Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Та й для якого це чорта, — сердився старий Ломиковський, — для якого чорта це робити, коли король Карло всьо своїм Богом робить? Покажи йому міст, а він тобі вбрід піде.
З фуражем то ще півбіди було, але з провіантом гірше. Голодний швед, попавши в засібну країну, всьо пожирав очима. Тисячі волів, овець та свиней треба їм було щоднини достарчати. Особливо на товстих українських баранів були вони ласі й не могли собі нахвалити такої гарної породи.
Найбільше діла самому гетьманові було.
Хоч сильно втомлений і здорожений, хоч томлений прикрою недугою, яка з кождою дниною щораз то дошкульніше давала про себе знати, не мав хвилини спокою. Ні Орлик, ні Войнаровський, ні старий Ломиковський не зважувалися в цей мент що-небудь важнішого на свою руку робити, з усім до нього по рішення ішли. Знали, що воно недобре, але здавна до того привикли, що гетьман всі нитки в своїх руках тримає,! боялися яку-небудь із них своїми невправними пальцями перервати.
Кождий вважав його мистцем, а себе звичайним тільки челядником.
Та, на диво, гетьман нині, незважаючи на сильні зворушення під час панахиди в церкві, якось добре тримався. Ніби забув про збурений Батурин, а бачив зацілілий Бахмач, Переходив від одної канцелярії до другої, вислухував питань, приймав звіти, рішав. Бог його знає, звідки в ньому тільки сил бралося і як він у тому хаосі всякого діла не губився… Голова!
Щолиш підвечір відійшов до своїх покоїв і казав, щоб годину-дві не турбувати його.
У великій салі засвічено всі свічки, прийшов Войнаровський з Ганною Обидовською і Чуйкевич з Мотрею. Покликали також Апостола і старого Чуйкевича тільки. Орлика від роботи не відривали. Лакей розносив перекуску, а Кендзеровський наливав чарки старим вином, якого в гетьмана в кождій палаті було чимало.
Апостол, вихилюючи першу чарку, шепнув до старого Чуйкевича:
— Але ж бо, мабуть, це вино Меншикову на Гончарівці смакувало.
А Чуйкевич до нього:
— Уважай, брате, щоби Меншиков ще й тебе тим вином не угостив.
Апостол підкрутив закарлючений вус.
— Суддя зі злочинцями діло має і в найчеснішому злодія бачить.
— Судді помилятися не вільно.
— Бог тільки непомильний.
— Тому-то й не хвали днини, поки не звечоріє. Мазепині старшини радо собі колючки за обшивку пускали, оден другого в непевних намірах запідозріваючи.
Гетьман лиш деякі відірвані слівця чув, але і з них догадувався змісту розмови, та вдавав, що не цікавиться нею.
— Що ж там, Ганно Василівно? — звернувся до Обидовської.
— Нічого, ваша милосте. Гарно так.
— Гарному весь світ гарний, — засміявся гетьман.
— А чим би то й ні? — боронилася Обидовська. — Перебули всячину, бували і на возі, і під возом, аж тут сидимо в гетьманському палацу, тепло, ясно, як у раю.
Ангели, що заблукалися на землю, — завважав гетьман. — Нічого, і таких нині треба. Веселішає на світі… а що ж ти на це, Мотре Василівно? — звернувся до Чуйкевичевої.
Мотря, не надумуючися, відповіла:
— Ваша милість знають, що я.
І, перескакуючи на іншу тему, стала йому дякувати, що подбав про її лічницю. Деякі з недужих вже й забалакали про те, коли їм вільно буде до Батурина вертати.
— Скажи їм, що й мене туди тягне, так заки до хати вернуть, треба перше ворога позбутися з подвір'я. Заки відбудовувать руїну, треба перше незруйноване від руїни забезпечити.
Кендзеровський наливав вина до гетьманської чарки. Гетьман його за руку вхопив.
— А без отруї? — спитав.
Кендзеровському обличчя збагровіло і зараз побіліло, як полотно.
— Ваша милосте! — промимрив голосом, в котрім почувалося і здивовання, і біль, і жалість. Гетьман усміхнувся.
— Не дивуйся. Ми тепер, так сказати, суперники. Я гетьман, і твій шурин, Іван Ілліч, теж гетьман. Тільки я бувший, а він «настоящий», свіжо царем настановлений, а митрополитом поблагословенний. Не диво, якби ти ради свого шурина старому гетьманові дорогу на другий світ промостив.
Чарки на підносі в руках Кендзеровського дзеленькотіли.
Гетьман по плечах його поклепав.
— Ну, ну, синку! Я лиш так собі жартую.
— Надто болючий жарт, — відповів Кендзеровський і зжахнувся своєї сміливості.
— Прости! Якщо я не довірював би тобі, так у закладники взяв би, як Іван Ілліч моїх бере, або, як цар, жінку Бистрицького в закладницях тримає. Наливай дальше чарки!
Мотрю немило вразила ця розмова, але Чуйкевич заспокоював її.
— Іван Степанович універсал Скоропадського читав. Дуже його це заболіло. Новий гетьман був йому близьким чоловіком, аж нараз бач що.
А гетьман, вихиливши чарку, знову до Кендзеровського звернувся:
— А тепер я вже не жартом, а поважно питаюся тебе, чи не спішно тобі до Стародуба? Все ж таки ти новому гетьманові родина, а я тобі чужий.
— Бувають чужі від найрідніших ближчі, — відповів, кланяючися, Кендзеровський. — Поки ваша милість не проженуть мене, остануся біля його достойної персони.
— Чуєш? — торкнув старий Чуйкевич Апостола.
— А ти чув? — спитав Апостол, і тихо зробилося в салі.
— Ангел над Бахмачем пролетів, — засміялася Обидовська.
— До Ганни Василівно! подібний, — завважив гетьман.
— Ах, ваша милосте, куди