Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради?

— А хоч би…

— Так повіжте, що там урадили такого?

— Що врадили?… — І Рачок задумався. — Не твого розуму діло, — відповів і махнув рукою. — Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:

— А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався?

— Ов, пане Рачок, — схопилися козаки, — щось ви собі задуже позволяєте. Не смійте обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був.

— У Лебедині? — і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того холоду в'янула охота до жартів. — В Лебедині… Так, так у Лебедині, — лебедів Рачок. — Там карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти бачив?

— Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, — відповів гість. А Рачок додав:

— Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не придумав чого нового цей кат?

— Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги водою поливали, щоб примерзли.

Рачок скривився.

— Мовчи, вашець, мовчи, — і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке, ніби він не горілку, а людські сльози пив.

— І в Глухові був? — спитав по хвилині. — У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали. Бачив?

— Авжеж, що бачив, — відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково було.

— Так розкажи ж бо! — наставав Рачок.

— Розкажи, розкажи! — гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і він почав.

— Дня п'ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає. Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів, налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи.

— А як почують?

— Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була, а хоч би й недоліток тільки. «Мазепінець, ізмєннік!» — верещать. І вже такому світу Божого не видати…

Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла. Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум, який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали:

— І що? І що? — допитувався усякий.

— Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред помосту — шибениця.

— Шибениця, — зашипіло кругом.

— Москаль і шибениця — то одно. — В царя шибениця — то ласка. Колесо, паль, розжарена шина — це йому страсть.

— Колесували б їх чорти на тому світі.

— Мала потіха, панове, що на тому світі буде. Але на цім, дивіть, що він з нами творить!

— Віддячимо, віддячимо, дасть Біг.

— Заки віддячите, розказуй, вашець! — перебив Рачок.

— Вдарили з гармат удруге, і майдан московське військо обступило, з фузіями біля ніг. Не знаю, чи якого супротивлення боялися, чи для більшої паради. Але народ не су-противлявся… — і оповідач зітхнув.

— Не супротивлявся народ, — повторив, — тільки деяка дитина зжахнулася московських страховитих облич і хлипати стала. Мами заспокоювали дітей: «Цить, донцю, цить, цар добрий, цар-батюшка кривди тобі не зробить».

— Не зробить. Підождіть! Прийде і на вас пора.

— Поки Москви, поти й Україні добра бути не може.

— Огонь не помириться з водою, а Україна з Москвою.

— То так ви гадаєте, а простий народ все москалі піддурять.

— Наш чоловік себе за хитрого має, та москаль куда хитріший.

— Бо не згідливі ми.

— Трускі. В нас тепер або Кочубеї, або Скоропадські, а Виговські і Богуни де?

— Розказуй, вашець, розказуй, — наглив Рачок.

— В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали. Коні іржать, квичать, на людей наступають, — крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих, духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани.

— Ведуть, ведуть! — зашумів народ і став до помосту перти, — гвардисти царські на силок порядок штиками держали. — Ведуть, ведуть!..

Двох катів у червоних убраннях, ніби з кривавої купелі повискакували, тягнули страхопуда, «чучело», як москалі кажуть. На ньому гетьманське вбрання, в руках коштур, ніби булава, а на грудях Первозванний Андрей, котрого, як знаєте, він був другим із черги каваліром. І поставили тую куклу під шибеницею, буцімто гетьман Іван Степанович стоїть… Стоїть.

— А народ що?

— Не знаю. Мені потемніло в очах. Не бачу нічого, ніби дим, ніби