Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а…

— На Мотрю натякаєш?

— А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.

— Що ти рахуєш Мотрю! — почулося. — Із-за такої то й пострадати варто.

— І вмерти не жаль.

— Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.

— Краса…

— Розум…

— А хоробрість?

Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.

— Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, — почав програвший. — Вона знов біля його.

— З чоловіком, з Чуйком.

— Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.

— Любов найгірша страсть, — зітхав той, що в небо дивився.

— Гетьманові тепер не до того.

— Усім нам не до кохання.

— Наше кохання — війна.

Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.

— Мабуть, хтось повісився у лісі.

— Може, Ніс?

— Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і — удавився.

— Наші Юди не з тих.

— Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.

— Бо повісився?

— А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.

— Може…

— Мабуть.

— Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він «настоящим» зробився. Такого ще в нас не бувало.

— Всяке бувало, а такого ні.

— Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.

— Вони ще й гетьмана відступлять.

— Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.

— Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: «Пиши!»

— Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають… Добрий та м'який чоловік Скоропадський.

— У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.

— Сумно!

— Страшно!

Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.

Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.

— Зимно?

— Руга, що на два кроки не бачиш.

— Стелиться нам на війну дорога.

— Ой, стелять її чорти.

— Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!

— Бо ми того не вчинили би з Москвою.

— Як треба, то вчинимо!

— Ой ні!

— Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.

— Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.

— Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить.

— Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі.

— Нема…

Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.

— Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався.

— Що я маю хотіти?… Гадаю.

— Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун… А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.

— Особливо, як виросте такий великий, як ти.

— Великий, а розуму мало.

— А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан.

— Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив.

— Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.

— Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.

Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: «До бою! Москалі йдуть!» — то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.

Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?…

Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч