Міхал Дудек під схлипування дружини й дітей забив колиску дошкою, принесену Худяковим. Кельдерманова залишили біля фір, а Худяков пішов із Дудеками на цвинтар. Адамські залишилися на возі, а Мазуреки й Кані стали біля цвинтарних мурів. Худяков викопав неглибоку ямку, і Дудек легко, наче пір’їну, обережно похилитавши на вічне прощання колиску на своїх руках, опустив її в холодну землю. «Запам’ятайте це місце, — звернувся до старших дітей, — може, колись…» Худяков торкнув Дудека за плече. Усі кинули по жмені землі, а Дудек засипав свіжу могилку й зарівняв її лопатою. Кельдерманов знову всівся до Адамських, а Худяков узяв віжки в Дудека. Чотири вози з гуркотом зрушилися з місця. Позаяк ховали Дудекову Янку, місячне немовля, в Полівцях, митницькі поляки доїхали до станції надвечір. Наступного морозяного ранку прокинулися від наростаючих звуків ешелону. Усі були вкриті хрусткою памороззю.

З ночі Адамський не зауважив, скільки возів і бричок з’їхалося, а тепер, протерши закислі від різкого вітру очі, побачив сотні фір. Митницькі притулилися на ніч у самому кінці. Перехід до колії, куди прибуде очікуваний ешелон, перегородили в хаотичному порядку ті, хто чекали на транспорт більше тижня. Невтішні новини принесли Гжегож Мазурек і Ян Каня, які встигли походити поміж возами й розпитати людей. Зі слів Мазурека митницькі поляки зрозуміли, що до вагонів, коли приходить ешелон, запускають за списками. Ті списки,