Зібрання творів - Амброз Бірс
А за кілька років у Блакберґу випав багряний сніг. Там холодні зими, й часто бувають густі снігопади. Нема місця на сумніви: сніг у цьому випадку справді був криваво-червоної барви, як і розтала з нього вода, якщо це, часом, була не кров. Цей феномен привернув увагу широких кіл, і з’явилося рівно стільки його наукових пояснень, скільки вчених мужів, що їх запропонували, хоч ті й самі до пуття не знали, в чому річ. Натомість жителі Блакберґа (це ж бо люди, які багато років жили саме там, де трапилося таке диво, а тому можна було сподіватися, що їм краще знати) похитували головами й казали, що все це чимось та й обернеться.
І таки обернулося. Наступне літо ознаменувалося поширенням якоїсь загадкової хвороби – епідемічної, ендемічної, сам Бог знає якої (лікарі не знали), що забрала на той світ добру половину городян. Решта майже всі виїхали й не квапилися повертатися. Згодом вони таки наважилися на те й по-колишньому плодилися та множилися, але Блакберґ не став таким, як був колись.
Зовсім інакшим, але також незвичайним, був випадок із привидом Гетті Парлоу. У дівоцтві вона мала прізвище Браунон, а в Блакберґу це важило набагато більше, ніж можна було б подумати.
З незапам’ятних, ще з ранніх колоніальних часів Браунони були в місті патриціями. На захист заслуженої слави цього най-багатшого і найвельможнішого роду кожен блакбержець пролив би останню краплю своєї плебейської крові. Дуже мало членів цього роду проживало за межами Блакберга. Хоча більшість Браунонів здобула освіту десь далеко й майже всі пускалися в подорожі, та в місті їх було чимало. Чоловіки обіймали найвищі посади в більшості муніципальних закладів, а жінки верховодили в усіх доброчинних заходах. З усієї жіночої половини роду городяни найбільше любили Гетті – за її милу поведінку, прямий характер і незвичайну вроду. В Бостоні вона вийшла заміж за молодого шалапута Парлоу і, як належить уродженій Браунон, привезла чоловіка до Блакберга, а вже тут завдяки їй він постатечнів і став членом муніципальної ради. У них народився хлопчик, якого вони назвали Джозефом і дуже любили – тоді в тих краях ще була в моді батьківська любов. А за рік Гетті та її чоловік померли від тої загадкової недуги, осиротивши дитину.
На лихо Джозефові, хвороба, скосивши його батьків, на тому не спинилась і винищила майже всіх Браунонів і членів їхніх родин. Ті, що виїхали, не повернулися. Порушилася традиція, до чужих рук перейшли всі маєтності Браунонів, натомість колишнім власникам дісталася земля на кладовищі Оук-Гілл. Там їх багато – ціла колонія, яка, заволодівши найкращими ділянками, могла б успішно відбивати наступ чужинців на її територію. Але повернімося до привида.
Одного вечора, років за три після смерті Гетті Парлоу, компанія молодих людей із Блакберга проїжджала в екіпажі повз Оук-Гілл. Якщо ви бували в цих місцях, то, напевно, пам’ятаєте, що дорога до Ґринтона проходить вздовж південного краю кладовища. Вони поверталися з першотравневого свята в Ґринтоні – ця подробиця дозволяє визначити точну дату. Разом було їх зо дванадцять у цій компанії – непомірно веселій на тлі понурого настрою в місті після недавно перебутого лиха. Коли екіпаж проминав кладовище, кучер раптом здивовано вигукнув і спинив коней. Була причина здивуватися – попереду, за цвинтарною огорожею, біля самої дороги, стояв привид Гетгі Парлоу. Тут не доводилося сумніватися, вона була знайома з усіма дівчатами й юнаками з цього гурту. Завдяки цій обставині встановлено її особу, а про нематеріальність особи засвідчили традиційні ознаки – саван, довге розпущене волосся, погляд очей «в нікуди» і таке інше. Цей неупокоєний дух простягав руки до заходу, неначе возсилав благання вечірній зорі – безумовно манливому, але очевидно недосяжному об’єкту. Принишкнувши, молоді люди, що поверталися з веселого гуляння (там вони, певна річ, пили тільки каву та лимонад), у тиші виразно почули, що привид кличе: «Джо! Джо!» За якусь мить з’ява зникла. Звичайно ж, ніхто нікого не змушує в це повірити.
Як згодом з’ясувалося, в той самий час Джо блукав у заростях полину на тому боці континенту, неподалік Віннемакки, що в штаті Невада. Туди хлопчика привезли батькові далекі родичі. Ці добрі люди всиновили Джо й дбайливо ним опікувалися. І ось саме того вечора бідолашка пішов гуляти, далеко відійшов від домівки й заблукав у пустелі.
Далі історія його життя не зовсім ясна. Є прогалини, які можна заповнити тільки здогадами. Відомо, що малого заблукальця підібрала родина паютів. Якийсь час ці індіанці тримали його в себе, аж нарешті продали (а таки продали – за гроші) одній жінці на залізничній станції. Ця подорожня їхала в поїзді на схід, а від станції було дуже далеко до Віннемакки. Жінка запевняла, що всіма можливими способами пробувала дізнатися, хто цей хлопчик і звідки, а коли цього не вдалося, вона, бездітна вдова, вирішила всиновити його. Здавалося б, що на цьому відтинку життєвого шляху Джо настав кінець його сирітству. Батьків було більш ніж досить, і це обіцяло довготривалий захист від усіляких негараздів і злигоднів.
Місіс Дарнелл, його остання з ліку мати, мешкала у Клівленді, що в Огайо. Недовго зостався в неї названий син. Якось пополудні полісмен, новак на цій дільниці, зауважив малюка, що самотньо чалапав вулицею, й спитав, куди той іде. «Додому», – пролепетав Джо, а згодом з’ясувалося, що він усе далі й далі відходив від оселі своєї названої матері. Мабуть, хлопчик мандрував залізницею, якщо вже за три дні опинився у Вайтвіллі. Звідти, як знаєте, неблизький світ до Блакберґа. Одежинка малого мандрівника була ще в доволі непоганому стані, але сам він неймовірно замурзався. Про себе Джо не міг сказати нічого певного, тому його затримали як волоцюгу й помістили в дитячий притулок. Там його помили.
Джо невдовзі втік звідти. Одного дня подався до лісу – тільки його й бачили.
Ми знаходимо нашого героя – або ж, точніше, повертаємося до нього, коли він самотою стоїть під холодним осіннім дощем на розі вулиці в околиці Блакберґа. Пора, мабуть, пояснити, що темними й липкими були не дощові краплі, а хлопчикові обличчя і руки, яких ніяк не міг очистити дощ. Джо був жахливо, дивовижно зашмарований – немовби пензлем художника. Не маючи взуття, ходив босоніж, накульгуючи на обидві набряклі й почервонілі ноги. Що ж до одежі... навряд чи вам вдалося б з’ясувати, з чого вона складається і яким дивом ще тримається на тілі. Безперечно, Джо змерз до
