Українська література » Сучасна проза » Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Читаємо онлайн Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.

У його ході видно було втому.

— Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі.

— Ой подався!

— Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде.

— З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.

— Кождий за себе відповідає, а він за всіх.

— Бо своїм розумом робить.

— Зі старшинами радиться.

— Старшини собі раді, не кому.

Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.

Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.

За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.

— Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.

— А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.

— А доньки з гетьманом тримають.

— Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.

— І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.

— Так мало.

— Мало гарних людей на світі.

У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала.

На домовині одно тільки слово: «Батурин». Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.

Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався… «Батурин!»

Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, — і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту — всіх!

Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: «Чи надовго це?»

Гетьманські співаки «Вічную пам'ять» на хорах заспівали.

Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.

Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в серце… «Батурин!»

Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте… росте… росте…

Невже ж це смерть?… Невже ж це йому «Вічную пам'ять» співають?… Ні, ні, не допусти. Господи, до того… Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна… Не зупиняй його. Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед п'ятдесяти роками… Добре, що тут Мотрі нема… Горячо так… Тільки сліз, — не воздух, а біль вдихаєш… всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь… Двигни цей камінь, двигни!.. Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його?

Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною ударити чолом… «Батурин!»

VI

В притворі зчинився крик.

Мало до великого нещастя не прийшло. Насилу втихомирили товпу.

Якийсь не молодий уже козак сорочку на собі рвав, кидало ним, викривлювало уста, хотів щось казати і не міг, ніби йому мову умкнуло і помішало розум. Насилу не вивели, а прямо винесли з церкви, занесли на дзвіницю і до пам'яті приводили.

Козак був не з простих. По вбранню і по біллю видно, що з заможних, може, й старшина який сотенний.

Відчепили шаблю від боку, пістоль із-за пояса добули і пояс розпустили. Пояс був старосвітський, золотом перетиканий, — не нинішній козак.

— Гетьте! — кричав. — Не доторкайтеся мене, тікайте, як від зарази! Гірш зачумленого я.

Деякі на саму згадку про чуму відскочили, але відважніші налягли на його, бо хотів з дзвіниці скакати і пістолі шукав.

— Дайте пістоль, хай уб'ю себе, бо я жити не гідний! Кричав, грозив, а побачивши, що не зворушує нікого, став по-доброму просити, щоб зглянулися на його муку і дозволили вмерти, бо він не вартий, щоб його свята земля носила.

— Покличте попа. З гріхів сповідатися хочу. Не тихцем, а щоб почули всі, може, Бог легше гріха простить.

Заспокоювали його, поки не покінчилася панахида в церкві і не вийшов оден із попів.

І цей заспокоював його. Казав, що тепер такі часи, що не оден здержати не може, але треба здатися на Бога, треба вірити в милосердя його.

— Для таких, як я, милосердя бути не може і не треба, краще най видохнуть дорешти… З Лебедина приходжу… На цвинтарі мазепинців був. Там їх, як собак, без домовини і без

Відгуки про книгу Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: